Володимир Ращук — відомий український актор театру і кіно, музикант, спортсмен родом з Маріуполя. Разом із дружиною Вікторією зголосилися піти в перші дні війни до добровольчого підрозділу. Вікторія пішла на солдатську кухню, а Володимир поїхав зупиняти ворога на підступах до Києва з боку Броварів.
У військомат Ращук не пішов, бо не було військового досвіду та й мав білий квиток у зв’язку з проблемами зі здоровʼям. Утім, це аж ніяк не завадило акторові з позивним «Артист» дослужитися до офіцера секції S3, 3-го батальйону «Свобода» бригади оперативного призначення «Рубіж» НГУ. За плечима Бровари, Ірпінь, Буча, Гостомель, Рубіжне, Сєверодонецьк, Бахмут, Курдюмівка, Озарянівка, Спірне…
Ращук каже, що воює в одному з наймотивованіших підрозділів, «бо ми всі добровольці». «Я ж не йшов заради грошей. Ми прийшли туди повноцінними людьми, які самодостатні були у своїх сферах. Підприємці, актори, архітектори, аферисти. Ну абсолютно різні типи, які ефективно себе показали на війні. Якось один «полкан» прийшов і питає: ”Ти стільки грошей отримуєш?” Кажу, Вася, мій знімальний день до війни був 18 000 гривень. А я знімався постійно. Шість місяців без вихідних. То чим ти мене зараз мотивуєш? Я прийшов сюди за Україну битися».
Фото тут і далі: Іван Ясній
Ращук і досі воює та ще й в перерві між ротаціями на фронті встигає зніматися в кіно й виходити на сцену. Саме на знімальному майданчику нам і пощастило перетнутися й поговорити. Про все потроху, але головне про кіно й війну. Бо вона сьогодні скрізь.
Далі пряма мова:
Знімальний майданчик після окопів
Воно дуже тригерить. Он Клава, актриса, сиділи в машині, у неї впав стаканчик, і вона каже, треба обов’язково продезінфікувати, щоб був стерильний. І в мене тупо флешбек, як я з калюжі п’ю воду, бо не пив дві доби. І думаю, ми просто перебуваємо в таких різних реаліях, що це не те що важко, це неможливо пояснити. Але одна історія, дівчата… Я б не хотів, щоб вони бачили все те, що бачили моя дружина з донькою. Доньку зараз так ПТСР накрив, що її просто трясе постійно. Вона не може знімати на камеру, бо в неї тремтять руки. Ми вже і до психологів зверталися, але…
Знаєш, я ніби в різних реаліях живу. Там є одна, і мені здається, що всі люди мають розуміти те, що відбувалося зі мною. А це не так. І от із цим надважко. Коли актори підходять до калашів і починають їх гладити. Я кажу: «Дядьку, майже два роки минуло, ти не знаєш як він розбирається? Що ти його гладиш?»
От є купа акторів, які зараз знімаються у військовій формі, які нікуди не виїжджали, ніде не воювали, зброю в руках не тримали, грають військових… Чесно, я вважаю, що це паплюження. Реально ліпше взяти справжнього військового, який зробить цю роль краще, ніж професійний актор. Моя така думка. Це буде набагато професійніше.
Мабуть, щось серйозне я б не потягнув зараз. А от коли воно на рівні буфонади, сатири — це прямо моща. Там (серіал «Позивний Тамада») такі абсурдні обставини, герої в такі каламбурні ситуації попадають. Коли людині, яка ненавидить кацапів усім серцем, треба потрапити на окуповані території, щоб врятувати доньку майора, котра евакуйовувала людей і її забрали. І єдиний варіант це зробити під виглядом діджея. Вийшло так, що в якихось певних місцях ми повністю переписуємо сценарій. Ну бо хочеться, щоб воно було правда. Бо про війну, як з’ясувалося, не всі розуміють. Що вона є і що вона відбувається, як би це не було абсурдно.
Яке кіно потрібно зараз знімати
Я думаю, що от прямо трешем, який у нас там відбувається, вантажити не можна. Мені важко зрозуміти цивільних. Їм страшно від вибухів. А в мене 420 прильотів на годину по моєму сектору. І в нас уже безпосередньо різні реалії. Але я розумію, як для людей, які ніколи цього не відчували, які не ухвалювали цих рішень, як я, їм дуже важко.
Черчилль казав, якщо в нас не буде театру, кіно, культури, то заради чого ми тоді воюємо? І от у мене переважають саме ці думки. Я дуже хочу, щоб Київ і взагалі всі наші міста жили спокійним життям, ніби війни дійсно немає. Але з іншого боку, мені хочеться свідомості. Що люди розуміють, що війна все ж таки є. І що там кожен день пацани помирають. Помирають настільки страшно й важко, що…
Читайте також: Національна ідентичність, війна й гуманітарні науки
Я коли приїхав з Бахмута, із зимової ротації, навіть хімчистку у своїй машині не робив. Для того щоб коли я тут, не забував, якою ціною це дається. Там такий сморід сирості, дизеля крові. Дівчата сіли, й донька питає: «А чим тут так пахне?» «Доню, це пахне війною». А там ще залишилися елементи крові, те що ми з тканини не змогли відтерти. Ну от так.
З приводу кіно. Я вважаю, що трешу не треба. Усі настільки завалені, завантажені. Обов’язково все треба фіксувати, фільмувати, щоб ці історії не втратилися, не загубилися, бо, як не крути, пацани вмирають. І часто буває так, що можемо і не встигнути. А на рівні якоїсь такої буфонадної сатири, чорного гумору, я думаю, це зараз дуже актуально. Ми ж не посипаємо там голову попелом. У Сєвєрі (Сєверодонецьку) 26 днів ми не милися. 26 днів! 16 разів на день виїжджав танк, і просто розбирав будівлю, в якій ми були. Ми влупили там купу їхньої техніки, підрозділ «Ахмат». Попаяний був страшенно. Але сенс у тому, що ми жартували постійно. І ці жарти межували на рівні зла й безмежного зла.
Бо вигрібає тільки це. Розкажу кілька історій. Наш начштабу проходить, ми стоїмо в прольоті біля вікон і тут починає летіти град. А ти ж не знаєш, куди прилетить, воно ж з розльотом. Він відходить й каже: «Бігом відійшли від вікна, не тому, що мені вас шкода, просто інших немає» і йде.
Усі ми помремо. Це ми знаємо сто відсотків. Але важливо те, як ти будеш там перебувати… Наприклад, відстріляли танки, ми всі в побілці (а ми тільки стіл прибрали), і всі такі «блін, а хто тепер прибирати буде?» І починаємо дроном літати, щоб він вертухами пил змів, потім вентилятор якийсь ставити. Постійне розряджання ситуації. І от, якщо робити історію про війну, то чорнушку. Це показує і рівень нашого духу, і нашої по-справжньому безшабашності й відмороженості. Що нам байдуже скільки вас, бо ми все одно вас виграємо.
Треба знімати легке кіно. Але із сенсами. Я не люблю просто пусте, якісь скетчі. Мені подобається, коли в жартах доходить до такого абсурду, що люди усвідомлюють, якісь великі глобальні речі. Ми готові, готові режисери, готові творчі люди до цього, але треба, щоб зірки зійшлися.
Професія
Дуже допомагає. Завжди. Усім. Це комунікація, організація людей, ведення за собою, показувати своїм прикладом, ухвалювати рішення. Це основа, фундамент, який мені допоміг рости з піхотинця до командира відділення, взводу, роти, управління батальйоном.
Я працював у Маріупольському театрі, відучився в Карпенка-Карого п’ять років. Сімнадцять років працював у театрі Лесі Українки. Маю більш як 20 головних ролей, грав по 28 вистав на місяць. У мене понад триста серіалів, фільмів і всього, що можна було зробити за ці роки. Я готувався по три місяці до фільму, проходив курси екстремального водіння, професійний каскадер, падав із четвертого поверху, будь-які речі вчився робити сам. Готувався зі спецурою, і ще до війни знав, як розбирається зброя, як іде штурмова група, як зачищати будівлі. Знаю, як працювати з холодною зброєю, без сідла на коні можу скакати. Я знаю різні мови. Тобто це мій вклад у професію. І я можу по 10 місяців працювати без вихідних. Жодного разу не скажу, що втомився. Буду тільки за це дякувати. І от коли я бачу, що люди не так ставляться, для мене це є зрада. Не можна, звісно, рівняти по собі, таких мало, й…их. Але я чесно вірю в це і так роблю. А люди так не роблять, і від цього мені боляче. Я розумію, що світ не ідеальний, але вони зраджують професію.
Читайте також: Ігор Луценко: «Значна кількість людей не була готова, що доведеться воювати десятиліттями»
Актор — це людина, яка має тебе вилікувати. От ти прийшов до мене на виставу, у тебе є душевна проблема, я маю поділитися з тобою, і ти маєш піти з розв’язанням цієї проблеми. А якщо я думаю про гроші, у кого більша зарплата чи краща коханка або що той козел, а той там ще хтось, ну чим я ділитимуся? От у музиканта є інструмент. Він може поміняти струни, може абгрейдити його, налаштувати, і він гратиме. Ну а в актора це все всередині. Тобто ти не можеш хворіти, не можеш просипати, ти не можеш нічого. Це все є елемент професії. Ти не можеш бути «пі…м», не можеш ставитися до людей погано, бо ти з ними працюєш. Це такі нюанси. Але якщо цього немає, то в чому твоя зброя, чим ти можеш поділитися, чим ти можеш вилікувати хвору людину?
Повернення
Коли з’явилася можливість позніматися, я прямо вирішив на всі гроші. І реально посипалося. У мене була нічна зміна з четвертої вечора і до дев’ятої ранку. А на десяту мені треба вже бути на іншому майданчику. Переїжджаю туди і там повний день до десятої вечора. І мене питають, а ти витримаєш? Це вже більше як добу, що я не спав. Але одне, це займатися військовою роботою, яка тобі не приносить задоволення, але ти змушений, а тут ти займаєшся професією. І от я виходжу й реально, так ніби ти під чимось, купа адреналіну. Я виходжу і кажу: «Господи, дякую, що ти мені дав цю добу, що ти дав роботу». Ну це чистий кайф. Люди цього не оцінюють. Вони не можуть зрозуміти як це важливо.
Про мову
Найбільше, що мене в Києві харить, це питання мови. Я не розумію, чому люди такі кінчені. Чому не розуміють елементарного. І на свідомість тут, мабуть, не треба покладатися. На рівні держави треба заборонити. Ти ніколи не отримаєш роботу, якщо не знатимеш державної мови. Ти ніколи не здобудеш нічого, якщо не будеш вільно нею володіти. Як і в будь-якій цивілізованій країні. Але в нас поки що, на жаль, зовсім інакше відбувається. І це болить страшенно.
Війна чого почалася? Тому що Путіна надурили. Він подумав, що реально тут все погано і не все вкрадено в кацапії. Бо якби минуло ще років п’ять, то їх би пропаганда реально нас з’їла і вони б заїхали парадом. Він трішки провтикав по часу. Але вони зараз продовжують працювати. У них дуже потужна пропаганда, і вони вміють це робити. І от зараз із цим Арестовичем, Бойко, який виліз на його фоні, Лобода виперлася. Ну маячня абсолютна. Але сам факт, що вони мають вплив на маси, у них є підписники, вони реально луплять свій електорат. Бо цей дебіл буде обов’язково балотуватися. І це буде наступна Партія регіонів або ОПЗЖ. А це той бич, який провів сюди війну.
Про власну українізацію
Був такий мем, що ти заснув 23 фєвраля, а прокинувся 24 лютого. От зі мною саме так сталося. Ми жили у Вишгороді. Бачили ці гвинтокрили, які йшли по київському морю, які збивали. І в мене просто відрізало. І я кострубатою, не знаю, як назвати, суржиком, діалектом, ламаною, але я не переходив взагалі на російську. Ніколи.
Але підімо від протилежного. У нас же немає прямого стику й прямого зв’язку з нашими пращурами, які боролися за мову, за Україну. Січових стрільців, УПА тут зараз немає. Як і в них не було зв’язку з козаками, чи з Київською Руссю. Але це щось на рівні генів. Це щось на рівні крові. Коли стоїш на землі й розумієш, що ти українець. І от в мене, не одразу звісно, за ці два роки, але відбулося переродження. І відчуття, хто я є. Я дійсно йшов на війну не думаючи про це, а тільки потім збагнув. Я готовий був померти, щоб існувала українська нація, як би це пафосно не звучало. А це і є ідея українських націоналістів, для яких власне життя немає ніякої цінності, тому що важливіше мова, культура, спадщина, історія, земля. І от ми реально як фенікси. Українці — вони фенікси. Малий гурт людей, які відроджуються з попелу. А попіл цей здобрений кров’ю наших пращурів. І в цьому є наша сила. І я дійсно, не одразу, звісно, але на рівні інтуїції, оце так відчував.
Мова — це єдине, що нас може об’єднувати будь-де. От ми зараз воювали, а там два лемківських села є. Були в одній школі, а там Сосюра вчився. Там місцеве населення говорить українською. Це на Луганщині. Інша справа на чиєму вони боці. Ну але так, мова об’єднує в цьому разі.
Знаєш, як кажуть, — там на війні пацани в окопах говорять російською, ну і хай. А в нас чесно немає в підрозділі, хто б в рацію говорив російською. Ну немає. Бо якщо говорить російською — це все. Або в полоні, або рація в «підарів».
Це наша ідентичність. От я клянусь, боляче, коли люди кажуть: Ну а в чом разніца?» У мене 11 жовтня день народження. І це був перший день народження, коли мене привітали українською всі, крім трьох людей. Тата, який у Донецьку, мами, яка в Греції, і сестри, яка у Франкфурті. Три особи, які привітали російською. Ну з батьків я не можу питати, бо вони старі люди. А сестрі я сказав. І вона каже, що це мова мого дитинства, мені мама колискову співала. Я кажу: «Сестра, ти за 5 годин до прильоту бомби, вийшла з Маріупольського драмтеатру, ти виходила три дні до Запоріжжя, і з колони 120 машин доїхали 60». Це зелений коридор такий. І все одно — «ето моі проблеми». Не вчить. Є багато людей, які свідомі, але є багато людей, які не розуміють. Значить, треба на державному рівні забороняти. А інших шляхів нема. Бо буде біда.
Про війну
Чим закінчиться війна, сильно залежить від динаміки геополітичної і від ситуації на фронті. Як кажуть, переможців не судять. Якщо ми ворога переможемо, то питання буде відкрите за нами. Ну а якщо станеться інакше, про що я навіть не думаю, то «рассія заканчіваєтся там, где заканчіваєтся русский язик».
У часи коли полізли на Київ, згуртувалася вся Україна. Якщо водій може, є машина — він вивозить, може знайти шкарпетки — знаходить, зможе знайти будинок — знаходить, може взяти зброю — бере і йде. Ніхто не думав, що я нічого в цьому не розумію. Просто згуртувалися й робили. І тому це героїзм. І тому це є Нація. І по факту в цьому державність.
Читайте також: Дронова лихоманка. Чим українці палять Москву й зачищають Чорне море від російського флоту
Ми перші в бригаді почали використовувати ФПВешки. І так ефективно, що зараз 300 на місяць для нас це нормально. 14 танків спалили, 30 бронемашин. При наших втратах 24 людини за три місяці, ми знищили близько тисячі «підарів». Ми перебуваємо в низині, а вони на 90 метрів вище. Вони з камер усе бачать, будь-яку нашу логістику, усе. Надскладна територія. Але 24 втрати і майже тисячу «підарів», тільки тих, які підтверджено дронами, що ми побачили.
Але нам не можна затвердити роту в нашому батальйоні БПЛА. На минулій ротації у нас був взвод БПЛА: ударні великі дрони, мавіки зі скидами, розвідувальні дрони, ФПВ і плюс лелеки. Ми закривали передній край, були і контрбатареєю, і дальні цілі вражали, передавали координати, тобто так мутувала війна. Зараз без дронів ти ніхто. Ми і план склали, кажемо, що зараз нам треба рота. А нам кажуть, що це неможливо. Ми кажемо, що штаб треба збільшувати, що нам у розвідку треба люди, які будуть займатися агентурою. А нам кажуть, що в бригаді такі є, що вам мало, куди лізете. І от так постійно. Зараз знайшли гусеничні машинки, які мінують, другі, які камікадзе, треті, які кулеметники й еваки. Теж заборонили купувати, хоча це наші гроші. Хоча це для нас люди скидають, але вони проходять через систему. Зараз маленька радянська армія воює з великою радянською армією. Але в нас є певні успіхи. Але «підари» вчаться.
