«Буратіно, ти сам собі ворог!» — ця фраза з радянської дитячої казки якнайкраще підходить до сучасної Білорусі. У тому, що країна потрапила під сильний вплив Росії, Лукашенка винен сам. Його амбіції зле пожартували з ним.
Для колишнього директора радгоспу «Городец» незалежність і суверенітет Республіки Білорусь ніколи не були цінністю. Аляксандр Лукашенка одержимий владою: що більше, то краще. Злет на хвилі перебудови в депутати, а звідти в президенти Білорусі він сприймав лише як сходинки до все більшої і більшої влади.
Саме це — нестримну жагу влади — прогледіли свого часу ті, хто привів Лукашенку в президенти країни. Всі вони потім погано закінчили: хтось став опозиціонером, хтось назавжди покинув політику, а колишній голова Центрвиборчкому країни Віктар Ганчар, якого називають мало не основним архітектором перемоги Лукашенки на перших президентських виборах, узагалі зник не без участі створених Аляксандром Ригоравічем «ескадронів смерті»…
У 1995–1998 роках очільник Білорусі вибудовував із Росією схему «Союзної держави». Він розраховував, що Боріс Єльцин на своїй посаді довго не протягне, і хотів (та й не надто це приховував) влаштуватися в Кремлі. Саме в ті часи Лукашенка заявляв, що «на колінах готовий повзти в Росію», викопував разом із Чєрномирдіним прикордонні стовпи й загравав із російськими губернаторами. Під своє майбутнє президентство в РФ він укладав договори про колективну безпеку, єдине військове угруповання, прив’язуючи Білорусь до Росії політично та економічно. І всіляко форсував юридичне створення «Союзної держави», розраховуючи на те, що зможе брати участь у виборах російського президента.
Читайте також: Як Білорусь заробляє на російських контрсанкціях
Але 31 грудня 1999 року Боріс Єльцин заявив: «Я йду». І наступником лишив Владіміра Путіна. Відтоді Лукашенка й розгрібає наслідки своєї «об’єднавчої політики».
Багато хто в Україні дивується, коли Білорусь під час голосування в міжнародних організаціях підтримує Росію. Це безпосередній наслідок «Союзної держави», яку Лукашенка створював під себе. Білорусь має з Росією «союзний» договір про погоджені дії в сфері зовнішньої політики. Програма виконання цього договору оновлюється раз на два роки. На 2018–2019-й вона передбачає, зокрема, «формування узгодженої позиції в ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організаціях».
Звісно, у зовнішній політиці Лукашенка хотів би більше самостійності. Але хто платить, той і замовляє музику.
Білорусь дуже прив’язана до Росії економічно. Країна практично не має корисних копалин (за винятком калійної солі та добрив), тож усе доводиться експортувати. А позаяк Білорусь ще за часів СРСР вважалася «збиральним цехом», її промисловість дуже зав’язана на енергоресурси, про що Москва згадує постійно.
Газові й нафтові війни з РФ уже давно стали щоденною дійсністю Білорусі. Втім, і на Заході ніхто не сумнівається, що Газпром перетворив свої ресурси на інструмент політичного тиску. Те саме і з нафтою.
Читайте також: Лукашенка прокоментував рішення Вселенського патріархату про автокефалію для УПЦ
Білорусь хотіла б отримувати нафту й газ від РФ за цінами російського ринку. Москва на це не погоджується, але робить серйозну знижку «стратегічному партнерові» в обмін на політичну лояльність. Це призвело до того, що, за даними МВФ, загальна підтримка білоруської економіки Росією лише у 2005–2015-му становила $106 млрд, тобто близько $9,7 млрд щороку. У різний час обсяг «загальної чистої підтримки» РФ варіювався от 11% до 27% білоруського ВВП. Левова його частка — субсидії в нафтогазовій сфері.
Спроби Білорусі зіскочити з нафтової голки через постачання нафти з Венесуели, Азербайджану (нині, подейкують, відпрацьовується маршрут імпорту іранської нафти) слід розглядати не тільки як пробні, а й як політичні з метою «налякати» Росію й виторгувати собі більше самостійності. Мовляв, у критичні часи ми й без вас обійдемося. Але вартість цих поставок така, що реальної альтернативи РФ у нафтогазовій сфері не спостерігається. Та її серйозно й не шукають.
«Союзна держава» та відсутність кордонів призвели до перекосу торговельного балансу РБ. Наприклад, приблизно 80% експортованої країною сільськогосподарської продукції надходить до Росії. Вона ж є основним покупцем білоруських товарів — від холодильників і телевізорів до тракторів і комбайнів. А ось із Заходом Білорусь торгує переважно калійними добривами та нафтопродуктами.
Уже понад десяток років Лукашенка вимагає «відійти від Росії» в збуті білоруської продукції. Вказівку просувати продукцію вже було дано безпосередньо послам. Поки що це вдається погано, але якось вдається. У 2017 році експорт продовольства до РФ упав на 4%. «Тобто ми йдемо на нові ринки збуту», — заявив тоді начальник головного управління зовнішньоекономічної діяльності Міністерства сільського господарства та продовольства Білорусі Алєксєй Богданов.
Слід також відзначити легкість кредитування білоруської моделі економіки Росією. Половина зовнішніх виплат за кредитами РБ припадає на РФ. В умовах відсутності стабільного припливу в країну валюти ці борги доводиться постійно рефінансувати. Тобто в Москви ще один важіль впливу на Мінськ — фінансовий.
«Союзна держава» призвела до того, що РБ і РФ мають спільний інформаційний простір. Причому фінансові вливання у ЗМІ двох країн незіставні. Російські телеканали вільно транслюються в Білорусі. Зрештою, саме вони формують суспільну думку громадян РБ стосовно зовнішньої політики.
Цей вплив Росії найсуттєвіший. Російська пропаганда працює не лише через новини. Білоруси дивляться російські серіали, ток-шоу на кшталт Соловйова та Кісєльова. Щоправда, вітчизняні «регулятори» мають змогу змінити російську сітку мовлення, але роблять це вже постфактум. Наприкінці минулого року на російському НТВ у програмі «Місце зустрічі» російські експерти порівняли Білорусь із «дружиною, яка наліво не ходить, але щороку отримує по кілька мільярдів через шантаж». Після цього в Білорусі цю передачу більше не показували.
Але насправді такі випадки — то лише реакція на те, що сталося. Зрештою, треба було б задуматися про те, щоб створювати свій національний інформаційний простір. Однак на це потрібні величезні кошти, взяти які ніде.
Утім, гроші знайшлися б, якби влада Білорусі чітко усвідомлювала небезпеку чужого інформаційного впливу у своїй сфері інтересів. Однак постійні заяви Лукашенки про «братський народ» або, як останнім часом, «Могилів — російське місто» роблять ці кроки й витрати нібито не такими й необхідними… У підсумку РБ ризикує дістати удар звідти, звідки вона не очікує.
Читайте також: Білорусь може стати плацдармом для вторгнення Росії в Україну – розвідка
Вільне переміщення робочої сили та відсутність кордонів із РФ у межах «Союзної держави» призводять до тісної співпраці білоруських і російських спецслужб. Викрадення в Гомелі українця Павла Гриба — це не перший і не останній такий випадок. Наприклад, російські ефесбешники знайшли в Москві білоруського анархіста Ігаря Аліневіча й вивезли до Білорусі, де його посадили на вісім років.
Про єдиний оборонний простір у межах ОДКБ і «Союзної держави», спільні військові навчання й говорити не варто.
Після засідання «розкольницького» Священного Синоду в Мінську 15 жовтня в багатьох українських ЗМІ з’явилась інформація про те, що «Білоруська православна церква підтримала рішення РПЦ». Однак за великим рахунком казати так украй неправильно.
Хоч як дивно, але Білоруської православної церкви насправді не існує. Є лиш одна на всю країну парафія емігрантської Білоруської автокефальної православної церкви. А те, що ми звикли називати БПЦ, офіційно іменується «Білоруський екзархат Російської православної церкви Московського патріархату». Тобто казати, що Білоруська православна церква підтримала РПЦ, — це про те, що ліва нога підтримала праву.
Слід зазначити, що раніше в РПЦ було сім екзархатів. Однак у результаті історичних перипетій Білоруський екзархат лишився єдиним.
А ось те, що серед священиків РПЦ, які зібралися в Мінську на Священний Синод, не було жодного білоруса, про що писали інші ЗМІ, правда. Митрополит Мінський і Слуцький, Патріарший екзарх всія Білорусі Павєл присланий у країну з Рязані.
Вплив РПЦ у Білорусі не варто ні недооцінювати, ні переоцінювати. Після «розкольницького» Синоду для простих прихожан, у принципі, нічого не змінилося. Проте найсвідоміші замислилися: той, хто молиться разом із розкольниками, сам визнається розкольником. І почали думати, де їм тепер молитися. Хтось радить греко-католиків, хтось уніатів, хтось протестантів. Однак тенденція очевидна: білоруси ототожнюють себе не з Московським патріархатом, а з Константинополем — Всесвітньою православною церквою. До «розкольницького» Собору про це ніхто не замислювався.
Інтуїтивно відчував небезпеку впливу РПЦ й Аляксандр Лукашенка. Раніше, називаючи себе «православним атеїстом», він активно відвідував храм і стояв службу разом із колишнім митрополитом Білорусі Філаретом. Останній пішов на пенсію наприкінці 2017 року, замість нього прислали Павла, але з ним у Лукашенки стосунки явно не склалися. Та і як вони могли скластися, якщо Павєл заміряється на те, чим Білорусь прославилася у віках: релігійну толерантність. За неповний рік свого служіння в Синьоокій новий владика згорнув ініціативу самокерованості БПЦ і влип у великий скандал, заявивши, що в православних та уніатів різний Бог.
У підсумку на Різдво Лукашенка пробув на зустрічі з Павлом лише 15 хв замість запланованих 30 хв. А на Великдень узагалі обійшовся без нього, поїхавши вітати колишнього Патріарха Філарета.
Лукашенка — політик-популіст, який дуже тонко відчуває суспільні настрої. І, вочевидь, він або усвідомлює небезпеку безроздільного «обгодовування» православних РПЦ, або відчув неприйняття нового Патріарха вірянами.
А це неприйняття справді є. На службу з Патріархом Кіріллом зібралася рекордно мала кількість людей — кілька сотень. Коли він приїздив минулого разу (я сам був свідком цього) люди йшли до нього нескінченним потоком.
Читайте також: Білорусь відмовилася від кредитів МВФ
У підсумку «розкольницький» Синод та відкликання Константинополем акта 1686 року про передачу Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріархату може зіграти на руку Білорусі. У 1686-му землі нинішньої РБ якраз належали Київському патріархату, про що багато хто вмить згадав. І це теж «не в плюс» РПЦ.
Таким чином, Росія має на Білорусь колосальний вплив — від фінансово-економічного до соціально-ідеологічного. І в разі потреби може спровокувати тут таку кризу, що Лукашенка навряд чи втримається на своєму місці.
Питання тільки в тому, що зовні непередбачуваний Лукашенка Москву влаштовує. З усіма його «вибриками» він лишається проросійським. Що ж вийде внаслідок штучно спричиненої кризи й хто в підсумку прийде йому на зміну, не береться передбачити ніхто.
А для Лукашенки, як ми вже зазначали вище, незалежність і суверенітет Білорусі не становлять особливої цінності. І він радо її продасть, якщо хтось запропонує відповідну ціну. Ціна виражається не в грошовому еквіваленті, а у владі, яку Лукашенка дістане в результаті цієї оборудки.
Президентство Путіна не лишило йому шансів стати на чолі РФ, і РБ не ввійшла шістьма областями до її складу. Лукашенка вирішив, що краще бути президентом у своїй країні, ніж губернатором у чужій, і перетворився на поборника незалежності та суверенітету Білорусі. Саме тому він намагається лавірувати між Заходом і Сходом, бути «і вашим, і нашим». Доки хтось не запропонує «справжню ціну» за білоруську незалежність. На щастя, таких покупців не знаходиться. Сподіваюся, і не знайдеться.