Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Небо на сірих стінах

Ян Птушко за фахом юрист, закінчив Східноукраїнський національний університет, який через війну переїхав із Луганська до його рідного Сєверодонецька. Якийсь час Ян працював на держслужбі, але потім зрозумів: справжні користь і задоволення можна відчути, коли робиш те, що любиш.
Матеріал друкованого видання
№ 7 (639)
від 13 лютого

Нещодавно він подарував своїй альма-матер стінопис — абстрактний малюнок на фасаді навчального корпусу, який назвав «Атоми». Чому саме так? Бо і елементарна частинка, і студентське життя постійно перебувають у русі. Малювати Ян навчився самостійно, але робив це скільки себе пам’ятає. Він згадує, як 2009-го в Сєверодонецьку відбувався графіті-фест, за перемогу в якому можна було розписати тролейбус. Тоді конкурс виграли інші учасники, але мрія зробити тролейбус яскравішим у хлопця залишилася. І вона здійснилась: три роки тому завдяки премії від уряду Німеччини він розмалював у рідному місті цілі два тролейбуси. Ян згадує про те з усмішкою: «То був справді цікавий досвід. Бо саме на тролейбусах мало місця для роботи: вони мають великі колеса та вікна. Це стало викликом! Один із них тепер має літній настрій, адже на ньому зображений «король» степових фруктів — абрикос із зеленим листям. А на боках іншого втілена гумористична тема: американські гірки з карколомними віражами, безкінечними залізними рейками та переляканими пасажирами. Бо інколи поїздка міським транспортом мало чим відрізняється від цього атракціону: він уже такий старий, що нашими дорогами їдеш, як у тому возику. Взагалі ці тролейбуси були давно не фарбовані, поки працював, дивився, які тяжкі умови праці в тих депо. Хотілося б усе змінити, тому почав хоча б із цих двох тролейбусів. Літні люди іноді казали: «Та було б чистенько, біленько, нащо ці витребеньки!».


Стінописами Ян захопився чотири роки тому, і тепер у його портфоліо вже близько 15 робіт по До­нецькій та Луганській областях. Найбільше в рідному Сєверодонецьку. А ще в Торецьку, Гірському, Вугледарі. Свій перший проект — квіти на двоповерховій будівлі — він створив у 2016-му в подарунок Сєверодонецьку до Дня міста. «Інколи роблю щось просто за власні кошти, буває, беру участь у конкурсах чи проектах, тепер уже самі отримуємо гранти на авторські роботи, — каже Ян. — Нині мене повністю захопив цей вид роботи, хоча почав малювати на вулицях давно». Про стінопис він чув більше як про європейський досвід. Зізнається, що для нього, на відміну від більш особистих графіті, мурали — це про соціум. «Мені така робота дається доволі легко, є довіра людей, і за це я їм вдячний. Дуже подобаються авторські мурали по всій країні, але сумно, коли під мистецтво «косить» реклама, наприклад телефонів чи цигарок. Треба, щоб міська влада обов’язково регулювала цей процес», — наголошує він.

 

Читайте також: Сила одиниць


Сьогодні Ян мріє про великий фестиваль стінописів десь на Луганщині, куди мали б можливість потрапити молоді українські автори. Бо поки що сюди доїжджають виключно іноземні художники, що працюють у межах якихось проектів. «Всеукраїнські фестивалі привозять іноземних майстрів, які показують рівень. Наприклад, відомий проект художника з Австралії, втілений на дев’ятиповерхівці на лінії фронту в Авдіївці. Це зрозуміло: ми маємо дивитися на кращі приклади. Але треба давати можливість розвиватися й українським молодим художникам. Можливо, ще не настав час для повного розкриття, але бачу, що в нашій країні вже з’явилося дуже багато нових художників-муралістів». І додає, що в Сєверодонецьку з таких спеціалістів поки що тільки він та напарник. «Такі собі монополісти. А мені це страшенно не подобається, — хмикає Ян. — Навпаки, я двома руками за те, щоб сюди приїздили інші. Але це не так уже й просто, особливо через війну: хтось боїться, когось не беруть у великі проекти».


Художник розповідає про ще один біль: на жаль, часто дуже жорстко регламентують тематику малювання. «Ось тут малюй лелеку чи вишиванку» — і жодних варіантів та авторського бачення теми. Зазвичай іноземних гостей так суворо не обмежують, вони можуть працювати у власному авторському стилі, доносять свої ідеї, тому в них це виходить цікаво. А з місцевими авторами обходяться інакше, чи то з недовіри, чи то звикли до таких методів. «Доводиться хитрувати, — зізнається Ян. — Я, наприклад, свої ідеї часто зображую як фон, а основний малюнок уже є тематичним. Наприклад, у межах проекту, профінансованого Британською радою та ЮНІСЕФ, я розмальовував чотири школи в Сєверодонецьку, і в малюнках, які були в абстрактному стилі, о­бігравав дитячі пригоди, образи дітей, які дуркували й гралися».


У прифронтовому Торецьку Ян розмальовував школу та виконав ще три стінописи: один невеличкий на двоповерховому будинку, другий на будівлі музичного училища, а третій на дев’ятиповерхівці. Ідея останнього змінювалася фактично в процесі створення проекту, над яким художник працював разом із місцевими активістами. «Ми намалювали дівчинку, яка сидить у шахтарській лампі, бо це шахтарське містечко. Затишно, атмосферно. Дитина читає книжку й мріє про майбутнє, а зверху — космічне майбутнє Торецька. Уже потім я дізнався, що стіна стала жити окремим життям: місцеві мешканці вирішили, що ця дівчинка не абстрактне дитя, а їхня землячка, що вона донька шахтаря, яка чекає його зі зміни. Дуже круто, що ці історії стають рідними для міста», — із задоволенням каже Ян.

 

Читайте також: Грибна рота


Був ще один цікавий випадок. У Вугледарі відкривали літературно-меморіальний комплекс «Анатолій Овсієнко. Зцілення сміхом». Місто стало єдиним на Донеччині переможцем всеукраїнського конкурсу культурно-мистецьких проектів «Малі міста — великі враження». Простір під відритим небом, у якому центром композиції є мурал, відкрили в межах цього проекту. «Ідею навіяла одна з гуморесок Овсієнка: дідусь з онуком на рибалці намагаються спіймати золоту рибку, щоб знайти удачу, але витягають тільки її зуб. До цього додалася деталь, що сам гуморист був за фахом дантистом, тому малюнок вийшов дуже доречним і символічним», — згадує художник.


Ян наполягає, що, створюючи громадські простори, дуже важливо вести діалог, обговорювати з мешканцями цієї території, як краще втілити ідеї в малюнках. «Вони вже зараз ставляться до таких проектів позитивно, хтось навіть упізнає авторський стиль! Наприклад, у тому ж таки Торецьку місцеві діти, які спостерігали за процесом розмальовування школи, казали: «О, та це ж продовження великої картинки в центрі!». Тепер не ті часи, коли нас ганяли, вважаючи якимись вандалами, що псують стіни. А ще раніше взагалі дивилися як на інопланетян. Але деяких людей досі шокує, коли вони дізнаються, що майже всі роботи виконуються безплатно, бо нам подобається змінювати навколишнє середовище: намалюєш на сірій стіні небо — і тобі стає приємно, і всі довкола радіють. Вони дивуються: «Невже ви витрачаєте свої гроші, час, сили просто так?». І схоже ставлення до всіх активістів, не тільки до нас, багато хто вважає нас «міськими диваками». Ох, нешвидко змінюється людська ментальність».

 

Читайте також: Нетиповий Соколик


Робота зі створення стінописів для Яна є переду­сім комунікацією із соціумом. Він каже, що клю­човий момент — це спілкування, передавання одне одному досвіду завдяки майстер-класам, діалог через мистецтво з різними людьми. Хлопець має масш­табні та яскраві, як його мурали, плани: наприклад, хотів би розмальовувати якісь великі об’єкти в Луганській області, бо, на жаль, увага сьогодні прикута переважно до Донеччини. Він мріє встановити рекорд і розмалювати великий елеватор — щонайменше 15–20 тис. м2, до того ж на екологічну тематику. «Я вірю, що зміна кольору простору змінює людей. Вони стають добрішими, уважнішими до того, що відбувається навколо. Це все працює з часом. Навіть можу довести це на прикладі шкіл: після проекту в Сєверодонецьку нам стали телефонувати з інших навчальних закладів. У мене вже є цілий список тих, хто став у чергу на прикрашання шкільних будинків. Вони теж хочуть, щоб звичайні цегляні стіни стали яскравими, щоб малюнок віддзеркалював цінності закладу. Звісно, є люди, яким байдуже, але їх можна спробувати мотивувати робити щось. Навколо стінописів у деяких містах з’явилися зони відпочинку: хтось поставив лавочки, хтось посадив квіти й дерева, спочатку підсвічували тільки фасад, а потім поставили ліхтарі й у цьому скверику. Виходить, що це спонукає пересічних громадян до продовження змін навколо». 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.