Інтерес останніх років до реформаторського курсу в Грузії після перемоги на парламентських виборах 1 жовтня 2012-го опозиційної коаліції змінився здивуванням: як так могло статися? Якщо Міхеїл Саакашвілі та його уряд були такими ефективними й забезпечували високий рівень державного сервісу та функціонування поліції, яка зажила великої довіри в населення, досягнули найнижчого на пострадянських теренах рівня корупції, то чому ж на парламентських виборах народ показав їм червону картку?
В очікуванні «халяви»
Про підґрунтя поразки правлячої партії вже написано багато. І кожен із коментаторів виокремлює те, що йому бачиться найважливішим. Утім, здається, головна причина того, що Єдиний національний рух набрав 45% голосів і втратив право формувати уряд, була такою: країні під час виборчої кампанії нав’язали гіперпопулістську гонку, в якій голос влади завжди чутиметься гірше, ніж опозиції. Тим більше такої, як партія «Грузинська мрія», що її створив під вибори російський мільярдер грузинського походження Бідзіна Іванішвілі. Обіцянки примарних благ ввели частину суспільства у нездоровий азарт очікування «халяви» (казали, що Бідзіна дасть усім по $2 тис., покриє борги, забезпечить безвідсоткові й такі, що їх не треба повертати, кредити тощо) і зруйнували ідеологію попередніх років, коли відповідальність було покладено на самого громадянина, його сили, розум, самодисципліну. Держава, за концепцією попередньої влади, повинна була грати допоміжну, сервісну роль, а не виконувати функцію відділу соціальної допомоги для незаможного населення.
Читайте також: Демократія виграла – Грузія програла
Другою причиною (багато хто з оглядачів вважає її першою) є невисокий рівень життя більшості грузинів. Зосередившись на втіленні інфраструктурних проектів, наведенні елементарного порядку, всі уряди Саакашвілі не змогли за такий короткий час перетворити маленьку гірську країну на кавказьку Швейцарію. Рівень доходів громадян, який поступово зростав, не відповідав очікуванням «халяви». Для значної частини населення легкість ведення бізнесу, добрі дороги, чіткі правила гри та інші надважливі для економічної стратегії речі виявилися непотрібними забаганками Міхо (мовляв, їх на хліб не намастиш).
Ейфорія перших днів, коли «диктатор» визнав поразку своєї партії, зійшла. Всупереч положенням Конституції, Саакашвілі не став наполягати на своєму праві призначати керівників силового блоку, зокрема МВС (у Грузії це відомство включає в себе й місцеву службу безпеки) та Міністерства оборони. Він повернув грузинське громадянство своєму опонентові Іванішвілі (той мав водночас російський та французький паспорти) й віддав опозиції право сформувати таку владу, яку вона хоче. Процес дещо затягнувся, але не через спротив «папєрєдніков», а через тривалий процес узгодження інтересів: виявилося не так просто сумістити «лебедя, рака і щуку» з відомої байки.
Потрійна мрія
Команда Іванішвілі – й парламентська, й урядова – украй неоднорідна. З певною часткою умовності політиків із «Грузинської мрії» можна розділити на три табори. Перший – це особиста гвардія ексцентричного мільярдера. Погляди цієї групи важко визначити у традиційній шкалі «ліві-праві» чи «проросійські-прозахідні». Вони прагматики в бізнесі й совки в геополітиці, що дотепер замилувано дивляться на Москву (ще за радянських часів із подачі тодішнього першого секретаря ЦК Компартії Грузинської РСР Едуарда Шеварднадзе навіть казали, що «сонце для Грузії сходить із Півночі»), вголос заявляють про можливість неконфліктного врегулювання двосторонніх відносин із РФ, відкриття ринку останньої для товарів їхньої країни та обіцяють покінчити з політикою «дратування Кремля». Останнє – у вустах багатьох грузинів – доволі популярна претензія до президента Саакашвілі. Частина бідзіністів уловила цей настрій і його активно експлуатує, хоча, зрозуміла річ, ніякого інструменту для врегулювання нав’язаного Росією конфлікту й деокупації Абхазії та Цхінвальського регіону немає. І це вже буде видно найближчим часом.
Друга частина партії Бідзіни – це колишні політики та чиновники Саакашвілі, які дотримуються реформаторських поглядів або використовують відповідну риторику, але не вписались із якоїсь причини, зокрема через корупцію, в попередню команду, або вирішили зіграти у свою гру. Характерний приклад – колишній посол Грузії в ООН Іраклі Аласаніа, який був членом команди президента, але «зістрибнув», тільки-но почалися масові мітинги під гаслом «Міша, геть!». Як з’ясувалося, стартував він зарано: «лев» виявився ще сильним, і доволі перспективний політик опинився на пару років у «стае товарищей» поруч із Ніно Бурджанадзе та іншими «збитими льотчиками». Коли Іванішвілі почав створювати «Грузинську мрію», йому потрібні були також прозахідні політики. Тут і знадобився Аласаніа. Зараз його призначили на престижну посаду міністра оборони. Кумедність ситуації полягає в тому, що за чинною Конституцією верховним головнокомандувачем залишається глава держави.
І, нарешті, частина партійців Іванішвілі – це націоналісти, колишні «звіадисти» (прихильники першого президента некомуністичної Грузії Ґамсахурдіа). Вони майже 20 років, від моменту збройного заколоту зими 1992–1993 років, перебували на повному маргінесі тбіліської політики. Їх було видно під стінами парламенту, коли вони мовчки тримали плакати про нелегітимну владу Шеварднадзе (потім прізвище «тирана» замінили на Саакашвілі), про злочинне знищення Джорджем Соросом національної культури, вимагали заборони діяльності НГО чи просто вигукували ксенофобські гасла. Намагаючись збалансувати партійний список «націоналами», Іванішвілі дав шанс повернутись їм у політику. Але портфелів у кабміні їм не дісталося.
Призначення екс-футболіста Кахи Каладзе на посаду міністра енергетики та першого віце-прем’єра – це майже анекдот. У нового чиновника є інтереси в галузі, він володіє акціями енергетичної компанії. За часів Саакашвілі його ніколи не пустили б до уряду через очевидний конфлікт інтересів.
На зовнішньому напрямку (МЗС і Міноборони) – переконані прихильники розширення співпраці з ЄС, НАТО і США. Тож про російський «нахил» говорити зарано. Повернення в кілька високих крісел (зокрема, до Міністерства сільського господарства) людей іще з команди Шеварднадзе – очевидний жест у бік еліт, які втратили все (в прямому й переносному-сенсі) після Революції троянд. Іванішвілі шукає підтримки звідусіль, бо розуміє, що вже невдовзі до нього не буде довіри, він має показати результат, а команда розхристана, владо- і грошолюбна…
Здобутки влади Саакашвілі висміюють. Чинять тиск на ключових гравців попередньої команди. Країну вже покинули кілька чільних екс-урядовців. Серед них брати Ахалая, один із яких очолював пенітенціарну систему й руками якого ламали хребет організованій злочинності та вуличній шпані. Очевидно, що знищення під корінь такого ворога не могло проходити в білих рукавичках. Було прийнято безпрецедентні закони, як-от право засадити надовго за ґрати кримінальників, котрі називають себе «ворами в законе». Суспільство багато років закривало на це очі, але згодом отримало безпечну країну, де злочинці більше не визначають політики й не впливають на будь-які урядові рішення, як це було за часів Шеварднадзе. Тепер людям «відкрили» на ці процеси очі, мовляв, усе робилося заради диктатури президента.
Інший успішний реформатор – екс-міністр освіти та оборони – Дімітрі Шашкін (його батько – виходець із Умані) покинув Грузію після того, як невідомі напали на його дитину. Цей безпрецедентний випадок, неможливий іще кілька місяців тому, змусив його виїхати до Сполучених Штатів. Повідомлення про відставку з посади в.о. міністра він розмістив на сторінці у Facebook.
Саакашвілі та екс-прем’єр Вано Мерабішвілі взяли паузу. Вони практично не реагують на образи й дифамацію. Даючи змогу новим урядовцям себе сповна показати.