Бідні дітки

Коли ж син пішов до підготовчого закладу, де навчалися, скажімо так, елітні діти, а в результаті віршики не змінилися ні на йоту, я готовий був розродитися злісним пасквілем. Ледве дружина втихомирила.

Та ось і шкільна пора настала. Й та сама картина. Ба навіть ще гірша, як показують статті письменника Івана Андрусяка і журналістки Зої Звиняцьківської. Обоє вони висловилися про новий «Буквар», у якому твори письменників подані в спотвореному вигляді.

На що Міносвіти відповіло за принципом «сам дурний». Бо, мовляв, «Буквар» для перших класів – «це інноваційний сучасний підручник». А відтак журналістка і письменник просто невігласи, котрі не второпали такої грандіозної інновації. Яка, нагадаю, полягала ще й у тому, що більшість різноманітних прикладів та віршиків стосувалися чомусь саме села.

Педагоги Мар’яна Захарійчук і Віра Науменко, автори згаданого «Букваря», вирішили принципами не поступатися. «Усі твори спрямовані на розкриття краси української мови», – бороняться вони, хоча насправді цю мову паплюжать. Бо якщо педагоги не розуміють, що чай у горнятка можна лише «наливати», а не «розливати», то звідки те розкриття краси візьметься?

Після цього вирішив і я придивитися до підручників свого малого. А оскільки окрім української та англійської він вивчає ще й польську, то я вже встиг звернути увагу, що польські віршики чомусь значно цікавіші. Такі собі забавлянки про котиків, песиків, білочок, зайчиків, гномиків. Зате українські віршики всуціль виховні, з мораллю.

Наш син учився за «Букварем» К. С. Прищепи та

В. І. Колісниченка (видавництво «Форум», 2011). Підручник інший, автори інші, а проблеми ті самі. Знову ж таки повно віршів, у яких оспівується сільськогосподарська праця:

Я люблю рум’яну осінь,

Над садами чисту просинь,

Молотарки спів у полі.

(Михайло Стельмах)

І як тут діткам пояснити, що таке молотарка, і як вона співає, і чи справді цей спів можна полюбити. А далі йдуть віршики про корів на полі, про бусла у вівсі, про трактор, про дітей, які весь час щось сіють або садять не покладаючи рук: «Перший клас копає грядку, сіє, садить по порядку»; «Ми садили ліс у полі…»; сіє, віє і дід Мусій у Ганни Чубач, а

С. Жупанин пише про косовицю і комбайнерів, Варвара Гринько – про качечок і курочок,

А. М’ястківський оспівує піч: «Люблять піч усі горнята, сковорідки та горшки. І гордиться нею хата, де по стінах рушники».

Ну де, де ж ту піч може міська дитина побачити? Але й приклади для вивчення нових слів дібрані теж для сільських дітей: «Мій дідусь Йосип – льонар. Льонарі вийшли в поле» і т. д. Та цього мало, про льон маємо ще й кілька віршиків.

Загалом більшість із них – чистої води графоманія мало кому відомих авторів. Із класиків подано лише кілька. Виразно зашкалює кількість примітивної віршомазії про рідний край і рідну мову. Скажімо, отака ось Варвари Гринько:

Водограй, полів розмай,

Зелен гай, ліщина…

Все це рідний, любий край,

Наша Батьківщина.

Пам’ятай, не забувай

Батьківську стежину.

Прикрашай, шануй свій край,

Дім свій – Батьківщину.

Як узагалі цю маячню можна пропонувати дітям? До чого тут ліщина? А чому не калина? І про яку це «батьківську стежину» має пам’ятати дитина? Де вона ту стежину в місті бачила?

Імена в багатьох дитячих підручниках такі, що немає на них Ірини Фаріон: Раїса, Емма, Нюра, Белла, Ваня. А є й такі, що їх хіба у творах Нечуя-Левицького надибаєш: Пилип, Панас, Мартин, Гапка, Оришка, Тихін, Архип, Гнат, Одарка. Але якщо вже Одарка, а не Даша, то чому Вова або Катя? Бракує тільки Параски та Палажки.

У «Букварі», який обурив Івана Андрусяка, спотворені твори бодай підписували авторами, а ось Василь Федієнко взагалі оригінально вирішив авторські проблеми: використав для свого «Читайлика» (видавництво «Школа», 2010) безліч чужих віршів, не вказуючи автора. Однак не забув на початку книжки зазначити, що цей безцінний труд «Охороняється Законом «Про авторські права».

Підозрюю, що автори й «мого» «Букваря» знайдуть для свого виправдання якісь патетичні слова. Але насправді ситуація сумна. Так звані педагоги замість того, щоб вибрати з нашої дитячої класики справжні перлини поезії, обмежуються збірниками, виданими ще за совєтів, коли й домінувала в дитячій поезії тема праці. З тих недолугих видань і ведуть свій родовід усі ці комбайни і молотарки. І борони Боже, аби потрапив до підручника який-небудь гномик чи водяничок. Не кажу вже про НЛО.

Школа порівняно з тим, чим живуть нинішні діти, – суцільне Задзеркалля. У телевізорі вони бачать спайдерменів, бетменів, ніндзя, піратів, космічні кораблі, а в школі на них чекає спів молотарки.