Реджеп Таїп Ердоган має за що дякувати Владімірові Путіну. Вже кілька тижнів напад російського президента на Україну не сходить із газетних шпальт. Це дало змогу прем’єр-міністрові Туреччини відбутись обмеженою критикою з боку міжнародної спільноти за низку антиліберальних законів, які, схоже, ухвалено, щоб захистити самого Ердогана та його оточення від наслідків корупційного скандалу, який один з інсайдерів назвав найбільшим в історії сучасної Туреччини.
Скандал вибухнув у середині грудня, коли поліція обшукала помешкання кількох міністерських синків і в інтернеті з’явилися недозволені записи, які нібито вказували на причетність очільника уряду, його родичів та інших наближених осіб до сумнівних оборудок. Ердоган заявив, що все це сфабриковано, і переклав вину на групу суддів, прокурорів та поліцейських чинів, пов’язаних із Фетуллою Ґуленом, авторитетним духовним лідером мусульман-сунітів, який мешкає в штаті Пенсильванія. Турецьке суспільство не могло не помітити, що за іронією долі Ґулен був союзником Ердогана в його попередніх юридичних баталіях проти військових і секуляристів.
Ердоган провів перестановки та звільнення серед сотень офіцерів поліції, суддів і прокурорів, що загальмувало розслідування. А ще прийняв закони, які дали уряду більше контролю над судовою гілкою влади та службами безпеки, придушили ЗМІ й посилили контроль над інтернетом. Останній його крок – наказ колишньому працівникові спецслужб, серед обов’язків якого – нагляд за мережею, заборонити на деякий час Twitter. Не раз Ердоган погрожував також іншим соціальним медіа.
Дедалі більший шквал критики на адресу прем’єр-міністра не мав на останнього впливу, як і минулого літа, коли той наказав поліції жорстоко придушити протести в стамбульському парку «Гезі». Крім нападів на ґуленістів і протестувальників, він гостро висловлювався на адресу закордонних ЗМІ та «відсоткового лобі» (в січні турецький центральний банк подвоїв ставки до 10%). А ще зухвало заявив, що заборона Twitter показала силу Турецької Республіки всьому світові.
Читайте також: Неоосманізм в дії: Туреччина увійшла у «благородну самотність»
А основне, Ердоган заявляє про свій головний козир: підтримку виборців. Його успіхи на електоральній ниві вражають від листопада 2002 року, відколи Партія справедливості та розвитку (ПСР) несподівано прийшла до влади. У 2007-му вона вже мала у своєму активі 47% голосів, а у 2011-му – майже 50% (хоча на муніципальних перегонах 2009 року взяла менш ніж 40%). Ердоган обрав безкомпромісну мажоритарну позицію: доки в нього буде підтримка громадян, він робитиме все, що хоче, незалежно від думки опонентів, протестувальників, суддів, прокурорів чи Європи. У країні зі слабкими інституціями й недостатньо розвиненою системою стримувань та противаг такі амбіції неминуче призводять до авторитаризму.
30 березня – момент істини для перевірки популярності прем’єр-міністра серед турецьких виборців на муніципальних перегонах, уперше після протестів у парку «Гезі» та корупційного скандалу. Ердоган явно перетворив їх на референдум для себе і своєї партії. На думку більшості аналітиків, здобувши понад 40% для ПСР і утримавши контроль над Анкарою та Стамбулом, Ердоган зможе виправдати свою політику твердої руки. (За попередніми даними, на місцевих виборах партія набрала 45,6%. Як повідомляє щоденне турецьке видання Milliyet, у семи містах, зокрема й двох щойно згаданих, результати виборів може бути скасовано й призначено перерахунок голосів. В обох мегаполісах ті ж таки попередні дані свідчать про перемогу правлячої ПСР. Після виборів у столиці відбулися масові протести: активісти вимагали перерахувати бюлетені. 1 квітня поліція застосувала проти них водомети й сльозогінний газ. – Ред.)
Крім 11 років при владі, «Гезі» та корупційного скандалу ще одним фактором, який сіє втому від Ердогана поміж деяких турків, є економіка. За час перебування «справедливців» біля керма ВВП на особу в реальному вимірі потроївся. Після крутого спаду 2009-го зростання економіки різко відновилося (як у Китаї) в 2011–2012-му (див. «Гальмування економіки і зростання боргів»). Але цього року воно ледве перевищить 3%. За розрахунками МВФ, відповідна тенденція знизилася від 7% до 3%, а того замало, щоб стримати підвищення безробіття. Крім того, серед членів «клубу багатих країн» ОЕСР Туреччина має найбільший дефіцит поточного балансу, що робить її вразливою до втрати довіри іноземних інвесторів. Тому не дивно, що ліра впала приблизно на 24% відносно долара від квітня минулого року, розгойдавши маховик інфляції.
Читайте також: Бунт проти султана Ердогана
Міністр фінансів Мехмет Шимшек заявляє, що всі застороги про стан економіки – панікерство. За його словами, ситуація на всіх нових ринках погіршилася після заяви США про можливість зростання відсоткових ставок. Поточний баланс Туреччини постраждав від значного імпорту золота. Побоювання щодо ризиків, пов’язаних із корпоративною заборгованістю в іноземній валюті, перебільшені: останні переважно на балансі великих експортерів. Кажучи про віддалену перспективу, Шимшек згадує покращення інфраструктури, освіти (зокрема, 400 тис. нових робочих місць для вчителів і 210 тис. нових класів) та збільшення інвестицій у науково-дослідну діяльність. Міністр зазначив, що в рейтингу конкурентоспроможності Світового економічного форуму Туреччина піднялася від 71-го місця до 44-го.
Проте слабкі місця Туреччини не приховати. Показник задіяності жінок на тамтешньому ринку праці найнижчий поміж усіх країн ОЕСР. Нерівність надзвичайно велика. В індексі легкості ведення бізнесу Світового банку країна посідає аж 69-те місце. Великою мірою це можна пояснити замкненим колом середнього рівня доходів: конкурентну перевагу «анатолійських тигрів», гарантовану низькою витратністю в текстильній і меблевій галузі, виробництві побутової техніки та автомобілебудуванні, знівелювало зростання заробітної плати (й цін), а для переходу на випуск продукції з вищою доданою вартістю потрібно подолати брак кваліфікації та продуктивності.
Над усім цим тяжіє непевність щодо політичного курсу Анкари. Хоча новий міністр у справах ЄС Мевлют Чавушоглу називає 2014-й роком Євросоюзу, він визнає, що підтримка членства у цій організації серед населення впала від 70% у 2005-му до лишень 40% сьогодні. Насправді перемовини про вступ до ЄС зайшли в глухий кут і навряд чи скоро відновляться: не останньою чергою, тому що Ердоган утратив інтерес до цього питання. Кажуть також, що він почав менш серйозно ставитися до членства Туреччини в НАТО. Втрата зв’язку з ЄС хвилює, зокрема, бізнес. Голова промислового лобі ТЮСІАД Мухаррем Їлмаз нарікає, що уряд не скористався перемовинами про членство у ЄС для зміцнення політичних та економічних інститутів і що імпульс для проведення реформ утрачено.
Читайте також: Турецький демарш: суспільство прагне змусити владу поважати громадян
Яким може виявитися наступний крок Ердогана? Він сподівався стати президентом у серпні, коли закінчиться термін повноважень нинішнього глави держави і співзасновника ПСР Абдулли Ґюля. Останній (який уникає прямих сутичок з очільником уряду, але відверто не схвалює нових репресивних законів) міг би тоді стати прем’єр-міністром. Але найновіші події зменшили шанси Ердогана здобути головне крісло не останньою чергою через провал поправок до Конституції, які розширили б президентські повноваження. Тож він може дозволити Ґюлю балотуватися на посаду президента знову, а сам ліквідує натомість внутрішнє правило ПСР, яке забороняє будь-якому депутатові від неї в парламенті балотуватися на четвертий термін. Це дало б йому змогу залишитися прем’єр-міністром і, можливо, пришвидшити загальні вибори, які мають проводитися наступного року.
Проте такий крок лише підтвердив би критику на адресу Ердогана за його авторитарний стиль. Дехто навіть проводить аналогії з Путіним та його бажанням учетверте стати президентом Росії. Молодий депутат від ПСР Айкан Ердемір каже, що ця ситуація нагадує йому інших вождів у бункерах в оточенні їхніх поплічників. Простіше кажучи, прем’єр-міністрові бракує стратегії відходу. Всій країні було б краще, якби він її знайшов.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com