Особливо гідне уваги його кредо «зберігати, як око, кожну нашу душу», яке він перейняв від свого діда Юліана і намагався дотримувався в надзвичайно складних умовах війни.
На початку 1930-х років його, уродженця села Бистричі, що на Волині (нині це Березнівський район Рівненської області), який за панування тут Польської держави кар’єрною драбиною піднявся від робітника-чорнороба до високої посади майстра-каменяра, вразили відчайдушні втікачі з підрадянської України. Вони, попри стрілянину прикордонників, бігли наосліп через непрохідні багна та ліси за межі СССР. Несли на плечах поранених та побитих дітей, тягли покалічених, обдертих до наготи жінок. Це були не буржуї, не колишні урядовці, не куркулі, а звичайні робітники й селяни. Тим, хто цікавився, вони розповідали, як їх в СССР під час колективізації грабували: забирали худобу, землю, реманент, доводили до голодної смерті. А київське радіо на всі боки вигукувало про справжній совєтський рай.
Тарас Боровець за допомогою розвідника Генштабу військового міністерства УНР у вигнанні, полковника Івана Литвиненка 1932 року нелегально перетинає польсько-радянський кордон, щоби на власні очі переконатися, що ж там коїться в Україні за Збручем. Відвідує Житомир, Київ та Харків. І ось яка картина відкривається перед ним: «Цілі області абсолютно спустошені, вкриті бур’яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та півмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках, полях та дорогах. Серед розвалених румовищ вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки… Їхніх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків. Деякі села та райони ставлять розпачливий спротив, але чекісти пацифікують їх танками та гарматами, і все це в «мирний час соціалістичного будівництва»… Комсомольські бригади, наче сарана, гасають по всіх селах та кутках. Налітають хмарами на поодинокі господарства, грабують чесних трударів села. Розвалюють печі та комини в хатах, шукаючи хліб для «пролетарської держави»…
Читайте також: Українець, який урятував Варшаву. Бойовий шлях генерала Марка Безручка
«В Житомирській області, – зазначає він, – були мої кревні по матері. Я хотів їх відвідати, але від їхньої скромної оселі не лишилося ні сліду. Мого двоюрідного брата вивезли на Сибір. Старого діда, бабу та дружину з семилітньою дитиною серед зими викинули з хати. Розвалили піч та комин, повибивали всі вікна та двері. Вони примостилися в яру, в «собачій ямі»…
«Людожери» – так назве він свою книжку про більшовицьких організаторів Голодомору в Україні і присягнеться усі свої сили покласти на боротьбу за свою суверенну державу, в якій не буде місця безбожній владі комуністичних пройдисвітів, які замість свободи несуть жахливу неволю, замість добробуту – злидні та фізичне винищення нації, замість культури – примітивне, дике варварство, замість диктатури пролетаріату – безконтрольну диктатуру банди партійних паразитів над трудящими масами.
Донині нащадки губителів українського люду голодом, репресіями та депортаціями з неймовірною злобою таврують у російських шовіністичних виданнях отамана Бульбу-Боровця за те, що з вибухом німецько-радянської війни у місті Сарни Рівненської області роззброїв радянську міліцію і взяв владу у свої руки, добився від командувача 213-ї німецької охоронної дивізії генерала Карла Кітцінгера посади начальника окружної міліції, права формувати партизанські відділи «Поліської Січі» для очищення північної частини Рівненщини і Житомирщини від залишків радянських військ, енкаведистських груп, червоних партизанів-підпільників, а також призначати тут тимчасові цивільні адміністрації.
Але ці полум’яні продовжувачі традицій Ярослава Галана ціпеніють, коли дізнаються, що поліський отаман ставив перед тим же генералом Кіцінгером вимогу визнати УПА «Поліську Січ» українським військовим формуванням, а на знак протесту проти перетворення її на поліційний підрозділ ліквідує її, а сам із частиною вояків переходить у підпілля й оголошує німцям війну.
І тут зацикленим на радянській пропаганді писакам приходять на поміч дослідники начебто об’єктивні, які знаходять в архівах відомості про те, що «Боровець виділився успішною боротьбою проти розрізнених більшовицьких груп», а це, мовляв, свідчить про його запопадливість перед окупантами та про «жорстокість» до своїх же братів, які були і серед червоноармійців, і серед енкаведистів, і серед компартійців та радянських активістів. Втім, фактів «жорстокості» зазвичай вони не називають. Тож доведеться виконати за них цю неприємну роботу.
Розповідає Євген Симонович: «У 1941 році січовики впіймали більшовицьку втікачку Анну Сафонову, дружину брата депутата Сафонова (1939–1941 рр.) із села Доротичі Сарненського району. У неї були гріхи перед односельчанами і перед Україною, тому й тікала з більшовиками. Тарас Бульба (Боровець) допитав її і, попри жорстокість часу, відпустив. Мало того, звелів нагодувати і видати їй необхідні документи. Наостанок сказав: «Їдьте додому та більше ніколи не робіть людям зла… Хоча вам більше вже й не буде такої нагоди, щоб робити зло». На жаль, отаман помилився. Бо та людина, коли її після приходу в 1944 році радянської влади поставили головою Доротицької сільради, ще таки багато накоїла лиха людям, не одну дитину осиротила».
Читайте також: Незламний герой Крут. Історія старшини Армії УНР Семена Могили
Історик Сергій Стельникович у своїй книжці «Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис» зазначає, що комендантом української поліції в Олевську під час перебування тут «Поліської Січі» був призначений Д. Демчук, який до цього був червоноармійцем.
Тут же натрапляємо й на інші факти «запопадливості перед окупантами»: «Для забезпечення потреб військових формувань «Поліської Січі» у продуктах харчування для місцевого населення були встановлені чітко визначені податкові збори натурою. Так, наприклад, із вимолочених колгоспними господарствами зернових сезону 1941 року вимагали забезпечити посівний фонд, здати 10 відсотків для держави, а решта розподілялася серед населення. Для картоплі також вимагалося виконати посівний фонд, 20 відсотків здати для держави, а решта розподілялася серед населення».
Агов, сучасні підприємці та бізнесмени, розкажіть, скільки відсотків ви у мирний час віддаєте державі зі своїх доходів?
Летить у Бульбу-Боровця каміння і від великих патріотів. Мовляв, у нього була «анархія», «брак дисципліни». Що правда, то правда. В отамана не було військових гарнізонів, козаки часто жили по хатах, щоби не створювати проблем із обігрівом та харчуванням.
А «брак дисципліни» в отамана підтверджують брати-поляки. Так, Гжегож Мотика в книжці «Українська партизанка 1942–1960» пише: «Коли в лютому 1943 року в Бистричах пограбували коваля Шенгера, Боровець упіймав злодіїв і скарав їх на смерть». Про яку «дисципліну» за такої «поблажливості» отамана до злодіїв можна говорити?
Націоналісти-радикали дорікають Бульбі-Боровцю відсутністю масштабних операцій, малою кількістю знищених окупантів та «переговорною манією». І від цього нікуди дітися.
Не маючи великих і добре озброєних регулярних підрозділів, весною 1942 року, коли гітлерівці почали масово вивозити українське населення на роботи до Рейху, Бульба ділить наявні «літаючі бригади» на малі оперативні групи від 5 до 10 осіб, які розсилає по всьому Поліссю і влаштовує контртерор німецьким адміністраціям. Повстанці здійснюють напади на склади продовольства, молочарні, «державні господарства», реквізують продукцію для потреб УПА, підривають автомобілі з урядовцями, адмінбудівлі і безслідно зникають. Діють «з-під землі і під землю».
Читайте також: Коли з’явився політичний українець
Тісно контактуючи з українською поліцією на німецькій службі, бульбівці одержують від неї зброю, набої, медикаменти, інформацію про каральні експедиції. Поліцаї попереджують тисячі молодих людей, яким загрожує набір на роботу до Німеччини або арешт гестапо. Відтак із Рівненщини та Волині за роки окупації гітлерівці вивезли найменше остарбайтерів серед усіх областей України.
Через добре налагоджену розвідку та блискавичність дій партизанських бригад не були кровопролитними Шепетівська (заволодіння залізничним вузлом, визволення остарбайтерів, вилучення зброї, боєприпасів, награбованого майна) та Тучинська (вивезення друкарні) операції.
Проте офіцер німецької розвідки Ганс Кох у своїй книжці спогадів таки змальовує епізод знищення Бульбою-Боровцем 1943 року близько 200 німецьких курсантів та офіцерів-заручників, яких отаманові не вдалося обміняти на заарештованих гестапо українських патріотів.
Справді, Бульба-Боровець нічого особливого не виграв на переговорах ні з червоними партизанами, ні з поляками, ні з гітлерівцями. Останні після чергового раунду ще й заарештували отамана та відправили до концтабору «Заксенхаузен». Але Бульба йшов на перемовини, щоби не допустити бездумного знищення один одного.
«П’ять по дванадцятій» назвав Улас Самчук творення Української національної армії під командуванням генерала Павла Шандрука в останні місяці війни на території конаючого Третього рейху. Проте такої нагоди не відкинув отаман Бульба-Боровець. Він стає командиром групи спецпризначення в УНА. Витягує з таборів радянських військовополонених, збирає тих, хто волею чи неволею потрапив на німецьку службу, готує з них десантників і перекидає їх з радянської в американську окупаційну зону, щоби вони не потрапили до рук смершівців, де на них чатувала вірна смерть.
Здається, до кінця своїх днів Тарас Бульба-Боровець не позбувся таких вад, як авантюрність, бажання перебільшувати свої подвиги, бути в ареолі слави. Однак усе це справляє враження надто мізерного порівняно з його відчайдушною сміливістю та справжнім батьківським захистом тисяч українських життів «у врем’я люте».