У. Т.: Яким чином нині в Росії відбувається ревізія національної історії? У чому її нинішня концепція скидається на радянську, а в чому є новаторською?
– Про офіційну державну позицію щодо трактування історії можна говорити в контексті підручника для шкіл. Ось, здається, єдина форма, в якій виявлено ці погляди, що їх аж ніяк не всі поділяють. Маса істориків сміються над цим підручником, говорять, що він примітивний, однобокий, не надто розумний. Головна тенденція згаданого видання – мінімізувати помилки російської держави у минулому, до того ж і царської, дореволюційної, і радянської, а також максимально педалювати всі позитивні досягнення саме держави, а не суспільства. Мова про державницьку концепцію, згідно з якою влада завжди, за великим рахунком, має рацію, а от суспільство може як бути правим, так і помилятися. Коли воно підтримує державу, то опиняється на доброму шляху, а коли ні – трапляються різні негаразди, як-от революції, повстання тощо. Багато речей не артикулюються взагалі. Проблеми Голодомору 1932–1933 років не існує, бо її фактично не згадано, а якщо вже про неї і обмовилися, то йдеться про об’єктивні причини: неврожай тощо. Про концептуальне завдання влади – придушити народ – не сказано. Згадуючи скоромовкою про репресії часів колективізації, автори зазначають, що це потрібно було для індустріалізації суспільства, розвитку промисловості напередодні Другої світової. І ані пари з вуст про змову Сталіна й Гітлера у 1939 році, яка стала причиною тієї війни. Якщо Лєніна так-сяк критикують, і в цьому полягає особливість нинішнього моменту, ба навіть визнають його іноземним агентом, німецьким шпигуном, то Сталін – збирач російських земель. Хай його методи подекуди трохи жорсткіші, ніж треба, смішно сказати, але загалом він створює величну державу. І загинула вона не через внутрішні протиріччя, а через значні помилки в управлінні Ґорбачова: народ розлютився, не захотів підтримувати владу – і СРСР не стало. Ось така підручникова модель.
Читайте також: Нільс Муйжніекс: «Ті, хто ухвалює рішення,які порушують права громадян у Криму, будуть за них відповідати»
Концепція Росії – потужної держави з міцною владою, з якою непримиренно боролась і яку розхитала та довела до краху інтелігенція, – притаманна була також ХІХ століттю. Наголошується при цьому на помилках не влади, а суспільства.
У. Т.: Із дій та публічних заяв російських можновладців стає очевидно, що РФ дедалі більше схиляється до політики самоізоляціонізму. Чи має остання підтримку і своєрідне виправдання на рівні наукового історичного дискурсу?
– Загалом історики не підтримують таких ідей. Може, хтось і пише їм обґрунтування, але це переважно політики. Про це може говорити Сєрґєй Іванов чи Вячєслав Володін, тобто людина некомпетентна, або такий офіційний ідеолог, як Алєксандр Дуґін. Поважні вчені так не висловлюються. Для науковця, дослідника історії Росії очевидно, що вона в найкращі свої періоди завжди була відкритою для світу, частиною великих спільнот, зокрема Антанти наприкінці ХІХ століття або Священного союзу на його початку. Росія ніколи не замикалася на саму себе. Хоча періоди закритості в її минулому були, не без цього: наприклад, за Васілія ІІІ й Івана Ґрозного. Але це погані епохи, кризові, з яких вона виходила завдяки налагодженню зв’язків із закордоном та вступу до європейських політичних союзів, культурному, науковому обміну тощо. Тому для поважних учених ізоляціонізм – абсолютно негативна категорія, і вони його не вітають.
У. Т.: Серед звичайних росіян і політиків знову стає популярною міфологія холодної війни. Як ви оцінюєте це явище?
– Поза сумнівом, нині вона відроджується. Влада активно педалює і підтримує цю тему, котра, хоч як дивно, знаходить чимале розуміння й підтримку у значного відсотка росіян. Це відродження дістало благодатний ґрунт старої радянської ідеології, коли СРСР вважався форпостом прогресу і протистояв буржуазному світові. Нині таких термінів ніхто не використовує, проте побутують теорії стосовно існування якоїсь російської цивілізації, що завжди протистоїть західному світові – цивілізаціям англосаксонській, європейській, атлантичній – це вже на що фантазії вистачає. Пересічні росіяни сліпо сповідують міф, що США і Європа – вороги їхньої країни. Здебільшого це стосується людей, які не бували не Заході й не знають реального життя європейців та американців. Наукова спільнота не вірить у такі казки. Якщо старше покоління за звичкою ці погляди якось поділяє, то середнє й молодше вони смішать. Європейська історична, культурна, релігійна генеза Росії не викликає сумніву в серйозних учених. Політикани та ідеологи всіляко підтримують згадані міфи, і звичайний громадянин в РФ вірить, бо так було в радянські часи.
У. Т.: Владімір Путін публічно заявив, що «найбільшою трагедією ХХ століття» для нього є розпад СРСР. Як серед російських істориків тлумачать цю сентенцію і в що це виливається?
– «Найбільша трагедія» – це моральна оцінка. Для Путіна найбільша трагедія це, а для когось іншого – Голокост, Друга світова війна, Голодомор тощо. У кожного свої трагедії. Це питання особистісного ставлення до епохи. А от щодо розпаду СРСР серед учених сумнівів мало: він стався через внутрішньополітичну й економічну неспроможність. Опубліковано щоденники багатьох партійних функціонерів, зокрема помічника Брєжнєва й Ґорбачова Чєрняєва, з яких зрозуміло, що йдеться про внутрішню системну кризу режиму. Що швидше, інноваційніше розвивався Захід, то більше відставав СРСР, який і надалі жив на початку ХХ століття. Плюс фактор падіння цін на нафту як рушій. Для простих людей це не зовсім зрозуміло, бо легше когось звинуватити у змові, ніж подивитися на власні помилки. Вихід із цієї ситуації – адекватне висвітлення істориками подій ХХ століття, особливо його кінця.
Читайте також: Українські уроки G20. Ініціатива в удушенні
У. Т.: Ви уже кілька разів зазначили, що історична наука в Росії почувається доволі вільно і є потужною. Чому ж тоді голоси адекватних поважних науковців заглушуються риторикою провладних ідеологів і політиканів?
– Істориків чутно і чують. Проте наука завжди менш цікава ніж кітч-, поп-наука, зорієнтовані на рекламний ефект і легко сприймані в суспільстві. Згадайте, що свого часу і в Росії, і в Україні багато хто захоплювався розумуваннями Фомєнка. Це абсолютні нісенітниці з погляду науки, але написано доступно, помітно, й люд це читав і в Москві, і в Києві, і в Мінську. А от чомусь концепції Міронова, значно глибші й цікавіші, не є такими популярними. Бо це серйозна наука, доводиться за товсті книжки братись, а читають у нас так собі. Але все не так погано. «Історію Росії в ХХ столітті», двотомну монографію по тисячі сторінок кожен том, до створення якої я був причетний разом із колегами, розкупили й читають. Отже, це комусь потрібно.
Процеси історичної, культурної просвіти – це завжди довгий процес. Тому розмірковування Дуґіна, якого підтримує і спонсорує влада, нині популярні. Не забувайте, що вчені бувають різні. Є ті, що ганяються за грантами, а гранти в РФ переважно державні, тож на них доводиться писати те, що подобається теперішній владі. Ідеологи – це не надто цікаво. Як на мене, поганий учений стає ідеологом. І реальність така, що кожен час має свого Дуґіна. Так усюди, і це нормально. Але вони як хвороботворні мікроби. Якщо організм має потужну резистентність, то він їм протидіє, якщо ні – гине сам. Поява ідеологів – це не страшно. Набагато страшніше коли їхні ідеї стають у суспільстві надзвичайно популярними.
Біографічна нота
Андрєй Зубов – російський історик і політолог, доктор історичних наук, професор Московського державного інституту міжнародних відносин (МДІМВ). До 2001 року працював у Інституті сходознавства РАН. Спочатку спеціалізувався на вивченні питань політичної історії Таїланду, парламентаризму в країнах Сходу. Останнім часом займався проблемами релігієзнавства та історії Росії. Професор кафедри релігієзнавства та філософії філософсько-богословського факультету Російського православного інституту Св. Іоанна Богослова. Професор кафедри філософії МДІМВ