Й навіть попри те, що я не іспанець чи француз, я все одно не піду навіть на «Олімпійський». Хоч це не так уже й далеко – двадцять хвилин на метро. Але по телевізору гру справді видно краще.
Словом, майбутній Чемпіонат мене цікавить значно більше не зі спортивної, а з громадянської, коли так можна сказати, точки зору. І те, що я бачу з цієї «точки», мені мало подобається. Я маю на увазі масову кампанію з дискредитації Євро-2012 в Україні, і навіть не так саму кампанію, як те, що вона багато в чому робиться руками самих же українців.
Ні, хвилиночку, ми всі все знаємо. Знаємо, що потенційний економічний зиск від проведення чемпіонату був сумнівним із самого початку. Знаємо, що нинішня влада розглядає підготовку до Євро як зручний спосіб зайвий раз набити кишені – причому за наш же рахунок. Знаємо про жахливий стан доріг та жахливу жадібність власників далеко не європейських готелів. І, звісно, знаємо, що відповідальні за цей стан речей можновладці завжди готові накинутись на критиків зі звинуваченнями в непатріотизмі.
От тільки, на жаль, все це не означає, що виявом патріотизму є ультракритичний погляд на речі. Хтось, звичайно, вважає саме так. Політичний емігрант, власник розгромленої міліцією компанії Futbolka.uaДенис Олейников, наприклад, зорганізував у соцмережах цілий рух заради бойкоту Євро. Мовляв, це дозволить зайвий раз привернути увагу до недемократичності української влади. Що ж, приверне. І що?
Українська влада від цього почне себе поводити цивілізованіше? Аякже. А може, цивілізовані європейці просто скинуть за нас обридлих Януковича і Ко? Панове, на дворі не ХІХ століття. Європа такими речами нині займається хіба що в якій-небудь Лівії, але не в державах, котрі географічно належать до Європи-таки. Тож єдиний практичний ефект полягатиме в дедалі більшому нерозумінні європейцями цих дивакуватих українців, котрі нездатні самі дати собі раду з непутящою владою.
Українці, на жаль, занадто полюбляють скиглити. Тренос, себто «Плач» – воістину наш національний публіцистичний жанр. Нам ніби мало того очевидного факту, що негативні новини самі по собі привертають більше уваги аудиторії, й що, відповідно, репортажі західних ЗМІ про нашу підготовку до Євро не можуть не рясніти висвітленням наших недоліків. Ні, ми ще й самі старанно тиражуємо і реальний, і вдаваний негатив про нас же. І саме у нас головною новиною стає не заява операційного директора УЄФА Каллена, що на Євро-2012 таки продано 95 % квитків, а повідомлення про те, що британські фанати ці квитки «масово» не купують, а німецькі – «масово» здають.
Звісно, чиновники УЄФА зацікавлені тримати хорошу міну навіть за поганої гри – але навряд чи вони грубо фальсифікують подібні дані. Тоді як сюжети європейських телеканалів чи статті тамтешніх видань про «масові» відмови від поїздок до України щось не містять жодної статистики – лише людські розповіді.
При цьому, за всієї нелюбові до конспірологів, не можна з певністю твердити, що критицизм щодо нас у Європі є винятково спонтанним. Надто вже своєрідні раз у раз піднімаються теми. Я б сказав, безвідмовні. Наприклад, що скаже пересічний українець на закиди європейців щодо винищення «під Євро» безпритульних собак? Правильно: він скаже, що «тут і людям жити неможливо, а ви про якихось тварин». Тобто ще більше вкорінить «позитивний» імідж України. Або візьміть підняту англійською пресою тему українських проституток, котрі, мовляв, ледь не поголівно заражені СНІДом. Ясно ж, що це не від сумнівних зв’язків застерігають, а від країни як такої. Є такі слова-маркери – на кшталт «СНІД» – котрі на більшість діють на рівні підсвідомості…
А що буде з нашим горезвісним іміджем після запланованого невідомо ким на травень гей-параду в Києві, не хочу й думати. Якщо захід не заборонять, він цілком може вилитись у побоїще, якщо ж борців зі «збоченцями» до цих останніх таки не підпустять, досить промовистою для європейського глядача стане вже сама телекартинка з шерегами «беркутівців»… Куди не кинь – всюди клин, як кажуть наші північно-східні сусіди, чиє керівництво, між іншим, кревно зацікавлене в максимально невдалому проведенні «українського» Євро – як у частині й без того помітного процесу дедалі більшого відчуження між європейцями та українцями.
Все вищесказане не означає, що треба «з патріотичних міркувань» називати чорне білим і навпаки. Але коли вже нам нічим хвалитись, то, можливо, іноді краще просто промовчати? Розповісти, які ми погані, є кому й без нас.