Перший і головний підсумок Берлінале як явища, яке стверджує і фіксує нові тенденції, полягає в тому, що цифрова революція відбулася. Близько 80% стрічок цьогорічної фестивальної програми знято на цифрові носії. Це дуже важливе зрушення, оскільки кіновиробництво – надзвичайно дорога річ, і чимало витрат пов’язані саме з кіноплівкою. Цифрові технології допомагають молодим кінематографістам, а таких на Берлінському кінофестивалі більшість, створювати фільми за незначні кошти. Берлін сфокусований на тому, щоб відкрити нові таланти й дати людям можливість пробитися. Для таких недорозвинених у кінематографічному сенсі держав, як Україна, «цифра» чи не єдиний вихід, адже вона допомагає уникнути шалених затрат на плівку й дає можливість займатися «чистим» кіно. Мій фільм «Глухота» був знятий фотоапаратом із відеофункцією. Стрічка Алєксєя Попоґрєбскоґо, що здобула на фестивалі кілька нагород, відзнята на цифрову камеру. Кіно дуже технократичне мистецтво, й коли воно еволюціонує в плані форми, воно еволюціонує і в плані змісту. В цьому напрямку Берлін попереду всієї планети, бо, наприклад, на Каннському фестивалі роботи приймають виключно на плівці. Недарма Берлінале називають найменш буржуазним і найдемократичнішим фестивалем. Думаю, на превеликий жаль чи на превелике щастя, невдовзі плівка зникне й посяде вузьку, суто мистецьку нішу.
Берлінале є геополітичним і соціальним форумом, там завжди вітають усілякі політичні історії, хоча «Золотого ведмедя» зазвичай отримує етнічно забарвлена й дуже гуманістична стрічка. Звісно, під етнічним я маю на увазі не псевдофольк, яким у нас дуже люблять тішитися чиновники, а такий собі магічний реалізм. Крім того, цьогоріч була помітна особлива увага до ЛГБТ-тематики.
Мені смішно чути закиди, що я підлаштовуюся під кон’юнктуру Берлінале, адже єдиною кон’юнктурою там може бути кінематографічний талант. Я знімаю, як кажуть на фестивалі, східноєвропейський артхауз. У «Діагнозі», з яким я представляв Україну торік, була піднята тема СНІДу. Коли я жив у «совку», мені дуже хотілося бачити фільми про справжню, а не уявну дійсність. Колись був такий американський режисер і продюсер Роджер Корман (його вихованцями вважаються Джеймс Кемерон, Мартін Скорсезе, Джек Ніколсон), котрий міг протягом тижня зняти фільм, вичитавши про щось зранку в газеті. Вважаю, це правильний підхід, бо про що ще говорити? Мене не цікавить історія як наука, адже її завжди пишуть переможці, мені цікавіше знімати про те, що за вікном. Україна перша в Європі за динамікою поширення СНІДу, але чомусь держава не посприяла створенню жодного фільму на цю тематику. Я обрав тему глухонімих у «Глухоті» не лише через її соціальну складову, а й через те, що вона дуже цікаво розкривається на екрані з мистецької точки зору. Задумав її ще 12 років тому, мені цікаво було висвітлити, що ці люди спілкуються не мовою, а якоюсь енергетикою. Зараз ми працюємо над повнометражною версією. Фільм «Глухота» в Берліні сприйняли добре, були позитивні відгуки в німецькій пресі. Звісно, він пройшов не так гучно, як минулорічний «Діагноз», який дещо шокував, люди навіть часом відверталися від екрана. А те, що мене не нагородили, сприймаю спокійно. Поміж 25 стрічок було чимало чудових робіт, однак всі відзначити неможливо. Планую брати участь в інших кінофорумах, у березні їду з фільмом «Діагноз» на фестиваль до іспанського міста Реус, батьківщини архітектора Антоніо Гауді.
Я брав участь у Берлінале без жодної державної підтримки. Чекаю, коли чільниця Держкінематографії Ганна Чміль піде у відставку, оскільки вона одноосібно, керуючись власними смаками часів Лєоніда Брєжнєва, вирішує, кому жити, а кому вмирати в вітчизняному кінематографі. Однак я борюся з цим завдяки цифровим технологіям. До речі, започаткований Володимиром Тихим проект «Мудаки/Арабески», частиною якого є мій фільм «Глухота», якраз і створений внаслідок дешевизни цифри й усупереч глухоті функціонерів. Бо роботи, створені на держзамовлення, на гроші платників податків, не витримують жодної критики. Цей же проект складається з короткометражок українських молодих кінематографістів, фільми згодом будуть об’єднані в альманах, видані на DVD і, можливо, потраплять у широкий прокат. Був такий французький письменник Жорж Перек, який написав роман «Зникнення», свідомо уникнувши усіх слів із «е» – найуживанішою літерою французької абетки. Тут така ж ситуація – над тобою немає нікого, крім Бога і твого таланту – роби як хочеш і як умієш. Себто обмеження стимулюють творчість.
Україна дуже задушлива країна в культурному сенсі. Тут намагаєшся вдихнути повітря, а натомість вдихаєш гудрон. Для того, щоб розвивати український кінематограф, потрібно передусім реформувати Держслужбу кінематографії, створити з неї прозорий колективний орган. Це не мусять бути чергові зібрання на кшталт комуністичних. Є сенс запросити туди й іноземців, залучити фахівців сучасного кіно. Потрібно, щоб ці люди професійно приймали рішення й могли аргументовано пояснити, чому підтримано той чи інший проект. Усі європейські кінематографії сплачені державами, якщо хтось говорить протилежне – це брехня. Тож лише держава може в глобальному сенсі вплинути на розвиток вітчизняного кіно.