Адже після засудження лідерів опозиції Юлії Тимошенко і Юрія Луценка Захід цілком здатен піти на переформатування відносин з уже майже тоталітарним режимом Януковича.
Власне, чого може чекати Янукович від візиту в Україну Рауля Кастро? І чи це не новий тепер стратегічний партнер України? Виглядає на те, що до цього уже йде. Варто пригадати, що у минулому році Віктор Янукович відвідав уже Кубу, і, навіть, провів зустріч з Раулем Кастро в «форматі без сомбреро».Результатом чого стало нагородження Януковича орденом Хосе Марті, як було сказано, за особистий внесок у розвиток двосторонніх відносин між країнами. Тоді Віктор Янукович висловив подяку владі Куби за високу оцінку своєї діяльності і зазначив, що орден Хосе Марті є для нього «запорукою подальшої дружби між Україною і Кубою».
Злі язики плескали: головний позитив цієї поїздки полягав уже в тому, що Віктор Федорович таки спромігся не переплутати братів Кастро із братами Кличко. Та не розказував, що він колись іще в школі вирішив брати в усьому приклад із палкого революціонера Фіделя Кастро, і робив це усе своє свідоме життя.
Власне, Януковичу є чого повчитися у Кастро, так само, як і у Путіна. Адже загально визнано, що Кастро і Путін – одні з найлютіших ворогів вільної преси. У цьому сенсі українському президенту вже вдалося просунутися далеко, однак до «революційних» братів Кастро він явно ще не дотягує. І якщо він збирається утримувати владу над Україною хоча б половину терміну владарювання клану Кастро, то досвід братів може виявитися для нього дійсно неоціненним.
Встановивши курс в напрямку «раціонального соціалізму», Рауль Кастро зараз із усіх сил намагається розробити нову економічну модель і зміцнити державні інституції, але його небажання щось суттєво змінювати й призвело до ситуації, за якої йому доведеться або наважитись на реформи і піти на поступки США й Європейському Союзу, або ж ввергнути країну в ще більшу кризу. Можна сказати, що на нинішньому етапі страх змін є інструментом гальмування дій кубинських правлячих еліт, котрі опасаються втратити владу в результаті реальних реформ. Вони побоюються, що за будь-яких змін стануть вразливими й тому ніяк не можуть наважитися на реформування.
У той час, як кубинці прагнуть змін, хочуть звільнитися з-під тотального контролю держави і прагнуть нарешті отримати основні свободи: свободу слова, інформації, пересування і підприємництва та, спираючись на розширення прав і можливостей, здійснити свої власні проекти і будувати майбутнє, комуністична влада ще не готова до такої нечуваної, за її мірками, лібералізації.
Тут цілком можна провести певну аналогію між Кубою останнього часу і нинішньою Україною. Та якщо на Кубі хоча б почали говорити про необхідність позитивних змін, то у сучасній Україні часів «януковичів» негативні зміни розгортаються повним ходом, тому іще трохи – і демократичні свободи в Україні цілком дорівняються до рівня кубинських.
Але які б спроби якнайдовше втримати в законсервованому вигляді ситуацію на Кубі не робив би Рауль Кастро, проте час одноосібної влади харизматичного лідера, яким був Фідель Кастро, минув після його відставки. А сам Рауль Кастро є лише політичною персоною перехідного періоду: між закритим суспільством диктаторського типу і майбутньою демократією кубинського зразка.
Якщо Куба дійсно готується до переходу до демократії, то перехід до неї має трансформуватися в форму суспільного діалогу, невтручання в приватне життя громадян і права на те, щоб твій голос був почутим. Але демократія має й передбачати врахування думки чисельної кубинської діаспори у США, а саме: яке майбутнє вони хочуть для Куби. Чи готова до цього кубинська комуністична аристократія, для якої абсолютний контроль над островом може виявитися набагато привабливішим, ніж стабільне і благополучне майбутнє кубинців?
Політико-економічні процеси на Кубі вступили в небезпечну фазу. Очевидно, що такі стратегічно для кубинських реформ напрямки, як зміна еліт, створення нового суспільного договору і економічні реформи не лише не синхронізовані, а й йдуть цілком хаотичним чином і уже вступили в протиріччя, як між собою так і з самою наявністю режиму Рауля Кастро. Не думаю, що подібні катастрофічні наслідки реформування на Кубі радують навіть найбільших противників цього режиму. Адже, безперечно, що всі зацікавлені в реформуванні без надто великих потрясінь і, не дай Боже, справжньої насильницької революції і крові.
На загал, Януковича і братів Кастро об’єднує те, що вони не мали і не мають цілісного стратегічного плану реформ, проте роблять усе для того, аби втримати контроль над підвладними їм країнами. Найбільш яскравим прикладом того, що Кастро погано контролюють ситуацію в країні є різке падіння виробництва в сільському господарстві, навіть порівняно з минулими роками.
Можна зробити припущення, що саме тому «найкращий друг» братів-диктаторів Кастро Віктор Янукович вирішив надати Кубі в рамках гуманітарної допомоги 20 тисяч тонн добрив. Ідея звичайно, цікава, але б якби лише раніше хтось Януковича поінформував перед цим, що половина кубинських орних земель вже багато років є невикористаною, у населення за комуністичної влади не має жодних стимулів працювати на полях за мізерну оплату, а кількість вирощених фруктів на острові катастрофічно зменшується.
В останні роки урожай цитрусових скоротився на 51%, бананів на 38%, інших фруктів на 29%. Куба вимушена була імпортувати 80% продовольства. Видається, кубинський рай манго і ананасів закінчується. Фрукти на Кубі практично зникли, – вимушена була признати самокритично Granma, орган комуністичної партії.
Політичні причини цієї катастрофи є добре відомими. Один кубинський експерт підсумував їх, як, у першу чергу, відсутність стимулу у виробників. Тобто неефективність державної системи збору і зберігання вирощеної продукції, коли значна частина її залишається гнити на полях. Можливо, що Янукович так прагне партнерства з кубинським диктаторським режимом, що стиль керівництва братів Кастро йому найбільше до душі?
Але якщо боротьба з опозицією і згортання демократії в Україні продовжуватимуться такими ж швидкими темпами, то у Віктора Януковича окрім братів Кастро залишаться хіба ще кілька політичних міжнародних партнерів. На кшталт Володимира Путіна, Олександра Лукашенка, президента Ірану Махмуда Ахмадінежада, сирійського президента Башара Асада (якщо він втримається при владі) і венесуельського диктатора Уго Чавеса.
У цьому списку вже немає лівійського диктатора Муаммара Каддафі, якому Янукович явно симпатизував. Бо інакше чим можна пояснити той факт, що коли 22 серпня 2011 року лівійське посольство в Києві підняло прапор Лівійської республіки, заявивши цим про свій перехід на бік демократичної влади, то український уряд лише 1 вересня вирішив визнати нову лівійську владу.
Варто пригадати, що цілий ряд європейських держав зробив це на декілька місяців раніше, ніж Україна. Неважко зрозуміти, як сприйняли подібний політичний демарш режиму «януковичів» у Тріполі – як політичну підтримку диктаторському режиму Муаммара Каддафі і акт відвертої ворожості до Лівійської республіки. Невже в українському Міністерстві закордонних справ нині немає кваліфікованих експертів, які б могли пояснити «донецьким», до чого здатна призвести політика відвертої підтримки диктаторів?
Не менш неоднозначною є політика «януковичів» щодо білоруського диктатора Олександра Лукашенка. І хоча Київ намагався завжди дотримуватись нібито нейтральної позиції щодо режиму в Білорусі, і, навіть, міг собі дозволити покритикувати білоруську владу за недотримання прав людини, однак по суті, підтримував диктатуру в цій країні.
Але зараз, коли відносини ЄС із Білоруссю серйозно погіршилися і коли Європейський Союз відкликає всіх 27 послів із Мінська, Україна нарешті має зробити свій остаточний вибір.
Бо як справедливо вважає колишній посол України в Білорусі Роман Безсмертний: «В України є два можливих варіанти дій. Перший, це коли Україна займає нейтральну позицію і виступає стороною, яка намагається полагодити стосунки між Білоруссю і Європейським Союзом шляхом того, що Мінськ треба переконувати змінювати політичний режим в країні. І друга позиція, це коли Україна стає радикально на бік європейської спільноти і тоді, приєднавшись до санкцій, які Європейський Союз приймає і може приймати – проблема Мінська і проблема, яка там існує в вигляді диктатора Лукашенка, буде дуже швидко вирішена. Чому? Тому що сьогодні ринок України фактично залишився, поруч із ринком Росії, другим по об’єму, куди режим Лукашенка продовжує спрямовувати свій експорт і це немало-небагато – до 40 відсотків ринку світлих паливно-мастильних матеріалів. Це означає, що в разі використання економічного ембарго, роль України у цій позиції стає дуже важливою».
Очевидно, що як й у випадку з режимом Муаммара Каддафі, в режиму «донецьких» превалює переконання, що для України вигідно зберегти режим Олександра Лукашенка. А Янукович замість того, щоб підтримувати розвиток національного малого бізнесу, знищує українського національного виробника і віддає український ринок білоруському диктатору.
Схоже, що Віктор Янукович сприяє збереженню диктаторського режиму в Білорусі і перетворенні білоруського народу на рабів, котрі не мають права ні на що, бо сам хоче в Україні найближчим часом завершити побудову такої ж самої диктаторської моделі, як у Білорусі.
Власне, тому постає питання – чи може Янукович повторити в Україні диктаторську модель Лукашенка? На сьогодні Віктор Янукович впевнено вибудовує систему, котра напрочуд нагадує лукашенківську, але не треба забувати, що «хотіти» і «могти» – це дві великі різниці. І справа не в тім, що Янукович менш сильна чи талановита людина, аніж Лукашенко. Я думаю, що вони одного калібру політики.
Але Лукашенко попав в каламутний струмінь «міжрадянщини» і дуже добре використав усі його моменти, тому він так тримається, але нині тримається із останніх сил в буквальному розумінні цього слова.
Янукович, котрому не пощастило попасти у цей струмінь, виступає в ар’єргарді пострадянських процесів, вибудовує аналогічну систему лише тому, що іншої він не знає, не вміє і, що ще більш важливо, не знає і не вміє все без винятку його оточення.
Тому побудова такої системи у Януковича закінчиться незалежно від того, чи піде він сам з посади президента, чи залишиться на ній, разом із закінченням грошей. А вони закінчуються катастрофічно, і Захід аж ніяк не хоче оплачувати такі побудови. Власне це і пояснює те, чому Віктор Янукович частково інстинктивно, а почасти прагматично тягнеться до подібних аутсайдерських парадиктаторських і диктаторських режимів у світі.
Перша з причин, чому Янукович дружить з диктаторами, – це те, що «рибалка рибалку бачить здалеку». Вони по суті розмовляють однією мовою, і про те ж саме. У всіх них стоять одні і ті ж проблеми – і наявний певний досвід їхнього вирішення. Згадаймо досвід вирішення економічних проблем Лукашенком за рахунок наповнення на 40 відсотків паливно-мастильного ринку України.
Відтак, утопаючий хапається за соломинку і такий «диктаторський бартер» здатен дійсно на певний час пригальмувати і втримати на плаву режими усіх країн-учасників неформального «диктаторського інтернаціоналу». Інша справа, що таким чином системні кризи, котрі наразі дуже гостро постають у кожній із цих країн, не можуть бути вирішені. А час вирішення у всіх цих країнах під час всесвітньої економічної кризи обліковується місяцями, максимум роками.
І найкращим, на що могли б спромогтися очільники цих режимів, це разом, об’єднаними інтелектуальними зусиллями, визначитись, що реформи – швидкі, рішучі і продумані – необхідні прямо зараз. Бо тільки вони зможуть гарантувати їхню персональну безпеку в майбутньому…