А потім з’являється якийсь сержант Петренко й показує на практиці, як саме треба поважати мистецтво. Він зламає двері в музей, мимохідь зарядивши кулаком у живіт журналістці, він вдереться в кіноцентр із фільмофондом світового значення, він таки вижене через апеляцію надто креативного директора музею і швиденько дасть зрозуміти, хто кому в цій країні Рабінович. На місці сержанта (насправді за нинішніх «розкладів» він як мінімум старший лейтенант) Петренка може опинитися депутат Петренко, державний виконавець Петренко, начальник департаменту Петренко, суддя Петренко — він усе одно залишиться анонімом, який уповноважений лише гальмувати, секвеструвати й показувати свою владу.
«Коли живеш на цвинтарі, то всіх не переоплачеш», — писав один киянин, близький товариш Шевченка й водночас видатний російський письменник Ніколай Лєсков. Я кажу, що такі повідомлення надходять буквально щотижня, щодня, і це породило своєрідний синдром звикання. Немає сенсу реагувати на кожен жест влади щодо «культурки» — не взагалі якоїсь абстрактної влади, а реальної конкретної влади сержанта Петренка, якому суто по цимбалах декларації на публіку когось там у костюмі з краваткою на Печерську. Йому важливо отримати схвалення свого безпосереднього начальника, якому, натомість, схвалення свого. Він знає, що культуру кулаком у живіт можна, за це йому нічого не зроблять, а якщо нещасні задохлики й «нищеброди» жалітимуться нагору, то хто їх там слухатиме?
Читайте також: Артефакт
У мене складається стійке враження, що це не якісь зумисні утиски духовності на догоду Кремлю, а банальна зневага й невігластво. Звісно, як завжди, деталі промовистіші за пояснення та декларації. Ройтбурту сержант ставить за вину те, що в Одеському художньому музеї організовували культурно-мистецькі заходи, а це, бачите, «непрофільна діяльність». От Петренко чудово знає, що таке профільна, а Ройтбурт не знає — розумієте? Козленку висунули звинувачення, що Довженко-Центр, який він очолює, давав прихисток «Дикому театру», школі-студії Марущенка, ансамблю сучасної музики «Кора» й низці інших експериментальних мистецьких команд. А якби він здав приміщення салону краси, бутику парфумів або стрип-клубу, то за чотири роки заробив би на шість мільйонів гривень більше, виходячи з середніх ставок оренди в центрі Києва, — аудитор Петренко на цьому знається. Ось тепер Національний центр імені Олександра Довженка банкрутує через недофінансування (бо нові суперменеджери з Держкіно щось «нахімічили» в документах до Мінфіну), а хто винен?
Можливо, ви досі підозрюєте, що це робиться з якоїсь причини? Наприклад, когось у владі дратує певний художник або певний напрям? Ну справді, я щось не пам’ятаю останнім часом, щоби «наїжджали» на відверту «вату», чомусь дістається саме тим, хто засвідчив свій патріотизм, європейськість і співзвучність світовим трендам. Але це спрощення. Сержант Петренко не любить усіх однаково. Хіба що крім отого конкретного пацана, який зумисне перервав гастролі в Росії, щоб заспівати на дні народження в його боса.
Знову-таки я не закликаю до полювання на відьом на вулиці Банковій або Франка. За службовими потребами я періодично відвідую поважні будівлі та спілкуюся з різними відповідальними функціонерами саме з гуманітарної сфери. Тож мушу засвідчити, що регулярно зустрічаю дуже й дуже просунутих, фахових і патріотичних людей, які роблять усе можливе, а подекуди й неможливе, щоби ввірена їм культура процвітала. Але сили в них із Петренком нерівні. Музи мовчать, коли говорять кийки.
І все ж таки низка красномовних перформансів вигулькнула не випадково. Було би перебільшенням стверджувати, що влада здійснює цілеспрямовану атаку на українську культуру, проте мені здається майже неспростовним, що «низовий» український істеблішмент таку атаку ніколи не припиняв: ні за романтика Ющенка, ні за прагматика Порошенка, ні тим паче за технократа Кучми або клептомана Януковича. У культурних практиках Петренко бачить щось незрозуміле, непотрібне й вельми витратне. Що ж до культурних діячів, то вони для нього класово чужі: по-перше, люди з переконаннями, а це, на його думку, цілком зайве, принаймні у відриві від матеріальної компенсації; по-друге, з незрозумілою мотивацією. Паничі. Богема. Тому те, що ми спостерігаємо, є нічим іншим, як новим витком класової боротьби. З одного боку креативний клас, із другого — пострадянський жлоб. Конфлікт між ними неминучий. І так триватиме, аж доки олігархічний феодалізм поступиться місцем меритократії. Тобто ще довго.