Інакше кажучи, майже священна і майже війна розпочата. Щоправда, на рівні словес – делікатно-дипломатичних і не дуже. На рівні мас-медіа, головним чином – політичних ток-шоу, чиї залаштункові режисери, як вважають експерти, сидять на Банковій. На рівні промов політичних діячів й урядовців. І ось уже деякі розкручені політичні аналітики та публіцисти починають умовляти колег, ба, навіть не умовляти, а ультимативно вимагати: всі на інформаційну війну! все для фронту, все для перемоги!
Але от казус: щось не дуже поспішають українські інтелектуали і журналісти братися за пера (чи то пак, сідати за клавіатури комп’ютерів) – і захищати українські сири та газогони, підтримуючи свою владу у її нелегкій борні з північно-східним ведмедем. У чому справа? Чи затупилися пера і поламалися клавіатури? А чи йдеться про зраду на кшталт тієї, яку під час Першої світової війни вчинили більшовики, закликаючи до поразки уряду своєї держави і ведучи несамовиту антимілітарну агітацію?
Щоб спробувати відповісти на ці запитання, спершу проаналізуймо поняття «інформаційна війна» та «свій уряд». Почнімо з другого. Чи є уряд Азарова і парламентська більшість, на основі якої він був сформований після виборів 2010 року, вповні легітимним? У цьому є дуже великі сумніви. Згадаймо: ця більшість постала попри рішення Конституційного Суду. Всі пам’ятають вердикт цього суду про надання можливості «тушкам» (тобто депутатам-перекинчикам) брати індивідуальну участь у формуванні урядової коаліції у Верховній Раді. Але ж, коментуючи це рішення, голова Конституційного Суду спеціально наголосив: одночасно залишається у силі й попереднє рішення, що фракції, які формують коаліцію, повинні нараховувати у своєму складі не менше, ніж 226 депутатів. Це рішення було зневажене. Ну. А потім Конституційний Суд, майже шість років пропрацювавши зі зміненою 8 грудня 2004 року Конституцією, раптом «прозрів» і скасував ці зміни…
А на додачу владні структури сформовано переважно із вихідців з певного регіону України і з персонажів, чий життєвий шлях тісно пов’язаний саме з цим достатньо специфічним регіоном. Ба більше: надто велике число у владних структурах людей, які народилися і виросли поза межами України, переїхавши сюди вже у зрілому віці, отож аж ніяк не вкорінені в українську дійсність – окрім одного виміру: заробляння грошей і кар’єрного просування. І глава Кабміну, і його заступники, і керівники силових відомств, і провідні депутати владної більшості, і відповідальні працівники президентської адміністрації – з цієї когорти… Цікаво, а чи розмовляє хоча б один нинішній міністр удома, в сімейному колі, українською мовою?
Тож переважна більшість інтелектуалів-аналітиків та журналістів, якщо зважати на публікації і на розмови у «курилках» (бо ж далеко не кожен має змогу публічно висловити свою думку, не втративши при цьому роботу) ставиться до чинного уряду і взагалі – до всієї влади – м’яко кажучи, скептично. І за будь-яких обставин не вважає цю владу хоча б трішечки «своєю». Як, до речі, й абсолютна більшість українських громадян.
Інакше кажучи, відповідь на запитання: «Чи є своїм для українців уряд України?» у більшості випадків буде, очевидно, негативною…
А тепер – про перше поняття, «інформаційну війну». Що з боку російської влади розгортається нова хвиля інформаційної агресії проти України – це факт. Та чи маємо ми адекватну відповідь з боку влади України? Чи ця влада значно більше (щоб не сказати – незрівнянно більше) переймається зовсім іншим – дезінформаційною війною проти громадян власної держави? Не буду торкатися гострополітичних тем – погляньмо на те, що зачіпає всіх, на інфляційні процеси. Журналісти та економічні аналітики більшості регіонів порівняли офіційні розрахунки з реальним зростанням цін – і з’ясувалося, що показники інфляції за 2011 рік занижені владою десь так удвічі…
Що ж із цього всього випливає? Передусім – те, що може бути образно назване «перпендикулярні історичні паралелі». Про що йдеться?
Сьогодні тільки лінивий не веде мову про загрозу дефолту України. Не лише політичні опозиціонери, не лише економічні експерти, а й міжнародні інституції вважають дефолт Української держави, тобто гостру фінансову кризу, яка унеможливить виконання зовнішніх і внутрішніх зобов’язань, вельми реальною. Звичайно, урядові речники та глава держави невтомно пояснюють, що ця загроза – це, по-перше, примара, все добре, а по-друге, це все тяжка спадщина уряду Юлії Тимошенко. Але ж чогось у розпал світової фінансової кризи загроза дефолту, за експертними оцінками, не була такою ймовірною, як зараз. І чогось минулий уряд – попри всі зовнішні негаразди і внутрішні проблеми – примудрився вивести Україну у провідну трійку світових зернотрейдерів. І чогось, до речі, попри всі промахи тодішньої влади, її підтримувала у «газово-інформаційній» війні з Росією значна частина суспільства і, відповідно, мас-медіа та інтелектуальної спільноти.
Можливо, сьогодні справді надто багато українців налаштовані якось надто по-більшовицькому, не підтримуючи владу держави в інформаційній війні?
Ця історична паралель насправді побудована на ідеях «Короткого курсу історії ВКП(б)», Не були більшовики впливовою політичною силою під час Першої світової війни: чисельність їхньої партії, що перебувала на нелегальному становищі, ледь сягала чотирьох тисяч осіб. Ще кілька тисяч перебувало в еміграції. Відтак ці політичні маргінали не грали реальної ролі у боротьбі з царським урядом і в Лютневій революції 1917 року. Просто цей самодержавний уряд, який був осердям нефаховості та корупції і в якому надто добре почувалися персонажі, далекі від розуміння інтересів держави, врешті-решт викликав неприйняття з боку всіх верств суспільства, всіх політичних сил – від лівих до правих. Власне, сама лише політична вага постаті Распутіна засвідчує безмежжя падіння того режиму.
Відтак, якби самодержавство було скинуте на рік-два раніше, Російська імперія отримала б шанс на порівняно мирний демонтаж і перехід до цивілізованих форм правління у державах, які постали б на її території.
Отож хоч-не-хоч, а напрошуються зовсім інші паралелі…
А ще проблема в тому, що багато хто підозрює: нинішня «інформаційна війна» між Росією та Україною – це складова виборчої кампанії Володимира Путіна та хитра гра з боку господарів Печерських пагорбів. Відтак після 4 березня все скінчиться, сторони потиснуть одна одній руки, і знову залунають старі пісні про «споконвічну дружбу братніх народів», ідеї яких утілюватимуться у життя. Реальна перспектива, чи не так? То хіба підтримка влади, здатної на все задля самозбереження та примноження власних статків, може бути прийнятною для притомних українських громадян?