Семен Глузман психіатр, право­захисник

Аптечне лобі

26 Липня 2013, 11:00

Найбільшою проблемою України є те, що в нас ніколи не було й немає політичної волі керівництва для розв’язання таких питань. У владі та контролюючих органах усі добре обізнані з цією темою. Пам’ятаю, якось спілкувався з екс-головою київського УБНОН.

І на моє просте запитання: «Де в Києві найширший асортимент і найлегший доступ до наркотиків?» – відповідь була така сама вражаюче проста: «В Інституті міжнародних відносин Київського національного університету». Тобто там, де навчаються діти еліти. Чи ще один випадок. Якось виходжу з кабінету одного з колишніх прем’єр-міністрів, мене зустрічає в коридорі його найближча помічниця-референт і просить на кілька слів до свого кабінету. Виявляється, що вона потребує допомоги, бо має сина-наркомана. Спересердя запитую: «Як так може бути, адже від усього цього гинуть вже й ваші діти, а не тільки селян та робітників, чому ж ви мовчите тут, у владі?». На що вона каже: «Розумієте, ну якось не можемо ми про це вголос говорити». От і мовчать, покривають.  
За даними СБУ, нині в Україні приблизно 1,2 млн наркозалежних. МОЗ і міліція, звісно, дають абсолютно іншу статистику, бо або нічого не знають, або, що ймовірніше, не хочуть знати. Але дивує інше. Ось до того мільйона з гаком варто ж додати вдвічі-втричі більшу цифру – родина, друзі, знайомі тощо. Так звані співзалежні. І всі вони чекають бодай якихось дій держави в цьому напрямі.
Одним із найтривожніших трендів останнього часу є катастрофічно швидкий розвиток медикаментозної наркоманії. Так, нині співвідношення звичайних «вуличних» наркотиків та аптечних уже становить близько 50 на 50. І це при тому, що вживання перших поступово зменшується, других – зростає. Дійшло до того, що онкохворі з величезними труднощами дістають собі ліки, щоб хоч якось витримати жахливий біль, тоді як молоді наркомани отримують в аптеках будь-що і дуже швидко, без жодних проблем.

Звинувачувати якийсь один конкретний державний орган у ситуації, що склалася, наприклад те саме Міністерство охорони здоров’я, не зовсім доречно. Адже аптеки належать передусім приватним власникам, які мають величезні мережі по всій країні та чималі гроші на лобіювання своїх інтересів. А в МОЗ міністри змінюються кожні два-три роки, і навіть якби хтось із них усерйоз взявся за вирішення проблеми, це нічого не дало б. Бо за схемою стоять не тільки правоохоронці, які «кришують» аптечний бізнес. У владі – і в парламенті, і в уряді, і в інших органах – є люди, які постійно лобіюють зазначене питання. Їх небагато, три-чотири особи, але найвищого рівня. Фактично сама держава, точніше могутнє лобі організованого фармацевтично-правоохоронно-медичного угруповання, яке займається медикаментозною темою, прикриває аптечну наркоманію. Згадаймо ситуацію з трамадолом, якого фармзаводи свого часу виробляли вшестеро більше, ніж було потрібно для лікування, до того ж із відома державних органів. Ця сама мафія покриває нібито легальні посіви наркотичних рослин для медичних цілей. Час від часу спалахують гучні скандали, у пресі з’являються шалені цифри «лівих» посівів, два-три «стрілочники» сідають – і знову тиша.

Надія зажевріла знову, коли було прийнято рішення створити Державну службу з контролю за наркотиками – окремий орган, який мав взяти на себе функції контролю за цією галуззю, як, власне, зробили у всіх нормальних країнах. І свою діяльність нове відомство справді розпочало досить жваво. А тепер його працівники чомусь замовкли – зрозуміло, треновані, не привчені казати вголос правду. Але я ж бачу, що їм зараз реально вставляють палиці в колеса, до того ж на найвищому рівні, де когось дуже налякали намагання цього органу справді комплексно підійти до вирішення проблеми.

Чомусь усі кроки, які робляться нині в Україні в цивілізаційному напрямку, зрештою призводять до зворотних наслідків. Наприклад, ситуація з морфіном у пігулках, який виявився «хітом» серед наркоманів. Адже проблема не в ліках, які справді дуже потрібні. Те саме сталося з метадоновою терапією, що на практиці спричинила появу ще одного фактично легального наркотику, натомість реабілітації як державної програми не було і немає, не кажучи вже про нормальний контроль за цією сферою.