Натомість упродовж двох десятиліть автономна республіка невпинно деградує в економічному, а особливо у соціально-політичному плані. Сьогодні півострів є заповідником не просто антиукраїнських сил, а й рудиметарно-радянського (російського) ментального коду, який дотепер визначає мислення та спосіб життя більшості тамтешнього населення, стримуючи економічний та політичний розвиток краю.
Стабільний «бєспрєдєл»
Стосовно єдиної неунітарної складової частини нашої держави є стереотип: мовляв, усі кримчани сплять і бачать себе у складі Росії, водночас зоологічно ненавидячи будь-що українське. Не можна сказати, ніби в ньому немає жодного раціонального зерна, та, як виявив Тиждень, найбільшою проблемою місцевого населення є аж ніяк не проросійськість чи антиукраїнськість, а радянськість, яка нікуди не зникла за два десятиліття автономного плавання. Вона проявляється в сенсі соціально-психологічних установок, що неминуче тягнуть за собою і відповідні способи господарювання, і управлінські відносини, і світосприймання загалом.
Щойно похитнулася комуністична влада наприкінці 1980-х, Кримський півострів із головою занурився у вир беззаконня. «В мене було таке враження, що вся молодь тоді пішла в банди, – пригадує Олексій Дриганов, екс-оперативний працівник тамтешньої міліції. – Цього не порівняти з іншими областями, хіба з Донбасом, де тоді, на початку 1990-х, також був шалений сплеск злочинності. У нас цілі райони перетворилися на подобу Гарлема. Таке враження, що все відразу впало: система правоохоронних органів, забезпечення, економіка. Більшість людей були повністю дезорієнтовані, тоді як молодше покоління визнавало лише кримінальні способи вирішення питань. І наші курорти тут тільки погіршили ситуацію – почався відстріл усіх старих керівників, які не погоджувалися віддавати «хлібні місця» під контроль різноманітних ОЗУ (організованих злочинних угрупувань. – Ред.). А ще й чинник кримських татар із їхніми самочинними захопленнями, які масово поверталися й хотіли землі, котрої їм, звичайно, ніхто не квапився повертати. До того ж Крим став базою перевалки нелегальної зброї, яку крали в астрономічних масштабах зі складів колишньої Радянської армії та перепродували в «гарячі точки» – Абхазію, Осетію, Чечню, Придністров’я. Плюс іще й невизначений статус Чорноморського флоту відкривав багато шляхів до цейхгаузів. Через усе це на руках у бандитів на півострові осіло дуже багато зброї. І не тільки пістолетів, а й гранатометів, автоматів, кулеметів тощо, і все це використовували в «розборках». Крим став нагадувати лінію фронту, між бандитськими угрупованнями точилися цілі битви просто на вулицях міст, із десятками жертв, а ми, міліція, нічого не могли вдіяти. Бо дуже багато людей пішло з органів просто в банди, а ті, хто залишився, не знали чітко, ні кому ми підпорядковуємося – Сімферополю, Києву чи Москві, – ні що робити, коли в кожного другого злочинця як не РПГ (ручний гранатомет. – Ред.), то «Калашніков» на руках, а в тебе табельний ПМ (пістолет Макарова. – Ред.) і відсутність дозволу стріляти без попередження. Я тоді багато колег утратив. Уже не кажу про те, що жебрацьку зарплату ми отримували раз на п’ять-шість місяців».
Чимало дослідників тих подій стверджують, що кримський «бєспрєдєл» 1990-х сягнув таких катастрофічних масштабів якраз завдяки відірваності основної маси тамтешніх жителів (переселенців за своїм походженням) від свого коріння. У 1990-ті півострів пройшов крізь період настільки руйнівної соціально-політичної нестабільності, що більшість населення досі панічно боїться будь-якої непевності. У цьому теж проглядає радянське рудиментарне мислення – коли в умовах СРСР людина, маючи жахливий досвід воєн, голодоморів, сваволі репресивного апарату, мислила за принципом «тільки б не було війни». Пригадаймо, що саме Крим був найуспішнішим прикладом виведення «гомо совєтікуса», – і дістанемо відповідь на те, чому гасла Партії регіонів на кшталт «Руїну подолано, стабільність досягнуто» тут знаходять такий масовий відгук.
Бажання стабільності – для більшості кримчан якщо не нав’язлива ідея, то принаймні один із панівних суспільних трендів. «У 1990-ті у моєму районі майже кожен день стріляли, бо там була «штаб-квартира» сумновідомих «башмаків» (одне з найбільших кримських ОЗУ 1990-х. – Ред.), – пригадує Анна Плюта із Сімферополя. – Дуже добре пам’ятаю також комендантську годину, бронетранспортери на вулицях і те, як справді страшно було виходити за двері квартири ввечері. Пам’ятаю і «віяльні» відключення електрики та водопостачання наприкінці 1990-х, коли по кілька днів ми сиділи без світла та краплини води. Тому зараз для своїх дітей хочу одного: щоб не стріляли й було що їсти і щоб усе це я могла планувати бодай місяці на два уперед. Решта – вторинне. Я маленька людина, і нічого все одно не зміню, тому голосувати краще за перевірених – тих, хто вже у владі. Краще не висовуватимуся».
Під дахом корупції
Розгром кримської організованої злочинності наприкінці 1990-х, санкціонований із Києва, виявився до великої міри позірним. Адже фізично винищили чи посадили до в’язниці лише цілковитих «відморозків», які геть не визнавали жодних авторитетів, наприклад, тих самих «башмаків». Решта прекрасно вписалися в систему, знайшовши собі владне прикриття: достатньо пригадати історію з депутатом від Партії регіонів Олександром Мельником, якого пов’язують із найбільшим кримським ОЗУ «Сейлем». Він був випущений на волю після арешту в 2006 році, за словами екс-глави МВС Юрія Луценка, на особисте прохання тодішнього прем’єра Віктора Януковича.
Цей навколокримінальний архетип мислення за принципами, з одного боку, «рєшать вапроси», а з другого – «не висовуватися», переможно відтворюється в автономії і дотепер. Згідно із соціологічними опитуваннями, саме кримчани, особливо віком за 35 років, виявляють найменше в Україні бажання брати участь у захисті своїх прав чи в будь-яких акціях протесту. Загальновідома проблема самочинних захоплень землі – це чудовий приклад для ілюстрації системи фактично узаконеної тут корупції.
«Звичайно, у 1990-ті було дуже багато таких фактів, – розповідає один із членів Меджлісу кримськотатарського народу, що побажав залишитися анонімним. – Наші люди приїздили, ділянок їм не давали, тому вони змушені були захоплювати їх. Але останнім часом така практика перетворилася на певний бізнес, коли з боку татар цим займається певне коло осіб для наступного перепродажу землі, й не обов’язково своїм одноплемінникам. І навіть більший відсоток захоплень, за статистикою, вчиняють люди слов’янського походження за потурання місцевої влади, яка прекрасно знаходить спільну мову із зацікавленими татарами, а особливо з великим російським бізнесом, у цих питаннях».
За статистикою, до 40% кримчан трудиться безпосередньо в рекреаційній галузі, а ще близько 20% – у суміжних. «Ми всі працюємо на курорт, – зазначає житель Ялти Олексій Сурков, колишній науковий працівник. – І конфлікти нам тут ні до чого. Саме тому вигідніше все «порєшать», ніж реально вирішити проблеми. Важливо, щоб була красива картинка, щоб люди приїздили сюди щороку витрачати відпускні гроші».
Кочовий синдром
Одначе таке декларативне бажання забезпечити недоторканність курортного бізнесу аж ніяк не корелює з доконаним фактом його стагнації в Криму. Тобто свої 3,5-4 млн відпочивальників за рік півострів поки що отримує, але очевидної динаміки зростання не спостерігається, плюс важливо зазначити, що абсолютна більшість із цих людей є громадянами або України, або пострадянських держав. Через відсутність стратегічного розвитку туристичної інфраструктури іноземці до Криму не їдуть і не поїдуть. Це насамперед пов’язано зі ставленням місцевого населення до власної землі, яка, здається, рідною для нього так і не стала.
Типовий приклад. Екскурсії в Криму, де справді історичних та природних пам’яток не бракує, є одним із хороших способів підзаробити влітку, тому в екскурсоводи лізуть усі, кому не лінь. Гід монотонно бубонить завчений набір фраз із путівника, водночас, будь-які питання, що сягають поза текст книжечки в його кишені, заганяють екскурсовода в безвихідь, адже він, за рідкісним винятком, просто заробляє гроші, не маючи жодного стосунку до предмета, ландшафту чи будинку, про який розповідає.
«95% місцевих жителів не люблять землю, на якій живуть, а просто користуються нею, – стверджує мандрівник Сергій Васюта з Феодосії. – Вони не цікавляться її історією, їм начхати на природу, важливо хіба що зрубати грошей у курортний сезон. Зараз і по-швидкому. Що буде завтра, їм байдуже. В мене таке враження, що в душі багатьох кримчан живе якийсь химерний кочівник, мета якого витягнути всі соки із землі, куди він прийшов, і рушити далі використовувати іншу територію. Це й не дивно, адже більшість із цих людей приїхали сюди два покоління тому на все готове, тому вони й не відчувають якогось глибинного зв’язку із землею. Не сприймають її як єдиної, Богом даної назавжди, яку треба плекати й любити, бо іншої не буде, а без того неможливий нормальний, європейського типу розвиток. Хоча у сварках за цю ж таки землю з татарами вони здатні дійти й до вбивства, однак чомусь не вкладають ані копійки в розвиток своєї території, нещадно експлуатуючи й так майже мертву радянську інфраструктуру. Вони здатні екскаватором переорювати територію античного городища, на якому можна заробити сотні мільйонів доларів у майбутньому, задля будівництва чергового сараю, де здаватимуть щодобово кімнати курортникам. Вони продаватимуть неякісну їжу в кафе, розуміючи, що наступного року до них ніхто не прийде, однак їм важливіше отримати свої 10 коп. сьогодні, аніж 100 грн, але колись у майбутньому».
Нєдосаатєчєствєннікі
58% жителів Криму, за останнім переписом населення, росіяни. На думку місцевих експертів Тетяни Гучакової та Андрія Клименка, на півострові де-факто склалася «російська автономія», яку тепер іще дужче зміцнить сумнозвісний закон про мови Колесніченка – Ківалова. Одначе, як виявляється, в тутешніх реаліях проросійськість швидше означає тугу за совком, аніж бажання потрапити до складу сучасної РФ. Дуже показовим у цьому відношенні є факт, що з програми переселення «саатєчєствєнніков», яку проводить Москва від 2007 року, наразі скористалися лише близько тисячі мешканців АРК. З реальною сучасною східною сусідкою Крим пов’язують хіба родичі жителів, «спільне минуле» та купи туристів звідтіля, які заполоняють пляжі Південного узбережжя. Водночас молоде покоління кримчан без проблем зазвичай користується і російською, і українською мовами, вважаючи себе повноправними громадянами України.
«Російська орієнтація жителів Таврії чимось нагадує комуністичні погляди більшості колишніх радянських жителів, – пояснює соціопсихолог Андрій Струтинський. – Себто всі активно її декларують, але самі у це в душі не вірять. Тобто за 20 років усе-таки вони звикли, що столиця – Київ, а не Москва. Понад те, жодних утисків у мовно-культурній сфері російська більшість не відчуває. Показово, що основна маса кримчан голосує, попри все, за Партію регіонів, а не за відвертих русофілів штибу «Русскаго блока». Боязкі й водночас недолугі спроби Києва перевести діловодство на українську зазнали повного краху. Отже, реально тутешній люд хвилює не так мова, як рівень його життя й горезвісна стабільність».