«У Бобруйськ!» На деяких сайтах, у блогах, чатах і web-форумах, де в години праці ширяє думками міжнародний «офісний планктон», назва цього білоруського райцентру з населенням у 220 тисяч мешканців згадується дуже часто. Насамперед в іронічному контексті, з деяким знущанням: мовляв, є така географічна діра, де мешкають «животниє» – некмітливі й не просунуті в цивілізацію істоти. А якщо і ти чогось, читачу, не зрозумів, то й тобі місце у Бобруйську, заповіднику недолюдей. І в цьому контексті назва білоруського міста підозріло корелює з віддаленими російськими провінціями Можайськом, Урюпинськом, Мухосранськом тощо, які теж фігурують як притча во язицех, як такий собі лейбл моральної відсталості та інтелектуальної меншовартості.
Ось мені трапилися цікаві спогади росіянки, помітної фігури Срібного віку Зінаїди Гіппіус – людини ще з доінтернетної епохи. Вона емігрувала, точніше, втікала 1920 року від більшовиків із Росії у Західну Європу через Білорусію.
«Бог послал, и мы прожили в Бобруйске дней десять, – пише літераторка. – Мы были совсем дикие… Бобруйськ после Петербурга казался нам верхом благоустройства и культурной жизни». Жодної іронії: поживши трохи під комуністами у місті, що невдовзі взагалі стане Ленінградом, Гіппіус сприйняла Бобруйськ як ностальгійний рай. Магазини Бобруйська тоді ще демонстрували невисокі ціни на молоко і хліб, міщани зберігали ще ввічливість, віру в Бога та людяність.
Поміж російських патріотів завжди з’являлися, хоч і в меншості, такі, як Зінаїда Гіппіус, – хто оцінював історію й сьогодення своєї країни дуже самокритично і при цьому не називав «меншими братами» білорусів, татар, негрів або чукчів. Відповідно не втрачав здатності, мешкаючи у Петербурзі, а надто в екзилі, без снобізму оцінювати принади будь-якого маленького закордонного містечка, тим більше коли серед них є найочевидніша – свобода життя.
Криптоцар Аляксандр Лукашенка, продукт радянської гідропоніки, виглядає порівняно з його нинішніми російськими колегами махровим європейцем, якщо дивитися з України, звісно. Вже і ЄС почав його толерувати. Бо принаймні м’який диктатор не вчить сусідів, що і як їм чинити, не рахує грошей у чужій кишені. Інколи навіть намагається обстояти у відносинах із Росією економічні інтереси, звичайно, власні, егоїстичні, але вони зрідка збігаються із загальнобілоруськими. Наприклад, не хоче Білорусь визнавати незалежність територій Абхазії та Південної Осетії й раптом офіційно заявляє про необхідність уведення на кордоні з Росією митного і прикордонного контролю. Тоді з Кремля хтось натякає білоруському лідерові: «У Бобруйськ!»
А хіба наші периферійні міста і містечка за ментальністю дуже відрізняються від Бобруйська? Алчевськ, Броди, Єнакієве, Мукачеве… Ну, може, нині в Жмеринці чи Бердичеві трохи більше свободи слова, ніж у Санкт-Петербурзі й узагалі у пітерських чи бобруйських. Але ж не всі це помічають і цінують. А ще у нас теж є в запасі свій авторитетний білорус (полюбляє відвідувати свою родину в білоруському селі Януки) з претензією на те, щоб стати президентом. За нього, як свідчать рейтинги, ладні проголосувати стільки українців, що вистачило б заселити з п’ятнадцять Бобруйськів.
Однак детермінізм таки є, у чому переконують не так Маркс і Фукуяма, як наша географія, країни-сусіди і життєвий досвід останніх 20 років. Навіть через той-таки периферійний Бобруйськ уже проліг транс’європейський транспортний коридор.
Хоч як прикро, але є імовірність, що випаде українцям з наступного року продовжувати свій довгий шлях у близьку Європу, орієнтуючись вже не на брюссельський чи страсбурзький, а на якийсь новий вектор, умовно кажучи, бобруйський. Можливо, знову, як за Зінаїди Гіппіус, білоруське містечко слугуватиме нам деякий час взірцем, світлом у кінці шахти і «верхом благоустройства и культурной жизни».