Коли почався реванш?
— Спроби реваншу не припинялися від 2014-го. Але важливо не те, чи були вони, а те, якою мірою вдавалося реалізовувати. І правда в тому, що не вдавалося. Азаров, Портнов і решта всі ці п’ять років вели відверту антиукраїнську діяльність. Було зрозуміло, що ці люди робитимуть усе можливе, щоб повернути країну в домайданівські часи. Однак теперішній період створив умови для їхнього перебування в Україні та розгортання своєї діяльності саме тут. Яскравий приклад: подання Портновим позовів саме щодо Майдану. От, наприклад, мене, як коменданта Майдану, намагаються звинуватити в організації несанкціонованих мітингів, в одеських подіях, по суті, у тих наших діях, що мали на меті запобігти російській агресії. Нині ворожі диверсанти діють на нашій території безперешкодно. Рішення КНУ імені Тараса Шевченка щодо поновлення Портнова було чітким сигналом для чиновництва, що старі часи повертаються. Відповіддю стало моє звернення до ВР та акція студентів. Суспільство й головним чином молодь готові чинити опір реваншу. Активні громадяни готові показати, що вони не допустять кроків, скерованих на нівелювання цінностей, за які свого часу піднявся Майдан.
Повернення Портнова та решта знакових подій сталися за генпрокурора Луценка. Він на посаді й зараз. Чому ГПУ не вжила жодних помітних заходів?
— Я не можу казати від імені Генпрокуратури. Позиція Верховної Ради незмінна всі ці роки. Була недавно моя заява щодо телеканалу ZIK, а ще раніше з’являлися такі самі заяви та звернення щодо NewsOne та «112-го», треба перевірити їхню діяльність на дотримання законодавства. Сьогодні, одразу після інавгурації нового президента, тіні з минулого стали почуватися вільніше та поводитися агресивніше.
Читайте також: Партія влади. Як відряджали на вибори кандидатів від «Слуги народу»
Геннадій Кернес — тінь із минулого, яка нікуди не зникала з Харкова за всі ці п’ять років. Ми бачимо сьогодні його ініціативи щодо повернення радянських назв вулицям, вочевидь, станемо свідками й інших реваншистських кроків. Чи такими вже необхідними були компроміси з Кернесом і йому подібними протягом останніх п’яти років?
— Ні, ці компроміси не були необхідними. Моя позиція з цього питання незмінна: люди, які мають антиукраїнські погляди та ведуть відповідну діяльність, мають відповідати за свої дії. Але ще раз кажу: втілення ініціатив Кернеса стало можливим саме тепер. Ви згадуєте юридичні аспекти, але окрім них є загальна політична атмосфера в країні, яка уможливлює реваншистські кроки, коли антиукраїнські сили дозволяють собі перевірити, як далеко вони можуть зайти, як сильно можуть вдарити по наших базових цінностях. Я вже не раз казав, що найголовнішою основою для будівництва держави та її безпечного й успішного майбутнього є збереження та розвиток національної ідентичності. Це те питання, яке за нас ніхто не вирішить. Його за нас ніхто не вирішить. У цій каденції ми ухвалили чимало фундаментальних рішень: визнання Героями України діячів УНР, Карпатської України, ОУН та УПА, визнання учасників Руху опору та надання їм статусу учасників бойових дій, дерадянізація, автокефалія церкви, закон про мову, квоти на радіо й телебаченні. І саме на ці досягнення нині спрямовується атака. Сьогодні нам — і мені, як голові Верховної Ради, і громадянам України — слід показати, що в разі спроби перегляду цих законодавчих актів у реваншистів земля під ногами горітиме! За ці п’ять років держава нарешті стала українською, коли ми відновили історичну справедливість. Тому наше завдання, щоб ці досягнення не знівелювали.
Інструментом реваншу є суди. Чи можна було за останні п’ять років зробити так, щоб цього не сталося?
— Судова реформа одна з найважчих. Суди — це окрема гілка влади, і захист кожного судді — це справа не лише внутрішньоукраїнська, а й загальноєвропейська. Нагадаю, що частина звільнених суддів відновилася на посадах саме через Європейський суд. Оновити систему правосуддя було надзвичайно важливо. Ми почали зміни згори. Я вдячний долі, що мав безпосередній стосунок до створення Антикорупційного суду, який ми формували за найкращими європейськими зразками, із залученням закордонних експертів. Так само Вища рада правосуддя — теж важливий крок для оновлення системи.
Звісно, на низовому рівні залишилося чимало суддів, призначених ще за часів Януковича, що є великою бідою та великим застереженням. Реформа до цієї ланки ще не дійшла, і там не відбулося масового оновлення кадрів. Саме тому суди сьогодні можуть використовувати у своїх інтересах сили реваншу. Ми маємо демонструвати власну позицію, застосовувати переконливі аргументи. Дерадянізація — це закон, на який повинен зважати будь-який український суд. Наша діяльність має бути переконливою на рівні громадських, політичних дій — це те, на основі чого слід об’єднуватися політикам, громадським активістам, журналістам.
Читайте також: Володимир Зеленський. Маестро імпровізацій
Одним із найпопулярніших мемів нинішньої передвиборчої кампанії є скасування депутатської недоторканності, начебто саме таке рішення має відновити справедливість у суспільстві. Але насправді це покликана зробити судова реформа, чи не так?
— Я завжди був прихильником зняття депутатської недоторканності хоча б тому, щоб задовольнити цей суспільний запит. Нагадаю, що парламент двічі проголосував за поданий Петром Порошенком законопроект про зняття недоторканності. Але мало хто знає, що Конституційний Суд, який обов’язково має дати оцінку такому рішенню, висловив суттєві застереження щодо самої можливості скасування депутатської недоторканності. Не виключено, що наступні спроби скасувати недоторканність матимуть такий самий результат. У більшості країн парламентарі мають певний імунітет, але якщо українське суспільство вимагає скасування цього імунітету, то хай так і буде. Як показав досвід Майдану, депутатський мандат не захищає від кийків і гранат «Беркута», тобто в разі розгортання повноцінних репресій у країні недоторканність не захищатиме депутатів.
Чи можна було добити п’яту колону, не виходячи за межі демократичних методів?
— Наша війна відбувається в кількох вимірах. Нам треба одночасно відбивати російську агресію і рухатися до НАТО та ЄС. Чи були б наші дії ефективними, якби ми не змогли мобілізувати весь цивілізований світ на санкції проти Росії? Тому ми не можемо собі дозволити діяти недемократичними методами, це означатиме розрив із західним світом зі всіма відповідними наслідками. Коли ми забороняли російські телеканали чи соцмережі, то чули чимало критики на свою адресу. Маємо зрозуміти, що для нас життєво важливою є співпраця з цивілізованим світом. Можливо, якби ми діяли максимально жорстко, порушували права людини, то здобули би більшу прихильність у суспільстві, однак при цьому не мали б прогресу в нашій зовнішній політиці. Наша війна проти імперської Росії — це війна двох цивілізацій, ми повинні демонструвати якісно відмінні підходи порівняно з російськими. Як кажуть наші західні партнери, коли одна диктатура воюватиме проти іншої, вони не зможуть знайти аргументів для своїх громадян, чому треба підтримувати одну зі сторін такого конфлікту.
Ми вимушені щодня протистояти російським технологіям знищення України зсередини. Одна з них — повна дискредитація української влади, взаємопоборення між владою та суспільством. Наслідки цього пожинаємо нині.
Які головні помилки влади за останні п’ять років?
— Для мене неприємним і тривожним моментом було голосування за ініціативу декларування доходів громадськими активістами. Я сам не голосував, адже вважаю цей крок хибним, до того ж таким, що псує наші відносини із західними партнерами. Треба було докласти більше зусиль, щоб Медведчук не міг контролювати вагому частку українських медіа, бо окупація інформаційного простору є не менш істотною поразкою, ніж втрата частини територій.
Читайте також: Інтрига виборів
Президентські вибори викрили один парадокс: багато наших громадян просто не помічає війни. Це від того, що вона істотно не впливає на їхній добробут?
— Дбати про добробут громадян — це прямий обов’язок влади. Ми за роки війни побудували більше доріг, ніж за весь інший період незалежності, досягли нехай і не надто стрімкого, але відчутного економічного зростання. Наголошу, в умовах агресії надпотужного ворога. Для нас принципово важливо було показати, що ми успішна європейська держава. Під час війни це дуже істотно. А от усвідомлення громадянами того, що в країні триває війна, — це питання не добробуту, а інформаційних впливів.
Відбувається підміна понять, коли на перший план виходить, наприклад, питання не нашої обороноздатності, а якісь інші питання. Це мені нагадує події сторічної давності — Визвольні змагання. Попервах Україна мала неабиякі успіхи: Болбочан утримував східний фронт, контролював Крим, було підписано договір про входження Кубані до нашої держави на правах автономії, Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналася з УНР. Що робить у відповідь Росія? Змінює інформаційний порядок денний. Мовляв, Українська держава — це неважливо, глитаї-поміщики знущаються із селян, то не з Росією слід воювати, а проти «буржуїв». Соціалісти в українському уряді цьому підіграли: воювати з більшовиками не треба, краще вести класову боротьбу. Так і була знищена парадигма успішної України тоді.
Що відбувається зараз? Нам кажуть: «Ну є там якась війна, але не це ж головне, а те, щоб до влади прийшли нові обличчя, бо старі себе остаточно скомпрометували». А хто такі старі політики? Цим визначенням ставлять в один ряд і Рабіновича, і Медведчука, і Джемілєва, і Шухевича одночасно. Що між ними спільного? «Молодий регіонал» Дмитро Разумков, адвокат Коломойського Андрій Богдан — це нові обличчя. А дисиденти, ветерани боротьби за Україну, добровольці, учасники АТО й волонтери, що є в нинішньому скликанні Ради, старі?! І головний конфлікт у нас, виявляється, якщо послухати деякі телеканали, не з Росією, а всередині країни, між поколіннями політиків. Ми непомітно підійшли до того моменту, коли проросійська сила Медведчука має понад 10% підтримки, а найпопулярніша політсила індиферентна до них, ба більше, має першим номером колишнього регіонала. Якщо між ними виникне співпраця, хай навіть ситуативна, ми опинимося перед прямою загрозою тотального реваншу.
Оновлення парламенту — це виклик чи можливість?
— Після виборів 2014-го парламент був оновлений більше ніж на 50%. Наступне скликання буде оновленим приблизно на 60%. Але ж не в цьому річ! Якщо в Раду зайдуть 300 молодих регіоналів, то ми маємо радіти таким «новим обличчям»? Значення має не вік, а присутність проукраїнського табору в парламенті та кількісне представництво цього табору. Потрібна якщо не більшість, то бодай критична маса депутатів, достатня для того, щоб стримувати реваншистів. І це питання до виборця.
Нинішній поділ на «старих» і «нових» — це новий більшовизм, омана. Чомусь у публічній політиці нині великий запит на якісь елементи шоу-бізнесу. Це світовий тренд, але в Україні він має відчутну специфіку: за всіма тими партіями із шоуменами на чолі стоять олігархи.
Володимир Зеленський каже про те, що його ініціативи лобіюватиме вулиця, якщо їх не підтримуватиме Рада. Однак ми не бачимо цього лобі, натомість вулиця, як показали події в КНУ Тараса Шевченка, на боці проукраїнських сил. Так буде й надалі?
— У політиці Зеленського багато віртуального. Спочатку вони провели пропагандистську кампанію про президента Порошенка, тепер атакують Раду. Для цього потрібен чималий інформаційний ресурс, вони його мають. Але згадаймо, хто стояв на Майдані? Мислячі й енергійні люди, саме вони здатні бути рушіями змін. Вони не піддаються зомбуванню з телеканалів. Протест студентів проти Портнова — це явище того самого порядку, що й Майдан. Тому вулиця й надалі залишатиметься дієвим інструментом у справі захисту України від реваншу. Однак сама вона нічого не вирішить (згадайте Харківські угоди та закон Ківалова — Колесніченка), потрібна достатня кількість антиреваншистських сил у стінах парламенту.
Ігри в народовладдя теж украй небезпечні. По-перше, усі диктаторські режими на якомусь етапі бавилися інструментами прямої демократії. І для себе успішно ними користувалися. По-друге, референдуми — це шлях, на якому постійно наполягав Медведчук і бойовики під час переговорів у 2014 році. По-третє, двопалатний парламент — це шлях до федералізації та легалізації «ЛНР/ДНР» у складі України.
Читайте також: Партія влади. Як відряджали на вибори кандидатів від «Слуги народу»
Ми знаємо про проект європейської України, модель «русского мира». Інколи виникає так званий третій варіант: Україна як «ліберальна Росія», яка «просто припиняє стріляти», де мовне питання виносять за дужки. Є сили на Заході, яких влаштувала б така Україна, здається, є вони й в оточенні Володимира Зеленського. Як ви ставитеся до такого проекту?
— Немає такого варіанта. Україна або буде українською, або стане частиною російською імперії. Третій варіант, про який ви сказали, — це просто перехідний етап до повернення в колоніальний стан. Спочатку нам кажуть, що не варто прагнути членства в НАТО, мовляв, є чудові приклади нейтральних країн, на які нам начебто слід взоруватися. Але це лише підготовчий етап для подальшого поглинання. Якщо зараз Москва прямо заявить, що хоче приєднати Україну, прибічників у нашій країні виявиться небагато, а ось на байки про нейтральність пристане куди більша кількість людей. Ми маємо приклад Білорусі, слід зважати на нього. Їй сьогодні надзвичайно важко опиратися повній асиміляції і поглинанню.
Президент це розуміє? Є в його оточенні люди, здатні пояснити йому таку загрозу?
— Коли я мав зустріч із Володимиром Зеленським, то чітко окреслив ті червоні лінії, які не можна переходити. Сказав йому: «Я розумію, що ви прагнете зупинити війну, і знаю, що вам пропонуватимуть у Москві дати автономію «ЛНР/ДНР» із правом ветувати питання європейської та євроатлантичної інтеграції. Прийняти такі умови означатиме абсолютну капітуляцію». Це подаватиметься так: мовляв, ми вирішили зачекати з ЄС і НАТО, а насправді стане першим кроком до повернення в колоніальний стан. Наступними будуть кроки до культурного, економічного та політичного зближення з РФ. Такі процеси посилить п’ята колона всередині країни та велика кількість індиферентних громадян: вони не обстоюватимуть активно жодної позиції, а отже, і не перешкоджатимуть реваншу. Є три базові позиції: національна ідентичність, бо це питання самозбереження, співпраця з НАТО, бо це питання нашої безпеки, нам протистоїть дуже сильний ворог, а Північноатлантичний Альянс сьогодні найефективніший військовий союз, і європейська інтеграція, бо це питання нашого добробуту, економічного розвитку, соціальних стандартів. Ці речі мають залишатися непорушними.