Щось схоже нам доводилося вислуховувати й раніше: і коли три роки тому нещадно критикували Ющенка й Тимошенко за їхнього перебування при владі, і зараз, коли піддаємо конструктивній критиці нинішню опозицію – «Батьківщина» це, УДАР чи «Свобода», Гриценко чи Катеринчук. Наголосимо: конструктивній критиці (щодо антиукраїнського режиму Януковичу, сподіваємося, наша позиція під сумнів не підпадає).
Ще раз пояснимо, чому ми не гладимо нинішню опозицію, чи, як висловилася одна з опозиціонерок, не надихаємо її, публікуючи про неї панегірики. На сьогодні з боку суспільства є великий запит на мейнстримну партію, яка запропонувала б альтернативний проект, що включатиме економічно-соціальні й гуманітарно-ідентифікаційні перетворення, навколо якої нарешті знову зможе консолідуватися українська більшість. Від реальної альтернативи режимові Януковича очікують чітких проектів вирішення ключових проблем, здатності довести громадянам, що боротьба за здобуття президентської посади і зміну влади потрібна не просто «аби була» чи «аби не було в інших», а щоб реалізувати ті важливі зміни, які за президента Януковича чи його спадкоємця втілити неможливо. Чи відповідає такій ролі парламентська опозиція в її теперішньому вигляді? Ні. Змушені констатувати, що нині очевидною є величезна диспропорція між українською більшістю, яка вимагає негайного перезавантаження країни, та опозицією. Конструктивною критикою ми намагаємось донести опозиційним силам, що вони рухаються в неправильному напрямку, а суспільство застерегти перед небезпекою створення чергового кумира, оскільки українську більшість знову може спіткати глибоке розчарування, яке цього разу остаточно поховало б надії на кардинальні зміни.
Ця публікація про політичну силу Віталія Кличка, який нині не лише видається фаворитом майбутньої президентської кампанії за результатами соціологічних опитувань, а й користується підвищеною увагою західного політикуму, який бачить у ньому проєвропейського діяча, здатного реформувати країну. Однак Віталій Кличко та його УДАР на сьогодні не декларують жодної ідеології і не пропонують чіткого плану перетворень, які справді могли б остаточно розвернути країну від Росії до Європи. Ми бачимо ризик надування чергової політичної бульки.
Так, Віталій Кличко справді досить сильно європеїзований, аби не сприймати пострадянської авторитарної моделі білорусько-російського зразка, яку і далі розбудовує нинішня українська влада. Тривалий час проживши за кордоном, він знає, якої йому хотілося б України. Однак чи знають він і його політична сила, як рухатися до цієї мети в сучасних вітчизняних реаліях? Наразі стратегічного бачення розвитку країни в нього чи навіть УДАРу не проглядається. Від початку каденції нинішнього парламенту минуло вже майже півроку, а чітких відповідей від них на ключові виклики, які стоять перед державою, і досі немає.
Законотворчі ініціативи стали втіленням еклектичної передвиборчої програми, пункти якої дібрані не за змістовим наповненням, а з позицій їх позитивного сприйняття потенційним виборцем. «Наша ідеологія – це європейська інтеграція, захист демократичних стандартів, підвищення стандартів життя», – у таких формах описують ідеологію УДАРу його партійці. Інакше кажучи, вони виступають за все хороше та проти всього поганого. За потреби конкретизувати подеколи виникають казуси. Так, в одному зі своїх інтерв’ю на запитання «Яка ваша ідеологія?» Віталій Кличко заявив: «Соціал-лібералізм. Правий центр», ототожнивши право- і лівоцентризм. Якщо лідерові партії, вочевидь, не до снаги сформувати її ідеологію, певно, через невеликий політичний досвід і брак спеціальних знань (що цілком можна зрозуміти), це могла б зробити його команда – ті, з ким він ту ідеологію реалізовуватиме на практиці. Але й тут виникають проблеми: нинішні соратники Кличка у більшості своїй не видаються людьми, здатними наповнити реальним змістом красиву обгортку політичного проекту чемпіона з боксу.
Риторика Кличка і його соратників поки що зводиться до поточних політичних питань. Це розподіл місць у керівництві парламенту, боротьба з кнопкодавством, блокування (вряди-годи) трибуни, спроби змусити владу таки призначити вибори в Києві тощо. Лідер УДАРу постійно підкреслює, що головною метою є усунення режиму Януковича, але досі не пояснив, що збирається робити вже після цього (утім, це характерно й для його партнерів по опозиції). Законотворча діяльність цієї політсили свідчить, що комплексного інструментарію досягнення своїх програмних обіцянок у ній не розроблено. Безумовно, за нинішніх обставин проекти від опозиції, тим більше масштабні, мають лише теоретичні шанси бути ухваленими парламентом. Але саме їх винесення на розгляд у сесійну залу здатне привернути суспільну увагу й показати намір реформувати країну відповідно до інтересів української більшості. Натомість пропоновані УДАРом зміни до законодавства зазвичай є дуже точковими, інколи мають популістський характер, наприклад, позбавити пільг та привілеїв колишніх президентів України, нараховувати пенсії екс-посадовцям і топ-чиновникам на загальних засадах, зараховувати мито за нотаріальне оформлення відчуження майна до місцевих бюджетів тощо. До гуманітарної сфери кличківці майже не виявляють інтересу. Склалося враження, ніби тут просто бояться говорити щось конкретно про свою позицію щодо мовного питання чи в якомусь історичному дискурсі, побоюючись втратити російськомовний електорат.
З ідеологічного боку Віталія Кличка та очолювану ним політичну силу взагалі важко ідентифікувати. Партійна програма УДАРу фактично передбачає задоволення «і наших, і ваших», а розрахунок робиться на те, що кожна електоральна група так легше зможе потрактувати його як свого. Кличко розуміє, що державна мова важлива як ознака національної ідентичності, однак не декларує, що вона має бути не просто ритуальним атрибутом публічного вжитку, а основою реальної, нехай і поступової, консолідації нації. В УДАРі, схоже, переконані, що всі контраверсійні моменти в історичному та релігійному дискурсі можна ігнорувати як провокаційні, щоб стати компромісною фігурою та політичною силою для виборців різних регіонів. Однак це свідчить про те, що він і його оточення не розуміють: в українських постколоніальних реаліях процес зміцнення національної ідентичності не може відбуватися на основі «історичної, ціннісної та мовної різноманітності» регіонів, як пропонує програма УДАРу, адже на частині території країни все ще домінують історичне бачення, ціннісні уявлення та мовні традиції «іншої держави», а часто й ототожнення себе не з Україною, а з «Русскім міром». Розмитою є програма партії і в питаннях геополітичного та цивілізаційного вибору, національної безпеки й зовнішньополітичних пріоритетів. Навіть декларована як стратегічна мета «євроінтеграція» фактично обмежується пріоритетністю «європейських стандартів», а за чи без формального членства в ЄС – справа другорядна.
УДАР і Кличко дотепер не порушували таких актуальних для суспільства питань, як негативний вплив олігархічної моделі, монополізації та маніпуляції на ринку книготоргівлі та друкованих ЗМІ, що призводять до витіснення україномовних видань, русифікації культурного простору тощо. Гуманітарна сфера для цієї політсили взагалі залишається на третьому місці – як згадувалося вище, фракція не виявляє активності в цьому напрямі. Фактично єдиною помітною ініціативою стала участь письменниці Марії Матіос у розробці спільного для трьох опозиційних фракцій законопроекту про мовну політику. Тиждень свого часу детально його проаналізував, довівши надмірну бюрократизованість, недієздатність та подекуди навіть шкідливість цього документа, що загрожує дискредитацією ідеї захисту української мови. Натомість поза увагою УДАРу залишаються такі критично важливі питання, як захист та підтримка розвитку українського культурного продукту: книжкового ринку, друкованих ЗМІ, телебачення. Не помітно ініціатив із захисту інформаційного простору від негативного впливу колишньої метрополії, яка не полишає намірів реставрувати імперію на пострадянському терені. Понад те, статус української мови ударівці зводять фактично до формально-ритуального «єдина державна мова», при цьому не передбачаючи і навіть не декларуючи розуміння важливості її перетворення на повнофункціональну державну мову, яка б абсолютно домінувала в усіх ключових сферах суспільного життя – від органів влади, суду, прокуратури, бюджетних організацій до ЗМІ, закладів освіти й дошкільного виховання, сфери послуг, бізнесу тощо. УДАР ігнорує також нагальну потребу реальної деколонізації України, ліквідації залишків російсько-радянської окупації, консолідації ідентичності української нації.
Кадри вирішуют усе
Як не раз писав Тиждень, аналізуючи виборчі списки цієї політсили, ударівці більше скидаються не на команду однодумців, а на конгломерат старих друзів і соратників Кличка, політичних «колобків», пристосуванців та ставлеників олігархів, чимало з яких мають мало не діаметрально протилежні погляди на ключові проблеми українського суспільства та перспективи його подальшого розвитку. Такий вінегрет навряд чи може впоратися з формуванням українського порядку денного та взятися за його виконання – радше працюватиме на самозбереження в політиці та інші власні інтереси. Від ударівців часто можна почути взаємовиключні тези, звідси й незрозуміле позиціонування партії. У той час як Ірина Геращенко виступає за відмову від радянських свят, сам Кличко вітає співвітчизників із Днем армії неіснуючої держави – 23 лютого.
Сірим кардиналом партії вважають Віталія Ковальчука. До потрапляння в парламент абсолютно невідома широкій громадськості фігура, яку іноді пов’язують із зятем екс-президента Леоніда Кучми Віктором Пінчуком. Хоча сам Ковальчук це й заперечує. За час роботи у Верховній Раді він став одним із головних спікерів партії та ключовою фігурою від УДАРу в перманентних консультаціях щодо розблокування парламенту. За інформацією джерел Тижня, саме він, а не формальний очільник УДАРу визначав партійну лінію в переговорах. Про його ідеологічні погляди щось конкретне сказати важко – як і більшість кличківців, у своїх публічних заявах він висловлюється все за ті самі загально декларативні «євроінтеграцію, демократію, добробут», послідовно і підозріло уникаючи будь-якої конкретики. Якщо враховувати бажання сподобатися всім, це зрозуміло. Однак такі розмиті пріоритети становлять непрогнозовані ризики майбутньої лінії поведінки та політичної орієнтації цієї політичної сили. Розмов про перспективи боротьби з олігархами Ковальчук також уникає: в одному з інтерв’ю він зазначив, що «еліти (під якими, здавалося, він розумів саме або значною мірою олігархів) невдовзі будуть вимушені підтримати Кличка, оскільки на нього зробить ставку суспільство». Схоже, планів ліквідації олігархічної системи в країні сірий кардинал УДАРу не має.
Натомість на роль ідеолога УДАРу в площині соціально-економічних перетворень цілком міг би претендувати Віктор Пинзеник, котрий багато разів бував на посадах міністра фінансів чи економіки в різних урядах, починаючи від 1992 року. Власне, нині саме він і керує експертною Радою фракції, яка аналізує всі законопроекти, що надходять на розгляд у парламент. Пинзеника зараховують до числа найкращих економістів-теоретиків країни, за рівнем економічної компетентності він безумовний лідер серед усіх партійців. Утім, не варто забувати, що на практиці в нього все виходило значно гірше, ніж у теорії: «шокова терапія» за польським зразком в Україні провалилася, ваучерна приватизація, ідеологом якої був, зокрема, й Пинзеник, у тій формі, в якій вона була проведена, фактично й стала фундаментом нинішньої олігархічної системи тощо. Очевидно, його погляди значною мірою вплинули на програмні положення УДАРу, зокрема в сфері пенсійної реформи, продажу землі, спрощення податкової системи тощо. Однак від нього ніколи не було чутно про такі ключові для розвитку економіки речі, як необхідність заміни її олігархічної моделі на систему вільного підприємництва.
Відповідальний за ключові тези в риториці партії – боротьбу з корупцією та євроінтеграцію – екс-голова СБУ й «Нашої України» Валентин Наливайченко. Наприкінці минулого року він пропонував ввести мораторій на розгляд питання про вступ до Митного союзу. Водночас від колишнього керівника «Нашої України» та голови СБУ, який активно займався питаннями відновлення національної пам’яті, можна було б очікувати чіткішої позиції в питаннях української ідентичності. Натомість Наливайченко дотримується характерної для УДАРу страусиної позиції «37-го питання» з цього приводу. «Людей турбує повсякденне життя, робоче місце, зарплата, а не те, якою мовою ми будемо розмовляти», – заявив він в одному з інтерв’ю.
Одним із керівників (куратором юридичного напрямку) партії є Валерій Карпунцов – також вихідець із «Нашої України», екс-депутат Київради, який певний час пропрацював під керівництвом Владислава Каськіва у Держагентстві національних проектів, представляв УДАР у Центрвиборчкомі та робочій групі з підготовки першого засідання парламенту. Карпунцов є досить активним законотворцем, заслужив репутацію сумлінного виконавця – але навряд чи може претендувати на роль партійного ідеолога, хіба що в прикладних сферах на кшталт виборчого законодавства.
Вочевидь, саме через таку неоднорідність ударівців у цієї політичної сили відсутні чітка ідеологія, а головне, критична кількість членів команди – однодумців, здатних її реалізувати, й конкретний механізм для цього. Як наслідок, залишається красива обгортка політтехнологічного проекту «нової, молодої, проєвропейської» партії, покликаної сподобатися всім… щоб потім (з огляду на зазначене цей ризик надвисокий!) усіх знову розчарувати, як це вже було з Ющенком у помаранчевий період. У команді Кличка доволі мало людей, які могли б запропонувати альтернативний проект, що задовольнить українську більшість. Від кожного він чує тези, які часто суперечать одна одній, звідси й незрозуміле позиціонування УДАРу: європейський вибір, але російська мова й тісна дружба з Москвою не є перепонами для нього тощо. Саме ці персонажі, схоже, заважають Кличкові зрозуміти важливість багатьох ключових для партії, яка претендує на лідерство в опозиційному таборі, речей: визнати, що в Україні немає вільного ринку; запропонувати альтернативну олігархічній модель; визначитися, на основі чого має формуватися національна ідентичність.
Справді, на тлі постійних внутрішніх скандалів у «Батьківщини» й уже двох хвиль «тушок», а також перманентних скандалів, які сама собі влаштовує «Свобода», поки що позірно монолітний УДАР і його лідер справляють непогане враження. Успішні технологічні ідеї, на кшталт блокування парламенту як відстоювання персонального голосування, схоже, дають суттєвий електоральний ефект. Однак, відмовившись від ідеології, Кличко та його партія тим самим позбавили себе сталої підтримки з боку ядерного електорату, якого в УДАРу просто немає.
Як уже писав Тиждень, ситуація в стані об’єднаної опозиції веде до її розколу, але остаточно дискредитувавши Яценюка і К°, влада нарешті візьметься й за Кличка. Вже давно називають імена кількох потенційних зрадників, зокрема колишнього мера Одеси Едуарда Гурвіца та екс-керівника Севастополя Сергія Куніцина. Поява у лавах УДАРу останнього була дивною від самого початку: на виборах 2010 року Куніцин потрапив до ВР Криму від українофобської партії «Союз», крім того, він не приховує дружніх стосунків з олігархом Дмитром Фірташем. Тому не здивує і його можлива зрада, котра стане ще одним доказом неперебірливості Кличка у формуванні своєї команди та нехтуванні питаннями ідеології. Уже перший перебіжчик з УДАРу може стати голкою, яка проколе кульку партійного рейтингу й зіжмакає імідж «політиків нової доби». Українську більшість знову може спіткати глибоке розчарування, від якого знову доведеться дуже тяжко оговтуватися.