І як заявив віце-прем'єр Сербії Божидар Джеліч, який у минулу п’ятницю подав у відставку, – «Сербія не має гарантій, що стане кандидатом на членство в ЄС у березні».
Очевидно, що однією із основних причин відмови Сербії стало небажання Белграда визнавати незалежність відторгнутої сербської території – Косово. Складається враження, що європейською інтеграцією Сербії «оєесені» європейці просто маніпулюють. Можливо, з Сербією не потрібно гратися і висувати їй занадто завищені вимоги? Сербії необхідно дати реальний шанс.
Адже після перемоги прозахідного президента Бориса Тадича ця балканська нація весь час намагається вишикуватися по прямій лінії з Європою, яка винна перед нею у тому, що дуже часто показувала їй спину.
Європейський борг цій забутій країні континенту сягає ще давніх часів. Предки сербів, через географічне і релігійне розташування країни, були «гарматним м’ясом». Це був слов’янський авангард, котрий протистояв незліченій кількості прикордонних битв між імперіями і цивілізаціями. Вони зіштовхувалися з тисячолітньої жорстокістю Візантії й оттоманськими султанами, пережили вторгнення німецьких нацистів і італійських фашистів. І їхня сумна історія кувалася протягом століть на вістрі багнетів.
Хоча щодо членства в Євросоюзі, то деякі сербські експерти навіть задоволені цією грудневою відмовою. На їхню думку, насправді, це добре для Сербії. Бо ЄС, як і раніше, більше схожий на потопаючий корабель.
Поки що Сербія залишається у статусі «замороженого» кандидата у ЄС, і ставлення Європи до сербської перспективи членства найкраще характеризуються словами, котрі висловила канцлер Німеччини Ангела Меркель у Бундестагу, заявивши, що «умови, необхідні для надання Сербії статусу кандидата в ЄС, не були виконані на даний момент», і що «шлях Сербії в ЄС проходить лише через нормалізацію відносин з Косово».
Косово – основна перешкода Сербії для членства в ЄС. Однак, можна сказати, що процес нормалізації все ж відбувається. Бо на думку прем’єр-міністра Косово Хашима Тачі, Сербія де-юре визнала Косово. Хашим Тачі вважає, що досягнута угода з Сербією являє собою дуже важливий крок на шляху встановлення верховенства закону в північній частині Косово.
«Інтегроване управління кордоном, як європейська модель, забезпечує швидке і просте пересування людей і товарів. Але в той же час угода також представляє «де-юре» визнання Косово, тобто кордонів Сербії в тій чи іншій формі» -, підкреслив Тачі. При цьому він додав, що інститути Косова будуть здійснювати контроль на шести прикордонних пунктах, у той час як місія ЄС в Косові (EULEX) здійснюватиме контроль і надавати підтримку, коли справа доходить до впровадження європейських стандартів інтегрованого управління кордонами.
Проте до справжнього порозуміння ще дуже і дуже далеко. Реально ж Сербія розділена навпіл глибокою прірвою непорозуміння між тими, хто прагне позбутися тягаря спадщини Мілошевича, і його політичними правонаступниками. При цьому цілком очевидно, що європейці поспішили з проголошенням незалежності Косово. Адже куди більш оптимальнішим і менш болісним варіантом був би поділ цієї території. Бо з проголошенням в односторонньому порядку косовської незалежності питання цієї колишньої сербської провінції аж ніяк не знімається, воно лишень переходить у нову, хронічну форму.
У патовій ситуації, котра склалася в Косово, можливо, найбільш очевидним і простим стало б рішення про ліквідацію етнічних сербських анклавів по всьому краю й переселення сербського населення на територію північно-західного Косово. І, відповідно, про переселення албанців з цієї території на південь краю. В теорії, провівши такий розділ, можна було б нейтралізувати вогнища міжетнічного напруження, і тоді серби могли б погодитися із незалежністю Косова.
Нині вже можна говорити про «косовський прецедент». Бо хто ж гарантувати, що років через двадцять-тридцять, а то й значно раніше, у якійсь європейській країні, наприклад, у Франції чи Іспанії, більшість мусульманського прийшлого населення, яке за нинішніх демографічних тенденцій на той час у певних регіонах становитиме там арифметичну більшість, не захоче також відділитися? Керуючись такими принципами, у майбутньому можна буде цілком демократично і легітимно, послуговуючись реалістичним політичним цинізмом і правом ісламської більшості, вирішити, яким має бути статус цього регіону й прийняти «вердикт» про здобуття ним незалежності. І приклад Косово лише надихатиме на такий акт.
Якщо говорити про те, які заходи має право застосувати Сербія у відповідь на одностороннє відторгнення Косова від її суверенного управління, потрібно сказати, що Сербія має ті ж права, які мають Франція, Іспанія і інші європейські країни. І якщо подивитись до того, які заходи вживають Іспанія і Франція стосовно до баскського сепаратизму, то ми можемо дати повну відповідь. До речі, тут можна сказати, що цей прецедент ще й означатиме, чи є міжнародне право об'єктивним і дійсно правом для всіх, чи ж воно стає правом подвійних стандартів.
І якщо президент Борис Тадич дійсно наважиться «конвертувати» відмову від Косово на вступ до Євросоюзу, то цим лише він поглибить кризу у суспільстві і відхилить від себебагатьох своїх прихильників. З іншого боку, затягування президента з остаточним закриттям косовського питання не дає Сербії справжніх шансів на європейську інтеграцію і перекриває країні членство в ЄС. Можливо, у косовському питанні на компроміс мали б піти обидві сторони, а не тільки Сербія?
Водночас не можна перекидати на увесь сербський народ колективну відповідальність за злочини Слободана Мілошевича. Сербам і Сербії необхідно дати шанс подібно до того, як це було зроблено з повоєнною Німеччиною, розгромленою, жалкуючою за скоєним і готовою все розпочати знову, без тоталітарних партій та імперської ідеології.
Сербам потрібно допомогти назавжди позбутися синдрому «югославського розпаду» й участі у злочинних війнах, в яких вони позбулися не лише своєї мініімперії, а й стали ізольованими, бідними та загубили Косово. Серби гостро потребують того, щоб перегорнути якнайшвидше цю гірку сторінку своєї історії і остаточно зайняти своє законне місце серед держав об’єднаної Європи.
Косово – це глибока рана в національній свідомості сербського народу. Один мій знайомий бєлградський журналіст якось сказав, що нинішня Сербія дуже схожа на телефон Nokia: щороку випускається нова модель, і щороку вона стає дедалі меншою.
Певно, що нинішня відмова з боку ЄС Сербії є тупиковою ситуацією в процесі європейської інтеграції для цієї країни. Євросоюз серйозно ризикує втратити довіру, не виступаючи в якості посередника в процесі двостороннього порозуміння між Сербією і Косово.
Для того, щоб краще зрозуміти саме чому ситуація стала такою, корисно розглянути подвійний підхід до стабільності в регіоні та інтеграції. З одного боку, ЄС покликаний оберігати історичну спадщину. І в цьому сенсі інтереси сербів повинні бути надійним і стабілізуючим фактором у регіоні Західних Балкан. З іншого боку, частини колишньої югославської держави повинні зробити кроки, щоб наздогнати інші країни з перехідною економікою, які вже приєдналися або схильні приєднатися до Європейського Союзу.
Очевидно, що Сербія прагне вступити в Євросоюз в той час, як об’єднана Європа страждає від «втоми розширення» після намагань з боку інших балканських країн. Як вважають сербські експерти, це правда, що ми були «пороховою бочкою» Європи. Але саме з цієї причини ми повинні стати членом Євросоюзу. Тільки так ми можемо позбутися цього назавжди. Ми маємо велике геополітичне значення для Європейського Союзу. Без нас Європа не зможе забезпечити ані свою власну стабільність, ані стабільність на Балканах».
Однак, як не крути, – шлях Сербії до Євросоюзу лежить тільки через Косово. Якщо уважніше проаналізувати все сказане канцлером Німеччини Ангелою Меркель, то де-факто вона поставила ультиматум сербам. За яким Сербія перед початком переговорів про членство у ЄС повинна виконати декілька умов. Головною з яких є врегулювання відносин з албанською владою Косова. Цим фактично Ангела Меркель зажадала визнання незалежності цієї республіки.
Тим часом, навіть якщо собі уявити, що офіційний Белград піде на усі абсолютно поступки з косовської проблеми, то це ще зовсім не стане гарантією прийому Сербії до Європейського Союзу. Звісно, що Косово – це питання номер один, однак воно може бути і не єдиним. За ним цілком може постати питання про певні права і подальшу незалежність південних країв Сербії з більшістю мусульманського і албанського населення. І не можна виключати того, що за цим потім буде поставлене питання про спеціальну автономію для Воєводини з подальшим правом її виходу зі складу Сербії.
Як наголосив президент Сербії Борис Тадич: «Виштовхування Сербії на узбіччя сучасних історичних процесів збільшує ризик нестабільності і загрози для Сербії, а отже і для Західних Балкан, знову зануритися у темряву нетерпимість і націоналізму. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі має стратегічне визначення для Сербії. І це членство не ґрунтується виключно на географічному положенні, історичних процесах або економічних інтересах.
Ми віримо в загальну європейську політичну культуру і загальну відповідальність за мир та сталий розвиток всього нашого континенту. Я вірю, і я працюю на те, щоб Сербія могла стати частиною ЄС, і змогла внести істотний внесок у спільний європейський проект. Сьогодні здається, що ЄС ще не зовсім готовий виконувати в осяжному майбутньому свої обіцянки, повторюючи по кілька разів на європейську перспективу для Сербії.
Косово є нашим найскладнішим завданням. Сербія не визнаватиме в односторонньому порядку проголошення незалежності своєї південної провінції. Нашу принципову і конституційно визначену позицію щодо Косова поділяють більшість членів Організації Об'єднаних Націй і п'ять країн-членів ЄС».
Вибір у сербів сьогодні не такий вже і великий: або інтегруватися до об’єднаної Європи без Косово, або залишитися поза її межами, але також без цієї території. І як би кому у Сербії не хотілося щось змінити, альтернативи цьому просто не має. Необхідно спробувати вийти з полону міфу, що Сербія не може існувати без Косово, оскільки він лише веде до ізоляції від європейської спільноти.