Мирослава Сополиґу, директора Музею української культури в місті Свидник на Пряшівщині (Словаччина), знають як авторитетного етнографа, автора більш як 20 монографій та 500 статей. Він від 1986 року очолює музей. Тиждень спілкувався з автором ілюстрованої монографії «Українці Словаччини» напередодні виходу її українського видання.
У. Т.: Нещодавно я звернувся до своїх ужгородських студентів-україністів із запитанням, де проходить західна межа українських етнічних теренів, а ті у відповідь лише здивовано перезирнулися: мовляв, хіба мені не відомо, що західний кордон України проходить саме в Ужгороді. Переадресовую це запитання вам як етнологу.
– На жаль, люди плутають політичні кордони з етнічними. Цьому значно сприяє й політика держав, у яких з тих чи інших причин опинилися українські терени. Отже, не диво, що й серед українців є чимало таких, що західну межу українських етнічних теренів ототожнюють із сучасним політичним словацько-українським кордоном. Однак історія склалася так, що й у Словаччині нині проживає численна українська громада, приблизна кількість якої складає 150–180 тис. жителів, хоча, щоправда, статистичні дані за останніми переписами говорять лише про 30–40 тис. громадян цієї національності. Русини-українці заселяють близько 300 сіл, компактно розташованих на території Північно-Східної Словаччини вздовж словацько-польського кордону, починаючи найсхіднішими селами Новоселиця, Збій, Улич-Кривий, Руський Грабовець, що межують з Україною, аж до найзахіднішого українського села Остурня під Татрами.
У. Т.: Тобто є всі підстави змінити відомі слова «Від Кубані аж до Сяну-річки» на «Від Кубані аж до села Остурні».
– Варто знати, що смуга українських поселень простяглася від українсько-словацького кордону в північно-західному напрямку приблизно аж на 300 км. Українці в межах нинішньої Словаччини належать до історичних національностей, бо живуть на цій території споконвіку. Русини-українці були першими, які компактно заселили ці землі, отже, їх слід вважати автохтонами.
БИЧ АСИМІЛЯЦІЇ
У. Т.: Найбільшою бідою для будь-якої національної меншини є загроза асиміляції. Чи є якісь особливості асиміляційних загроз для українців Словаччини?
– На жаль, в умовах нашого регіону тенденції прискорення асиміляції завжди мали місце. Ні мадяри (угорці – Ред.), ні чехи, ані словаки не хотіли й нині не дуже хочуть визнавати закарпатських українців частиною вже сформованої української нації. Як за часів Австро-Угорщини, так і в період першої Чехословацької Республіки та, на диво, і після так званої оксамитової революції 1989 року не рідко приховують, перекручують і спотворюють історію цього населення, дискримінують його мову, культуру. Чужинці завжди чинили різні перешкоди й плеканню культури, зумисне дробили й протиставляли одні регіони української етнічної території іншим, навіть у назвах. Беззастережно трактували закарпатських українців як складову інших націй – угорців, росіян, словаків, поляків, а то й взагалі вважали їх екзотичними безіменними тубільцями.
Систематичне поглиблення етнічної дезінтеграції та етнокультурної регіоналізації українства, на жаль, мають місце і в сучасному житті Словаччини. У цьому контексті слід торкнутися актуальної проблеми так званого політичного русинізму та пов’язаної з нею програми деукраїнізації, яку після 1989 року активно протегували державні органи, зокрема чехословацький федеральний уряд, у координації із закордонними експонентами типу Павла-Роберта Магочі (Канада). Різні теорії про відмінність русинів од українців, як і намагання створити якийсь окремий «русинський народ» та «державу Русинія», мають очевидний політичний характер. Політичний русинізм є наразі однією з найбільших асиміляційних загроз для українців Словаччини.
У. Т.: Для себе я умовно поділив історію словацьких українців на три періоди: перший – період біологічного виживання, коли предки нинішніх пряшівців у вкрай складних природнокліматичних умовах колонізували південні схили Карпат. Другий – соціальне виживання в умовах безземелля, нестатків та голоду. Третій – період національного виживання під денаціоналізаційним тиском Угорського королівства, Чехословацької та Словацької держав. Чи буде четвертий період в історії українців Східної Словаччини?
– Щодо наступного періоду, то я, як оптиміст, назвав би його періодом національної стабілізації та прогресу українства взагалі. Головна причина сучасного нестабільного стану українства в карпатському регіоні, також у Словаччині, полягає в тому, що воно взагалі, тобто українська ідея, уже століттями перебуває в перманентній кризі. Політика царської Росії, як і радянської системи в Україні, була спрямована супроти корінного населення. Системне винищування українства, довготривала цілеспрямована русифікація закономірно негативно впливали й на розвиток українців зарубіжжя. Під гаслом інтернаціоналізації та так званої консолідації радянського народу було знекровлено та здеформовано національну свідомість українців. Унаслідок системного ігнорування їхніх прав на національно-культурний розвиток, через звуження сфери вжитку української мови, зловмисне стирання історичної пам’яті, ліквідацію національного шкільництва та культурно-освітніх закладів, послідовне руйнування соціально-економічної та культурно-традиційної основи українського села, дискримінацію та переслідування, масові виселення й переселення значна кількість українців асимілювалася. Приблизно в таких же умовах перебували й українські меншини в сусідніх країнах, зокрема й у Словаччині.
Україна має всі передумови стати політично стабільною, економічно сильною, справді незалежною та авторитетною державою. Тоді й не буде ніяких підстав для спекуляцій навколо тотожності українців у Словаччині. Належність до великого українського народу стане престижною. Назва українець звучатиме гордо.
КУЛЬТУРНІ ВІЙНИ
У. Т.: Яка історія й місія Музею української культури?
– Це найстаріший та один з найбільш представницьких музеїв такого типу в Словаччині, який цього року відзначає своє 55-річчя. За його зразком після 1989 року почали виникати подібні музеї й для інших національних меншин Словаччини. Парадоксально, що якраз тоді, як їх закладали, почалася дика й абсурдна ліквідація Музею української культури. «Останньою цитаделлю українства» назвали цей музей вороги та зрадники нашого народу, які в рамках сумнозвізної «програми деукраїнізації» безуспішно штурмували його майже два десятки років. Від 1991 року з їхньої ініціативи аж 8 разів мінялися його офіційні назви, а ще більше було неофіційних. На думку аполегетів русинства, найбільшою й непростимою провиною цього музею було те, що він у своєму найменуванні гордо ніс означення «український». Історія Музею української культури складна й драматична. Його колектив зазнав чимало зневаг, принижень, переслідувань, але так само й радості з успіхів. На думку багатьох відвідувачів, у Свиднику зараз найбільший та найкращий український музей поза межами України.
У. Т.: У київському видавництві «Темпора» готується до друку монографія «Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва», яка спершу була опублікована в братиславському академічному видавництві 2006 року. Який основний результат досліджень, представлених у цій книжці?
– Ця публікація – один з результатів моєї майже 40-річної роботи в галузі етнологічних досліджень українців Пряшівщини. Це, по суті, перша спроба комплексного аналізу матеріальних виявів народної культури найзахіднішого клину української етнічної території, яка в силу історичних обставин політично відмежована від своєї материнської країни. Предметом мого зацікавлення в цій монографії є форми поселень, типи забудови дворів, народне будівництво, традиційні промисли, одяг, харчування, сакральне та інші вияви народного мистецтва. Збережені традиції народної культури є незаперечним доказом того, що вона має українську основу.