8 березня 2016 року міністр оборони повідомив про пакет реформ, які розробило наше оборонне відомство спільно з радниками НАТО. Йдеться про реформування апарату Міністерства оборони України до кінця 2018-го, Збройних сил — до кінця 2020-го. Причому на реформування Генерального штабу, за твердженням Степана Полторака, потрібно значно більше часу.
Якщо переглянути збірники «Білої книги», які видає Міністерство оборони з 2005 року та які присвячені оборонній політиці України, то там усюди можна натрапити на пафосні фрази про реформування. І найбільше — саме військово-бюрократичного апарату. Фактично кількість військових бюрократів залишається незмінною (а іноді збільшується), міняються лише зовнішні вивіски.
Останнім часом, щоб додати вагомості сказаному ними, наші політики використовують такі словосполучення, як «стандарти НАТО», «дорожня карта реформ» тощо. Причому значна частина мешканців нашої країни чомусь щиро переконана: якщо запровадити в Збройних силах ті «стандарти НАТО», ми одразу переможемо у війні на Сході України.
Насправді стандарти НАТО — це здебільшого технічна документація, покликана досягти одноманітності в озброєнні та організації армій країн-членів. На сьогодні таких стандартів близько 1300. Це правила використання електроенергетичних систем на військових кораблях і навчання капеланів, харчування солдатів та спільні стандарти в метеорології, класифікація боєприпасів і використання залізничного приладдя тощо. Бойові якості армій — то вже внутрішня справа кожної конкретної країни.
Але навіть якщо й запровадити в ЗСУ всі 1300 згаданих стандартів, то це практично не вплине на рішення керівництва Альянсу про включення нашої держави до його складу. Щоб потрапити в НАТО, Україна має бути йому чимось корисною.
Читайте також: Як працюють сили спеціальних операцій
Згідно з «Новою стратегією концепції НАТО», основні свої завдання блок вбачає в підтримці безпеки в Космосі та кіберпросторі, розвитку системи протиракетної оборони (ПРО), боротьбі з наркоторгівлею. Наголос також робиться на протистоянні ісламському екстремізму та боротьбі за нерозповсюдження ядерної зброї. Головними супротивниками Альянс вважає Іран та Північну Корею, а також країни, де панують ісламські радикали (Сирія, Афганістан). Стратегічними партнерами в цій боротьбі в останні роки керівництво країн НАТО називає Китай і Росію.
Є й інші завдання, які поступово виносить на перший план влада США — держави, що є лідером блоку. Вчені зі Сполучених Штатів передбачають, що до 2025-го чисельність населення планети зросте ще на 1 млрд людей і становитиме 8 млрд. За таких умов у країнах Центральної Азії та Африки надзвичайно гостро постане питання розселення, браку питної води та їжі, засмічення довкілля. Члени НАТО мають бути економічно й технічно готові до цих проблем, щоб за допомогою нових технологій, альтернативних джерел енергії, фінансів вплинути на стан нужденних народів. І виконання поставлених завдань потребує великих витрат на сприяння технічному прогресу та наукові дослідження.
З погляду керівництва НАТО Україна як потенційний партнер бачиться не в найкращому світлі:
— у нас немає жодних амбіцій у дослідженні
космічного простору;
— фінансування науки мізерне;
— ми використовуємо застарілі технології радянської доби;
— економіка не здатна брати участь у фінансуванні спільних міжнародних проектів;
— у нас немає унікальних розробок у сфері альтернативних енергоносіїв, боротьби з розповсюдженням ядерної зброї та ісламською загрозою.
До того ж територія України є непридатною для розташування військових баз Північноатлантичного Альянсу, оскільки вона повністю оточена російськими військами або їхніми союзниками (Крим, Придністров’я, Збройні сили Республіки Білорусь, самопроголошені «ДНР» і «ЛНР»). А така розстановка сил суперечить політиці керівництва США й НАТО в питанні визначення місць для можливого розташування військових баз: вони мають бути безпечними.
Таким чином, головна проблема відносин України та Північноатлантичного Альянсу не в запровадженні технічних стандартів, а непривабливості нашої країни як потенційного партнера. Але за всіма цими розмовами про стандарти НАТО ми забуваємо про основну нашу мету: перебудувати Збройні сили України так, щоб вони були здатні до відсічі зовнішніх загроз. І для цього не обов’язково вступати до Альянсу або виконувати всі його стандарти. Треба порівняти принципи організації, комплектування, озброєння та навчання країн НАТО з нашими.
Для зрозумілішого порівняльного аналізу наведемо як приклад війну в Іраку 2003 року, у якій сили Альянсу (передусім США) впродовж 25 днів цілком розбили іракську армію. Останню можна вважати «клоном» ЗСУ, оскільки вона також була побудована за радянськими зразками й мала на озброєнні військову техніку виробництва СРСР.
Читайте також: Напередодні Варшавського саміту
Наступ військ НАТО в Іраку у 2003-му мав повітряно-наземний характер, керівництво ними здійснювалося через супутниковий зв’язок. Під час атаки на іракську армію головну роль відіграли:
— засоби радіоелектронної боротьби, які вивели з ладу більшість систем протиповітряної оборони Іраку;
— космічна розвідка, яка виявила найважливіші цілі супротивника;
— атака авіації та завдання ракетно-артилерійських ударів із військових кораблів;
— масове використання аеромобільних десантів, які висаджувалися та підтримувалися вогнем із гелікоптерів.
68% випущених військами НАТО бомб і ракет були високоточними засобами ураження, тобто «розумною зброєю» (див. «Співвідношення сил і засобів військ Іраку та країн НАТО під час операції «Шок і трепет»).
Попри те що Ірак мав перевагу в силах, особливо в бронетехніці та артилерії, його армія була розгромлена через неефективну систему організації, надзвичайно слабку авіацію та застарілу зброю. Не останню роль у розгромі відіграв й ідеологічний фактор — пропаганда Саддама Гусейна, що велася за найкращими радянськими рецептами й жодним чином не впливала на бойовий дух солдатів.
Ще показовішою є війна в Лівії 2011 року: Збройні сили цієї країни також значною мірою нагадували радянські й були технічно застарілими. По військах Муаммара Каддафі завдали масованих ракетно-авіаційних ударів, що були керовані за допомогою орбітального групування космічних апаратів (супутників).
Після Лівії в арміях світу стали масово використовувати ще два типи озброєння: безпілотні літальні апарати (БПЛ) та роботи-розмінувальники. Приміром, за деякими оцінками, над Афганістаном та Іраком Збройні сили США одночасно використовують до 1 тис. різних типів безпілотних літальних апаратів, передусім розвідувальні та ракетно-бомбардувальні.
На превеликий жаль, Збройні сили України за багатьма параметрами — це іракська армія 13 років тому. У нас теж залишається досить низький рівень командно-штабних кадрів. Національний університет оборони імені Івана Черняховського, який готує офіцерів середньої та вищої ланок, не відповідає сучасним світовим стандартам. Українських офіцерів слід відправляти на навчання за кордон. Причому в цьому питанні країни НАТО традиційно йдуть на поступки й часто приймають абітурієнтів навіть власним коштом (на гранти).
Озброєння української армії — здебільшого застарілий радянський мотлох, хай там як його намагаються «модифікувати». Експерти НАТО вважають, що будь-яка бойова техніка має оновлюватися кожні п’ять-шість років. Інакше вона буде приречена на ураження супротивником.
Дивіться також: Десантники опановують військову науку за стандартами НАТО
Новітні озброєння, їх розробка та постійна співпраця — головна складова могутності Північноатлантичного Альянсу. Українська оборонка, на жаль, поки що не здатна щось запропонувати своїм колегам із НАТО. Понад те, за оцінками експертів, наша промисловість може забезпечити за замкненим циклом лише 5–10% озброєнь, потрібних власній армії. Решта видів зброї випускалися за допомогою Росії. Щоб змінити ситуацію, державі потрібно вкладати гроші в розробку нових технологій. Але цього не відбувається. Як наслідок — найбільшим досягненням нашої оборонки є модернізація радянських зразків важких озброєнь. Деякі українські політики сподіваються, що озброєння, зокрема гелікоптери, нам подарує або продасть зі знижкою Північноатлантичний Альянс. Це марні надії. Навіть якби таке й сталося, експлуатація та утримання «чужих» озброєнь коштуватиме значно дорожче, ніж розробка своїх.
Але наявність новітніх озброєнь — це лише півсправи. Військові теоретики одностайні в тому, що для ведення бойових дій потрібно мати:
— сталі військові колективи з досвідченими командирами на чолі;
— добре навчені війська;
— високий рівень командно-штабної підготовки офіцерів;
— власну систему зв’язку, яку важко подолати засобам радіоелектронної боротьби супротивника;
— транспортні засоби для безперебійного підвезення боєзапасів та евакуації поранених.
Тільки за таких умов війна буде миттєвою та результативною, як у випадку з військами Північноатлантичного Альянсу в Іраку та Лівії.
У НАТО стали висувати нові вимоги до командних кадрів: груба фізична сила поступово відходить на другий план, поступаючись місцем інтелекту. Кожен офіцер у найближчому майбутньому справді матиме перевагу над супротивником завдяки інтелекту та інноваційним підходам, тобто здатності проявляти ініціативу та нестандартно діяти. Між іншим, найінтелектуальнішою вважається армія Японії, де навіть значна частина сержантського складу — люди з вищою освітою.
Солдати країн НАТО повинні мати закінчену шкільну освіту, а також бути здатними віджатися, підтягнутися й пробігти стільки, скільки це потрібно відповідно до нормативів за віком. Приміром, солдати, яким від 27 до 31 року, мають пробігти 3 км за 17 хв 54 с. Серед українських мобілізованих бійців не всі здатні подолати хоча б половину цієї дистанції.
Таким чином, у Міністерстві оборони України можна безкінечно міняти таблички, перейменовуючи управління та департаменти згідно зі «стандартами НАТО». Однак, доки в нас не з’являться нові командні кадри й власні сучасні озброєння, жодні декларовані «реформи за стандартами НАТО» не вплинуть на боєздатність Збройних сил України.