Делегати на щорічній безпековій конференції імені Леннарта Мері, що відбулася нещодавно в столиці країни, трапезували під субмариною «Лембіт». Це гордість естонського довоєнного флоту. Підводний човен зберігається у величному ангарі порту в Талліннській затоці, який зараз став морським музеєм. На другому кінці міста, на військовому цвинтарі, спочивають радянські, естонські, німецькі, британські солдати, а також бронзовий «Альоша» — пам’ятник невідомому солдату. Перенесення монумента із центру міста на цвинтар у 2007 році спричинило акції протесту та першу у світі міждержавну кібератаку.
На конференції дискусія точилася від абстрактних тем, що спонукають замислитися, до суперечливих практичних питань. Журналістика — це чернетка історії, і однією із завзято обговорюваних тем була приголомшлива фейкова загибель Аркадія Бабченка в Україні. На конференції зібралися переважно проукраїнські учасники, президент Естонії Керсті Кальюлайд у вступній промові вихваляла активне громадянське суспільство України й закликала аутсайдерів підтримати її в боротьбі проти російської агресії. Пізніше вона взяла участь у флешмобі-демонстрації на підтримку українських політичних в’язнів у РФ.
Читайте також: Як програти Китаю
Однак деяким учасникам заходу справа Бабченка видається незбагненною. За словами представника України, інсценізацію смерті, яка допоможе піймати вбивцю (і запобігти подальшим злочинам), ще якось можна зрозуміти, а от свідоме поширення фейку не вкладається в голові. Українська влада поквапилася звинуватити Росію в смерті журналіста. Без сумніву, українці мали таку спокусу, враховуючи відкриту недоброзичливість і приховані диверсії РФ. Та річ у тім, що це нівелювало успішність фейкової операції.
Зараз журналісти, а згодом історики намагатимуться в усьому розібратися. Для декого найголовніше, що в СБУ — одіозній спецслужбі України — нарешті почали захищати журналістів, яким загрожують серйозні небезпеки. Дехто, зокрема російський емігрант та активіст Ґаррі Каспаров, стверджує, що нарікання на адресу української влади через «дивну шараду» лише відвернуло увагу людей, у той час як російська влада регулярно організовує вбивства та залякує опонентів. Критики не згодні. У справі Бабченка немає й натяку на прозорість та випливає дедалі більше сумнівних подробиць. Цілком можливо, не обійшлося без конкуренції в бізнесі та суперництва між політиками. Наразі не доведено, чи була причетна Росія.
У цьому плані справа Бабченка — це масштабні історичні суперечки в мініатюрі. Неважливо, хто винен, а хто має рацію. Головне, що ми маємо свободу дискутувати на цю тему. У Росії люди позбавлені такої розкоші: не дозволено обговорювати щоденні витівки Кремля чи те, що країна використовує історію як зброю й намагається приховати злочини старого режиму під імперіалістичною демагогією.
Читайте також: Зупинити брудні гроші
Таким підходом до історії росіяни заганяють себе в пастку. На одній із зустрічей у форматі конференції, яка називалася «Кому належить історія?», учасники звернули увагу на те, що це запитання не має сенсу. Історія належить усім. І ми можемо осягнути її настільки, наскільки нам вистачить ментальної енергії. Зрештою, від цього залежить, як ми живемо. Як зазначив один учасник, теперішнє — це поєднання нашого досвіду (і того, як ми його застосовуємо) з нашими очікуваннями.
Минуле не викарбуване на камінних скрижалях. Ми не можемо вивчити його й робити культ з історії. Нові факти, нові аргументи й нові ідеї спонукають нас повсякчас переглядати історію. Кремлівські полемісти люблять повторювати, що критики Росії намагаються «переписати історію»: скажімо, ставлять під сумнів поведінку радянської влади до, під час і після Другої світової війни. Та, як наголосив один з учасників конференції, «у цьому й полягає робота істориків».