Але цей зойк лунає не тоді, коли більшості провладних депутатів немає в залі, а закони незаконно ухвалюються кількома десятками присутніх, а тоді, коли опозиціонери блокують трибуну з цілком поважних причин: порушення Конституції, шахрайство більшості, знущання з регламенту тощо. І ось тут починається волання деяких простих громадян: «Нероби! За що гроші отримуєте?» Автор цих рядків запам’ятав слова однієї жінки з Карпат: «Наш народ ледачий на голову». Справді, у нас людині часто-густо легше зорати город, аніж сісти й подумати. Особливо коли її підбурюють постійні телевізійні промовці на кшталт нардепа від ПР та екс-судді Володимира Олійника, який зі смаком розповідає авдиторії в студії Савіка Шустера на телеканалі «Інтер», що ці опозиційні «негідники» одержують по 17 тис. грн, щоб нічого не робити.
І тоді слухачі геть забувають, а що, власне, буває, коли ця Рада таки ж працює…
Такий підхід типовий для радянської «етики праці»: головне, щоб заводи щось виробляли, бажано в три зміни на добу. Що саме, якої якості й чи потрібен той продукт бодай комусь, неважливо. Саме тому магазини багатьох міст Радянського Союзу були наповнені всіляким крамом, проте знайти там щось навіть на невибагливий смак не вдавалося. Зате все працювало… Попередня ВР ухвалила купу шкідливих законів, зокрема про пенсійну реформу, про податки, про мови, ратифікувала капітулянтські Харківські угоди з РФ тощо. Їхні негативні наслідки ще довго переслідуватимуть Україну. Якщо Рада, її більшість діють на шкоду (а це відбувається саме так!) національним інтересам України і добробуту пересічних українців, то хай такий «парламент» краще не працює – менше ухвалить антинародних законів. Деякі оглядачі стверджують, що золотим віком української економіки були періоди, коли влада, заклопотана внутрішніми розбірками, практично не втручалася в економічне життя чи принаймні робила це менше, ніж зазвичай.
Несамовиті крики про ВР, що не працює, спонукають до сумних роздумів про особливості мислення наших співгромадян, для яких формальне є набагато важливішим від фактичного. Коли відбувалося судове нищення Юлії Тимошенко, їй дорікали (зокрема, й деякі колишні дисиденти!) за «неповагу до суду». Де вони там побачили суд? Як казав герой російської сатиричної літератури: «Якщо на клітці з буйволом побачиш напис «тигр», не вір своїм очам». Але чимало наших співвітчизників вірять у юридичні фантоми і вимагають віри від інших. А Тимошенко, адекватно ставлячись до псевдоюридичної вистави, просто сказала, що король голий. А до симулякра не можна ставитися як до правдивої реальності. Навіть Захід із його повагою до всіляких процесуально-правових формальностей продемонстрував цілковитий скепсис щодо такого «суду». Однак наші «законники» з громадянського суспільства несамовито проповідували шанобливе ставлення до фікції.
Якщо нація не здатна відрізняти муляж від справжнього продукту, то це небезпечне соціальне захворювання. Таким народом легко керувати, підкидаючи йому різні картинки, символи й знаки буття замість самого буття. У нас повторюють, як папуги: «Рада не працює!» Та ви подивіться на ту Раду і зрадійте, що бодай на якийсь час вона припинила штампувати закони й рішення, від яких всім уже сьогодні непереливки, а завтра стане ще гірше. Дивитися треба на суть, а не на зовнішню оболонку, бо, як казав один політик минулого: «Формально правильно, а по суті знущання, батечку»…
А регіонали залюбки педалюють цю тему, мовляв, страшенно хочуть працювати, але опозиція не дає. За часів перебудови член Політбюро ЦК КПРС Єґор Ліґачов полюбляв із комсомольським завзяттям вигукувати на телекамери: «Чертовскі хочеться поработать!» Що стосується трудових зусиль провладних депутатів, то краще б вони були безробітними. Однак наші прості люди легко купуються на цю примітивну демагогію, не замислюючись, що такі заяви насправді означають. А означають вони те, що опозиція повинна покірливо сидіти в Раді й спостерігати, як у її присутності регіонали ґвалтують Конституцію, порушують усі писані й неписані норми громадської пристойності та дерибанять те, що ще залишилося від України. Але, з погляду деяких наших співгромадян, то все нічого, головне, щоб «фабрика» димила… Це психологія ударника комуністичної праці, котрий навиробляв величезну купу непотребу, який потім усе одно доведеться утилізувати, проте дуже гордий із того, геть не думаючи про якість.
Інша річ, що опозиція має працювати зі своїм і не лише своїм електоратом, невтомно переконливо доводячи, що головне – кінцевий якісний законодавчий продукт, а не формальний процес. Блокування – це не самоціль, а боротьба за законність, за Конституцію, а зовсім не небажання щось робити. Бо в інтересах кожного українця, щоб не панувало беззаконня, адже будь-хто може стати жертвою сваволі влади. Що стосується фахового та інтелектуального рівня нашої опозиції, то це окрема сумна тема.
А загалом недіяння буває меншим злом порівняно з деструктивною, шкідливою роботою. І що бурхливішою є така робота, то страшніше.