Костянтин Іванов, 40-річний одесит, — людина системного мислення, яка в розмові часто робить паузи, бо хоч би про що він говорив, завжди дбає про максимальну чіткість визначень: дається взнаки його любов до точних наук. Здається, що й у житті він слідує чітко накресленим координатам. Ні, це не про тихе розмірене життя, у якому все відомо на 10 років уперед. Це про погляди, цінності й життєві пріоритети. «Своє ставлення до політики я сформулював у 18 років. Визначився з власною позицією до СРСР, України та Росії, а також обрав ідеологію, що мені імпонує: правий лібералізм. Таких поглядів дотримуюся досі», — каже Костянтин. Оформити свій світогляд словесно неважко, але зовсім інша річ — слідувати оголошеним принципам у щоденному житті.
Костянтин від народження живе в Одесі. Чоловік жартує: «Рідному місту я був вірним завжди, а про математику цього сказати не можу». Він вступив на мехмат Одеського університету в другій половині 1990-х, коли вища освіта була не особливо престижною, а людей, які тяжіли до фундаментальної науки, вважали милими диваками й лузерами. Але успішний випускник Рішельєвського ліцею на це не зважав. «Сім’я підтримала мій професійний вибір, а серйозно прислухатися до думки інших людей я почав ближче до 30 років», — каже Костянтин. Після закінчення університету він змінював професії, займався бізнесом, певний час навіть заробляв на життя картярством, але ніколи повністю не полишав математику: давав бодай два-три приватні уроки на тиждень.
Читайте також: Терикони і роботи
Стереотипний математик — інтроверт в окулярах із товстими лінзами, вайлуватий і занурений у світ цифр. Натомість Костянтин — наче заперечення цього образу. Він із небайдужих людей. Помаранчеву революцію підтримував, але активної участі в ній не брав. Однак на Майдані 2013–2014-го був майже постійно. Як і для багатьох, відправною точкою стало побиття студентів: відтоді Костянтин перебував у столиці, лише зрідка навідуючись в Одесу у справах. «Моє коло спілкування — це ерудити, гравці у «Що? Де? Коли?», серед яких 90% підтримували Майдан, хоча я розумів, що в моєму місті було також багато й тих, хто його не сприйняв», — згадує Іванов.
Події 2 травня сьогодні оцінює так само, як і тоді: «Це був передбачуваний сценарій. Усе йшло до жорсткого протистояння. На Куликовому полі, де збиралися проросійські сили, була помітна криза: ще місяць, і їхні протести просто вичерпалися б, тому вони пішли на загострення». Костянтин і в юності не був хлопчиком-ботаном і вмів себе захистити, а тому в його житті не бракувало різних пригод. Але це все вимір індивідуальний. Важче, за зізнанням Іванова, було примкнути до великої маси людей, знайти своє місце, коли йде лава на лаву. Але і на Майдані в Києві, і 2 травня в Одесі Костянтин мав чітку ідентифікацію «свій-чужий». Напередодні шостої річниці вуличних боїв у рідному місті він упевнено каже: «То була перемога. Це не означає, що вона водночас не може бути трагедією. Мені жаль, що загинули люди, задурені російською пропагандою. Але водночас я розумію, що інакше ми мали б не 48 загиблих, а тисячі, як це зрештою сталося на Донбасі».
Читайте також: Небо на сірих стінах
Неможливо було пристати до своїх на майдані Незалежності в Києві чи на Соборній площі в Одесі й самоусунутися від участі в подальших подіях. Щойно почалася окупація Криму, Костянтин зголосився до військкомату. Він не служив на строковій службі (за станом здоров’я), не мав військово-облікової спеціальності, тому повістки не дочекався. «Штурмувати» військкомат узявся в грудні 2014-го: довелося пройти чимало медичних обстежень, за які всюди вимагали гроші. Але аргумент Іванова був залізним: я йду на фронт, тож ви мусите робити це безкоштовно. Зрештою Костянтин таки потрапив у прикордонні війська. Була змога служити неподалік дому й охороняти спокійну межу із самопроголошеним Придністров’ям, але Іванов потрапив на Луганщину, під Щастя, безпосередньо в зону бойових дій. Воював гідно, має нагороди й досі тепло згадує фронтову дружбу. А ще він на війні почав писати вірші. «Повернення зі служби збіглося в часі з моїм днем народження, тож дружина Ніка організувала друк моєї поетичної збірки і творчий вечір. Це було надзвичайно приємно!», — згадує Костянтин.
Після повернення в рідну Одесу Іванов знову взявся за викладання математики, давав приватні уроки і в кожному своєму оголошенні про репетиторство завжди уточнював: дітям учасників АТО-ООС безплатно. «Війна — не молодіжний рух. Я знаю, що в багатьох моїх побратимів є діти, але всі в житті влаштувалися по-різному, тому й можливості різні. Я цілком можу собі дозволити навчати кількох учнів безоплатно, якщо вони із сімей ветеранів», — каже чоловік. На волонтерських засадах він долучився також до розвитку української Вікіпедії і створив для цього у Facebook групу «451 за Фарингейтом».
Читайте також: Перманентна краса
Репетиторство поступово переросло в бізнес. Разом із компаньйоном кандидатом фізико-математичних наук Сергієм Зеленіним (до речі, Сергій — один із тих педагогів, хто веде уроки на одному з центральних ТБ-каналів) Костянтин заснував амбітний проект eDOsvit, що має три напрями: недержавний інститут удосконалення для вчителів, незалежне бюро оцінювання знань і персональна школа. Перший має на меті надавати викладачам навички, необхідні для сучасного навчання. Державна система (і освітня зокрема) доволі повільно реагує на виклики часу. Багатьох дистанційне навчання під час карантину заскочило зненацька, тому в eDOsvit оперативно підготували спецкурс, який навчає педагогів поводитися перед камерою: такий собі урок акторської майстерності, спрямований на конкретну групу. Незалежне бюро оцінювання має на меті стати третейським суддею в разі необхідності стороннього аудиту знань дитини (непоодинокі також суперечки батьків з учителями щодо реальних знань дітей і об’єктивності оцінок). Персональна школа — це спроба зробити хоумскулінг за індивідуальними налаштуваннями. «Ми намагаємося робити кастинг репетиторів під конкретну дитину й конкретну індивідуальну програму, частину предметів викладатимемо самі, але також залучатимемо й інших викладачів», — каже Костянтин. На його думку, сьогодні у шкільній освіті недооцінено точні науки: «У нас дедалі менше вчителів, які можуть у хорошому обсязі викладати точні дисципліни. Діти, які цим займаються, значною мірою орієнтовані на еміграцію. Україна мало що може запропонувати таким молодим людям. Винні в цьому інертні соціальні процеси. Але насправді в сучасному світі можна працювати будь-де. Можна жити в Україні й бути цілком успішним ученим». Костянтин вважає, що освіта має бути платною й добровільною, радянська «зрівняйлівка» й обов’язковість середньої освіти не дадуть якісних змін. Взорувати в освіті, на його думку, варто на Ізраїль і рейганівські Штати. «Навігацію» в освітніх проектах у Костянтина також вивірено в чіткій системі координат.