Редакція Тижня звернулася до мене з пропозицією поміркувати над проблемами, що винесені в назву цієї статті. Питання насправді надзвичайно важливі. Коментуючи їх, стисло схарактеризую стан гуманітаристики в Україні до початку війни, потім сформулюю ті виклики українській національній ідентичності й українським гуманітарним наукам, які російська агресія загострила, і закінчу свій текст однією рекомендацією, у втілення якої я не дуже вірю.
Коли суспільство випереджає державу
Розпочну з визначення гуманітарного знання. Про це мені вже доводилося писати, тому прошу не вважати автоплагіатом, якщо я стисло новими словами потворю деякі власні думки. На мій погляд, гуманітарними ми називаємо ті науки (чи, краще сказати, способи пізнання світу), які концентрують свою увагу на таких феноменах, як дух, душа, свідомість, віра, совість, ідентичність, культурна пам’ять та інші ідеальні явища, без яких неможливо з’ясувати смисл життя. На жаль, Україна успадкувала презирливе ставлення до гуманітаристики як до того, що не дає очевидної матеріальної користі, і тому не потребує ані гідного фінансування, ані відповідного адміністрування.
Найгірше те, що таке ставлення йшло від держави, яка починаючи від 1991 року гідним чином не переймалася питаннями духовного самопочуття своїх громадян і, зокрема, перетворенням їх на членів єдиної «уявленої спільноти», яку можна було б назвати українською нацією. Україна, попри проголошену незалежність, залишалася майже невидимою на карті світу. Українське суспільство постійно виявлялося розумнішим за державу, адже саме від нього йшли поштовхи оновлення, під які держава підлаштовувалася, але принципово не змінювалася.
Проте не все може вирішувати суспільство. Зокрема, є деякі суто гуманітарні проблеми, якими мусить опікуватися держава, серед яких розробка притомної мовно-культурної політики, ефективних стратегій популяризації іміджу України у світі, контроль інформаційної експансії з боку Росії, яка безперешкодно розповсюджувала радянську ностальгію, запаковану як продукти масової культури. Що могли цьому протиставити гуманітарії — ця упосліджена групка філософів, богословів, істориків, філологів, культурологів, мистецтвознавців? Вони писали, виступали з промовами, навіть волали, але політики їх не чули.
Так було до війни, яка почалася 2014 року. У цю війну Україна вступила гуманітарно незахищеною, за що заплатила й продовжує платити страшну ціну. Я вже писав раніше, що наші втрати на фронтах пов’язую з нерозумінням українською державою цінності гуманітарних наук. 2014-го росіяни так легко окупували Крим і запустили бойові дії на Донбасі саме тому, що ці території були буквально залиті імперською культурною пропагандою та радянською ностальгією, на яку держава просто не звертала уваги.
Скажу як гуманітарій зі стажем: запита від держави на дослідження явищ, що становили екзистенційні загрози, не надходило. А автори проєктів, які намагалися таку проблематику дослідити, програвали конкурси на фінансування, тому що їхні правила були написані так, що не залишалося шансів виграти. Гуманітарні дослідницькі проєкти досі здійснюються або на ентузіазмі, або коштом приватних чи закордонних грантодавців.
Тільки році на 25-му від проголошення незалежності нарешті запрацювали державні інституції та фонди, що відкрили можливості для актуалізації сучасного гуманітарного знання заради розбудови України, але розгорнутися їм не дали COVID-19, війна, популізм українських політиків, а ще більше — непрофесіоналізм тих людей, які ними стали. Тільки за рік до президентських виборів 2019 року представники держави активно почали розвивати гуманітарну риторику (Мова! Віра! Народ! Культура!), але звучала вона як передвиборча пропаганда, і тому нерідко сприймалася як лицемірство й профанація. Результати голосування відомі.
Путін, розпочавши проти України широкомасштабну агресію з усіма ознаками геноциду, не так уже й помилився. Дехто стверджує, що любов українців до своєї землі й бажання її захищати виявилися міцнішими, ніж він очікував (але таке саме здивування ця міцність викликала й у самих українців). Саме в гуманітарній сфері він зазнає поразки. Проте варто визнати, що та швидкість, з якою його війська захопили російськомовні території, а також така значна кількість колаборантів, зокрема серед представників державних органів влади й органів самоврядування, є наслідками наших абсурдних мовно-культурних політик.
Українські гуманітарії також несуть свою частку відповідальності за те, що відбувається з країною. Є такі, чия свідомість не може позбутися колоніальних матриць або відтворює ресентимент. Українським гуманітаріям бракує професійних глобалізованих навичок наукової комунікації, унаслідок чого набуте ними унікальне знання не виходить за кордони українськомовного світу. Але із цими негативними явищами можна боротися, особливо якщо розумно вибудувати державні й суспільні пріоритети та послідовно їх втілювати на практиці.
Українська національна ідентичність і війна
У суспільстві поширюється думка, що внаслідок травми, завданої російською агресією, відбувається або завершується процес формування нового справжнього українського євроцентричного й водночас аутентичного етнічного розуміння українцями самих себе. Ідеться про те, що становлення й зміцнення України як повноцінної національної спільноти вже відбулося. Також помітного впливу набирає ще одна ідея: біль втрат і жах, спричинений російськими практиками геноциду, масово відвертають українців від Росії, наслідком цього є деколонізація, дерусифікація та декомунізація, а також відмова від російської мови й перехід на українську.
Я не заперечую, що згадані явища насправді відбуваються, але маю підозру, що картинка формування української національної ідентичності значно суперечливіша. Я так думаю з огляду на ті гуманітарні методології, з якими працюю. Видається, що жодний тип ідентичності (включно з національною) не з’являється сам собою навіть унаслідок травми, а є результатом серйозної цілеспрямованої духовної роботи, підтриманої культурними й мовними політиками, що реалізуються державами, суспільствами, індивідами.
У мене немає емпіричних даних, щоб підтвердити або спростувати мій скепсис щодо того надмірно позитивного уявлення про сучасний стан української національної ідентичності, про який ішлося. Водночас на рівні суб’єктивних спостережень я бачу картину трагічну й загрозливу. Поділюся своїми тривогами. Хочу привернути увагу лише до чотирьох процесів, які, на мою думку, проблематизують сам факт існування України як національної спільноти.
Процес перший — демографічний. Ми бачимо колосальну хвилю українських біженців, які вже другий рік живуть у різних країнах Європи. Якщо додати сюди трудових мігрантів, які залишили державу ще до війни, то можна розмовляти про те, що кількість тих, хто виїхав, наближається до кількості тих, хто залишився. Я не впевнений, що більшість з тих, хто рятувався від війни, повернеться. Україна завжди мала велику історію міграцій, але сьогодні ця історія перейшла в якісно іншу фазу. Дехто починає порівнювати українців з євреями, вірменами чи з іншими розпорошеними народами, які, попри все, зберігають свою національну ідентичність. І тут постає запитання: чи зможуть українці за кордоном зберегти себе як життєздатну національну спільноту, чи не асимілюються вони, поглинені тими культурами, до яких перемістилися? Посилання на досвід попередніх хвиль українських міграцій не можуть бути заспокійливими ліками. Протягом останнього року (мені вже 61) я кілька разів був у Європі. Я бачу на власні очі, що біженці вже асимілюються, і цей процес пришвидшується.
Процес другий — зміна кордонів. Ми знаємо, де наша перемога: це Україна без російських військ у кордонах 1991 року. Я не кажу, що так не буде, але саме припущення, що нам не вистачить сил, щоб досягти цієї мети, ставить нас перед запитанням: наскільки кордон є визначальним чинником національної ідентичності? Безумовно, він виконує цю важливу роль, але чи є він головним або вирішальним фактором національної самосвідомості? Своєю чергою це міркування висуває ще один виклик — яким буде проєкт української національної ідентичності, якщо обставини непереборної сили зменшать кордони держави? Це колосальний травматичний досвід, наслідки якого ми навіть не намагаємось осмислити.
Процес третій — збільшення культурної неоднорідності України. Ми знаємо, що різні регіони країни по-різному переживають війну, але не вивчаємо, які наслідки має цей досвід для української національної ідентичності. Мої думки базуються тільки на емпіричних спостереженнях. Їх треба перевіряти. Але я відчуваю, що наша держава досі неоднорідна й прірва між регіонами тільки збільшується. Знову скажу про мову. На початку широкомасштабного вторгнення Південь і Схід реагували швидкою відмовою від російської та спробами перейти на українську. Але як філолог я знаю, що перехід з одного мовного коду на інший — це дуже непроста справа. Вона потребує зусиль з боку як носія мови, так і з боку тих, хто мову викладає. Навчання забирає роки, точніше, ціле життя. Що відбувається з тими, хто під впливом травми переходить на українську? Деякі (їх багато) самотужки закріплюють свою українську мовну свідомість, але роблять це без чиєїсь допомоги. Вони на самоті розв’язують для себе мовне питання. Інші (їх також чимало), щоб висловити свій біль, — адже так долається травма — повертаються до тієї мови, якою вони вміють спілкуватися. І це мова російська. А ще є значна кількість тих, хто не може або не хоче переходити на українську, визнаючи себе українцями. Кажуть, що їх багато в армії. Хочу, щоб мене зрозуміли правильно: я за те, щоб люди ідентифікували себе з Україною через мову, але це можливо, якщо до цього питання нарешті поставляться відповідно. Викладання мов — це серйозна педагогічна праця, яка потребує фінансування й ефективної мовно-культурної політики. Якщо такого усвідомлення немає, питання саме собою не вирішиться, хоч би як травма війни руйнувала їхню первинну мовну свідомість.
Процес четвертий — коливання рівня видимості України у світі. Перетворення нашої країни на потужний самодостатній незнищенний образ у глобальній культурі означало б зовнішнє визнання факту існування української національної ідентичності. На жаль, до війни із цим було погано. Широкомасштабне вторгнення Росії, зокрема нелюдська жорстокість росіян, застосована проти цивільних, привернула увагу до України, і вона стала видимою. Проте ми знаємо, що увага сучасної людини швидко розсіюється, відвертається, і наша держава вже зникає з радарів масової свідомості Європи й США, а на радарах багатьох інших країн Африки, Азії, Латинської Америки вона так і не з’явилася.
Хто відповідальний за наративи
У який спосіб можна боротися із цими, а також багатьма іншими процесами, які інтенсифікувала війна та які загрожують існуванню української національної ідентичності? Я порадив би прислухатися до гуманітаріїв. Немає іншої структурованої спільноти, що, як сказав раніше, працює з духом і душею (а національна ідентичність є її частиною). Пересічні люди (до них я зараховую наших політиків) не спроможні самотужки вибудовувати наративи, що прояснюють смисли буття. Саме це є призначенням гуманітаріїв. Їхня спільнота ослаблена системною зневагою з боку держави, а також знекровлена війною, як інші українські спільноти, але вона досі жива й породжує нові ідеї.
Один з прикладів — Україна як сюжет глобальної історії, про яку ведуть мову Ярослав Грицак та інші історики. Я особисто розумію цю ідею як вимогу розглядати українське минуле, теперішнє й майбутнє невідривно від глобальних процесів. Аналогічний підхід поширюється на українську літературу, українську культуру, українське життя загалом.
Так ми зуміємо осмислити українську національну ідентичність як глобальну, а також перетворити нашу мову не тільки на засіб об’єднання всіх людей, які називаються себе українцями, а й на унікальний голос, що буде почутий у всьому світі. І це тільки одна ідея, а насправді їх набагато більше. Щоб вони почали працювати, державі треба нарешті повернутися до гуманітаріїв обличчям (здається, що суспільство цю потребу вже усвідомило), а гуманітаріям і собі вийти зі своїх мушель і зосередити свою наукову увагу на тих темах, які мають практичний (державний, суспільний) інтерес. Якщо такого діалогу не буде, нами далі правитимуть небезпечні самозакохані дилетанти, чиї голови наповнені мішаниною звучних, позбавлених сенсу концептів і популістською риторикою. Куди це веде, ми вже бачимо.