У 2004 році цього місяця люди вийшли на Помаранчеву революцію проти фальсифікації виборів та Віктора Януковича. Невдовзі Віктор Ющенко на хвилі слави й високих сподівань проголосив 22 листопада Днем свободи. А ще трохи згодом через бездарну політику помаранчевих Янукович став прем’єром, а відтак і президентом, Ющенко майже зник із політичної арени, а розчаровані українці залишились і без свободи, і без свята, скасованого очільником режиму в 2011-му.
Тепер черга гідності. Наскільки вистачить її? Поки хлопці обороняють Схід, а мажоритарні округи там зливають під уже (а чи надовго?) опозиційних кандидатів від попередньої влади, які й надалі оббиратимуть місцеве населення, настроюючи його проти Києва. Поки біженці з Криму й Сходу поневіряються, а з боку влади не видно жодних серйозних кроків, які продемонстрували б, що їй не байдуже. Поки населення біднішає і треба ліквідовувати корупцію, а ми чуємо про саботаж повернення вкрадених режимом Януковича коштів, гектари землі для заступника генпрокурора і ще більші побори на митницях. Поки вкрай потрібні реформи та люстрація прогнилих державних структур, а ми читаємо про боротьбу за портфелі й – замість звільнення корумпованих чиновників із ключових посад – переміщення їх на інші ключові посади, бо вони лояльні. І ніяких переконливих пояснень чи спростувань від президента й уряду.
Коли в 1933-му США лихоманило від Великої депресії, Франклін Рузвельт почав вести «бесіди біля каміна» зі звичайними громадянами. «Я хочу розповісти вам, що зроблено за останні кілька днів, чому це зроблено і які будуть наступні кроки», – звертався він скрипучим голосом радіо до американців у їхніх вітальнях. Він доступно й відверто пояснював їм, чому не варто масово бігти забирати гроші з депозитів і що означають «банківські канікули» – закриття за його наказом усіх американських банків у березні 1933-го на якийсь час. Просив не тримати заощадження під матрацами, а класти в перевірені уже державою банкив, де кошти працюватимуть на відновлення американської економіки. Дякував за розуміння і стійкість громадян. Звісно, всіх проблем він не вирішив, і тих, хто його ненавидів, вистачало. Але «люди відчували з ним зв’язок… через ту його дивовижну здатність промовляти прямо до страхів і надій американців», розповідає сьогодні відомий журналіст зі США Том Брокау.
А українці сьогодні ведуть війну і стоять на порозі своєї Великої депресії. Наш емоційний заряд залишився на Грушевського та Інститутській і нині залишається на Сході й на свіжих могилах по всіх містах і селах. Ми бачимо дуже повільні, неохочі зміни й багато старого. Від цього всього помалу втомлюється Захід, і ми самі помалу втомлюємося від себе, а Росія розкручує інформаційну війну, яка плідно падає на ґрунт розлюченості й нетерпимості одне до одного. У нас на носі «донецький синдром», коли з війни повернуться скалічені фізично й душевно хлопці, їм буде важко знайти роботу, мотивацію, банальну інфраструктуру для пересування на візках і протезах і майже неможливо вжитись у парадигму цінностей тих, хто не був на війні. Ми відчуваємо: мусимо їм показати, що зроблено. Все це лягає на плечі меншої активної частки населення, бо решта інертна й чинитиме так, як більшість. Нам іще доведеться пройти через усе це й не розгубити гідності. А те, що ми плутаємось у вирі інформації та чуток, не розуміючи до кінця дій влади, аж ніяк не допомагає. Бо на відміну від 2004-го, коли ми вирішили, що обрали собі демократичний уряд, тож можна розслабитись і пишатися, тепер ми обізлені, не довіряємо уряду й уміємо організовуватися знизу. Тому указами про День гідності чи оповідками про «країна показала, що єдина» й «ми переможемо» нас уже не заспокоїти. Хотілося б регулярно чути конкретні звіти президента, прем’єра та міністрів про їхні кроки, рішення й плани. Не так, щоб це вигулькувало в мережі як злочини, розкопані активістами, й розносилось як пожежа, а на тому вже будувалися здогади, чутки та обурення. А так, щоб ставало втямки, щó нас чекає. Щоб було зрозуміло, яких помилок припустилася влада і як намагається їх виправляти. Щоб чітко бачити результати цих зусиль.
Цього хотілося б від президента й уряду напередодні річниці Майдану. А з офіційним призначенням днів гідності чи свободи можна зачекати. Хоч би до того часу, коли українці, які «продемонстрували європейськість і гідність», відчуватимуть, що можуть зібратися на Майданах, аби пом’янути загиблих із відчуттям виконаного обов’язку – відчуттям, що збудували державу, за яку інші віддали свої життя. А не для того, щоб знову і знову змушувати владу діяти й говорити з ними, бо інакше вона їх не чує.