Минулого тижня Росія пройшла чергову точку неповернення: Олега Сенцова було засуджено до 20 років суворого режиму за нібито спробу теракту в Криму. Точніше — за недоведений намір підірвати пам’ятник Лєніну. Товариш режисера анархіст Олександр Кольченко дістав 10 років суворого режиму. На годину раніше з в’язниці випустили Євґєнію Васільєву, яка добряче розжилася на «Оборонсервисе», постановивши відшкодувати їй 300 млн руб.
Ні-ні, російська влада занадто тупа й бездарна, щоб навмисне об’єднати ці дві події одним днем, показуючи нам, що можна не просто садити й випускати на свій підпарканний розсуд, а й перетворювати це на глумливе шоу. Швидше за все, просто так збіглося.
Жодна більш-менш притомна людина не вірить у провину Сенцова. Тут зайве вдаватись у тонкощі юриспруденції. Достатньо згадати бодай те, як суд вирішив не враховувати заяви одного зі свідків, що його попередні показання проти кінематографіста були дані під тортурами. Ну мало хто там що дзявкне — це ж справа суду враховувати дзявкання чи ні. Російський суд вважав за краще, зрозуміло, не враховувати.
Але зараз трохи про інше. Пострадянська правова свідомість більш ніж на зародковому рівні. Її батьки — громадянське суспільство і правова держава — ще навіть не з’явилися на світ, не те що не зустрілися. І поки що вона не докотилася навіть до суддів. Тому суть процесу Сенцова звелася до простої дилеми: свій він чи чужий? Прихильники і противники українського режисера голосно висловлюють власні симпатії/антипатії, виходячи виключно з того, як вони самі ставляться до анексії Криму. Якщо людина вважає захоплення півострова торжеством історичної справедливості, вона наперед переконана: Сенцов терорист і повинен сидіти. Той, хто бачить у «кримському бліцкригу» те, чим він і є, — бандитське захоплення чужої території, — режисера апріорі виправдовує. Матеріалів справи не читав практично ніхто. Крім, певно, Андрєя Звяґінцева, який не полінувався спочатку ознайомитися з усіма її томами, а потім виступив уже на захист підозрюваного.
Ті, хто вірить у провину Сенцова, розмахують ярликом «терорист», аргументом «хотів же підірвати» й навіть зовсім дивним меседжем «а що він хорошого зняв як режисер?». Ті, хто не вірить, переважно говорять про захоплення Криму й дитину-аутиста. І лише мізерна частка тих, хто висловився, послуговується одним, але найголовнішим, єдино вагомим аргументом: вину не доведено. Не важливо, чи любить Сенцов Путіна, які в нього діти, чи вважає він справедливою анексію Криму. Важливо інше: підозра проти нього залишається без доказів, і це більш ніж очевидно. Будь-яке слово, сказане по суті, безнадійно тоне під купою емоцій. Утім, цілком виправданих.
Розкол у Росії, чіткий поділ на «наших» і «не наших» стався вже давно. Барикади побудовані. «Чужі проти хижака». Зараз між барикадами риють прірву. Із кожним днем, кожним ідіотським законом, кожною антигуманною ініціативою безодня глибшає. Так, це, мабуть, єдине, що вміє робити російська влада, — рити ями, у які із заздрою регулярністю падає сама, тягнучи за собою мільйони людей, їхні віру, культуру й чесноти. Але навіть затяті ліберали та демократи не хочуть визнати, що влада не заслана злісними могутніми інопланетянами, що вона — це просто люди, які повиходили з наших надр. Навіть якщо ми їх не вибирали.
Мова навіть не про те, що росіянин уже не здатен на протест. Останній боязкий сплеск невдоволення почувся в РФ у грудні 2011-го, але, досягнувши крещендо в травні 2012-го, завершився вже добряче підзабутими в’язнями «болотної справи» й нишком наказав довго жити.
Це не від боягузтва, ні. І не від атрофії суспільної свідомості. Це від повної, повальної, катастрофічної неграмотності людей. Усіх: лібералів, путіністів, комуністів, колумністів. Від того, що Росія плодить одне за одним утрачені покоління. Утрачені насамперед для освіти, для думки, без яких немає і не може бути ані громадянського суспільства, ані правової свідомості. Нас усе життя навчали, що росіянин такий, знаєте, занадто духовний, під нього й закону не вигадаєш, щоб йому було комфортно. Пригадується один із «найкрутіших» радянських фільмів — «Екіпаж» Алєксандра Мітти. Автора цих рядків із дитинства спантеличував епізод, де старий мудрий командир (його грав Ґєорґій Жжонов) не дозволяв пілотові зробити геройський учинок, бо той (Лєонід Філатов) був чоловіком не надто розбірливим щодо жіноцтва. А подвиг зобов’язана була звершити людина кристально чистого серця. Публіка аплодувала кінострічці, а на таку фігню уваги не звертала: ми ж вище логіки, навіть на літаку, що спалахнув.
Читайте також: Бранці Кремля. Як українці стають політв'язнями в РФ
«Ми ліниві й недопитливі», — писав іще на початку XIX століття Пушкін. Та навіть він із усією своєю проникливістю навряд чи припускав, що минуть роки й цей діагноз стане вирішальним у долі Росії. Ліниві й недопитливі. «Кримнаш» тому й «наш», що його апологети неспроможні вивчити минуле. Невігластво, помножене на угноєні патріотизмом емоції («Он русский, и это многое объясняет!») суцільною стіною стоїть між людиною і законом. Навіщо читати історію, пріти над законодавством, з’ясовувати, наскільки й справді Крим «наш»? Бо ж отак розгорнеш книжку — й засумніваєшся: а чи наш-таки? Не хочеться.
Задля справедливості: ті, хто «кримненаш», теж здебільшого оперують емоціями, рідко коли доносячи до супротивника справжні історичні й правові аргументи. А потім «кримнаш» обурюється стрімким злетом долара й навіть сплескує в долоні із приводу звірячого вироку Сенцову, не завдаючи своєму розумові праці просто затаритися деякими знаннями: закону, історії, філософії. Бодай трохи. Знання важке, енергомістке й забирає час. Тому ми краще приймемо як даність єдиний історичний підручник, а вже влада розпорядиться по-хазяйськи, що робити з нашою безграмотністю.
Атрофія мислення небезпечніша за атрофію душі, адже чудовиськ породжує все-таки сон розуму.