Україна в цьому сенсі не виняток, а радше типовий приклад. Значною мірою уявлення про сучасних наших співвітчизників на Заході сформувалося через стереотипи попередніх епох, на які наклалися новітні проекції. Про те, в яку історичну добу наша країна виринула на ментальній мапі європейців, яких трансформацій зазнав її міжнародний образ і що робити українцям, щоб покращити свій імідж у світі, Тиждень спілкувався з австрійським істориком Андреасом Каппелером.
У. Т.: Коли Україна з’явилася на ментальній мапі Європи?
– Це сталося в XVII столітті значною мірою завдяки козацькій революції Богдана Хмельницького. Перед цим були карти Боплана, які запустили назву Україна в науковий та політичний обіг, а також повідомлення німецького дипломата Еріха Лясоти про запорожців. Але революція 1648–1657 років стала переломним моментом і до кінця XVIII століття на ментальній мапі Європи Україна фігурувала. Велику роль тут зіграв не лише картографічний матеріал, а й подорожні нотатки західноєвропейських дипломатів і торгівців, а також преса. На більшості карт козаки ідентифікувалися з Україною – землею козаків і частиною Європи. Але такий образ не був суто топографічним. Насамперед він мав політичний контент, котрий включав у себе уявлення про козацтво як людей, що понад усе цінували свободу. Україну трактували тоді як політичного гравця на карті континенту, і цей образ прожив у західноєвропейській свідомості майже півтора століття.
Наприкінці XVIII-го в Німеччині виходили спеціальні історичні праці, присвячені Україні, але це вже були останні документи, які свідчили про сприйняття вашої країни на Заході в цей час.
У. Т.: Що змінилося після інкорпорації українських земель до складу Російської та Австрійської імперій у другій половині XVIII століття?
– Після занепаду власної державності українці втрачають репутацію політичної сили. До середини ХІХ століття країна зникає з ментальної і топографічної мапи Європи. Це період її забуття. Водночас з’являються праці, що зображають ваш народ як примітивних дикунів, хоча з цікавою фольклорною традицією, піснями, звичаями тощо. Найвідомiший текст цього періоду – праця Гердера, яка презентує утопічну візію України як країни майбутнього, але її тодішні жителі виведені тут як селяни-варвари, котрі, щоправда, співають гарних пісень. Таким чином, на межі XVIII та ХІХ століть постає новий образ українців як нецивілізованого народу, напів’європейців і напівазіатів. Їх вивчають більше в дискурсі орієнталізму. Зокрема, 1845 року опубліковано одну з перших колекцій українських пісень («Поетична Україна»), зібрану німецьким дослідником Фрідріхом Боденштедтом, який власне займався народами Азії. Звісно, згодом цей орієнталістський підхід більше утвердився відносно тієї частини українців, що перебували у складі Російської імперії, тоді як в Австрійській (згодом Австро-Угорській) – українців-русинів сприймали як одну з дев’яти націй цієї клаптикової держави, що мала певні права, насамперед у мовній та церковній сфері. Але образ галицьких русинів був дуже подібний: бідний нерозвинутий етнос із цікавою фольклорною традицією. Їхня позиція в ієрархії народів монархії Габсбурґів була дуже низькою.
У. Т.: Як вплинуло на це сприймання українське національне відродження?
Національний рух, який розпочався в підросійській Україні, був майже невідомий на заході Європи. Винятком стала хіба що діяльність окремих політичних емігрантів із Наддніпрянщини (зокрема, Михайла Драгоманова), які намагалися донести інформацію про українське питання до західноєвропейської громадськості. Поряд із цим існували іноземні переклади творів Тараса Шевченка та окремих томів «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, однак переважна більшість західних європейців не знала нічого про українство. Інша ситуація була в Галичині, де національний рух русинів-українців став однією з проблем для Відня поряд з аналогічним у поляків. Та, попри політику монархії в цьому питанні, більшість людей не знали ні про завдання та мету цього руху, ні про його характер. Певний вплив на широке сприймання українського питання могли справити лише праці Івана Франка, який друкувався німецькою. Але його читали дуже вузькі кола західноєвропейської громадськості. Вже згодом напередодні Першої світової війни Відень почав розглядати український національний рух як «русофільський», тобто принесений із Російської імперії, і як потенційну загрозу у випадку початку бойових дій супроти держави Романових.
У. Т.: Що додала до сприймання українства західноєвропейськими колами Перша світова війна?
Вона кардинально змінила це ставлення, але тільки на кілька років. Ситуація нагадувала ту, що склалася під час Другої світової. У цей час українці вперше були використані як інструмент політики Німеччини та Австро-Угорщини проти Росії. У військових штабах двох монархій розробляли плани розчленування імперії Романових, відводячи українцям важливу роль. З емігрантів із Наддніпрянщини у Відні сформували Союз визволення України (СВУ), завданням якого було створити незалежну державу під патронатом Центральних країн. Завдяки його діяльності в німецькомовній пресі з’являється багато публікацій про ваш народ і країну в контексті війни з Росією та політичної інструменталізації українського питання. Берлін і Відень не були зацікавлені в Україні як такій, а хотіли її використати зі своєю метою – проти Петербурга.
У. Т.: Наскільки відносно короткий період державотворення та національно-визвольної боротьби 1917–1921 років вплинув на сприймання України на Заході?
– Настав період разючих змін для всього континенту. Закінчилася Перша світова війна, зазнали краху Німецька, Австро-Угорська та Російська імперії. Для широких кіл західної громадськості події в Україні не були надто важливими. Звичайно, європейська преса подеколи писала про тамтешні новини, однак у центрі уваги залишалася боротьба між білими та червоними в контексті громадянської війни в Росії. Західні політики й дипломати вважали, що в України мало шансів відстояти свою державність. Був, щоправда, невеликий період її окупації німецькими та австро-угорськими військами в останній рік війни, коли українське питання було поставлене на порядок денний у політичних і військових колах імперій Габсбурґів та Гогенцоллернів. Однак широкі кола західної громадськості трактували Україну не стільки як незалежну державу, скільки як постачальника зерна та іншого продовольства до країн Четверного союзу.
У міжвоєнний період вона знову зникає з ментальної карти Європи, хоча, звичайно, не так, як це сталося в ХІХ столітті. Діють кілька центрів української еміграції в країнах Центральної та Західної Європи (Вільний університет у Празі, науковий інститут у Берліні тощо), хоча їхня наукова й видавнича активність залишається мало відомою серед кіл європейців. Чи не єдина подія, що привернула їхню увагу, – убивство Симона Петлюри в 1926 році Самуїлом Шварцбардом. У цей час постає і посилюється образ українців-антисемітів, який існує досі.
У. Т.: Як змінила ставлення до українського питання з боку західних кіл Друга світова війна?
– Як і за Першої світової, в 1939–1945 роках українське питання стало одним з інструментів гри великих держав: зокрема, певний час його активно використовувала Німеччина проти СРСР. У військових колах Рейху розробляли плани щодо дезінтеграції Країни Рад із допомогою українців, однак на певному етапі їх відкинув сам Гітлер. Напередодні та в роки війни було опубліковано чимало праць, які обґрунтовували ці проекти. Це завдало великої шкоди образові України на ментальній мапі Західної Європи в довгостроковій перспективі. Водночас у сприйманні західних союзників українське питання затінялося польським та радянським чинниками (див. Тиждень № 21/2011). Ваш народ у цей час нікого особливо не цікавив, існувало хіба що кілька ентузіастів, які намагалися відстоювати його права на власну державність, але їхні голоси не були впливовими.
У. Т.: Як виник на Заході антисемітський стереотип щодо українців? Яке місце займає в його утвердженні спадщина Другої світової?
– Велику роль тут відіграє лінія єврейської пам’яті, що стала одним із компонентів загальної історичної на Заході, зокрема коли йдеться про події Голокосту під час війни. Доти існували попередні факти проявів антисемітизму серед українців – Хмельниччина, погроми отаманів в Україні у 1919 році. Згодом велику роль у закріпленні цього стереотипу серед західної громадськості відіграла вже згадувана мною справа Шварцбарда, пов’язана з убивством Симона Петлюри. Завжди були сили, зацікавлені у створенні й підживленні антисемітського стереотипу щодо українців, і після Другої світової він остаточно утвердився у свідомості західних кіл. З одного боку, мали місце факти колаборації українців із німецькими окупантами у винищенні єврейського населення під час Другої світової, а з другого, були сторони, зацікавлені в роздмухуванні цієї теми та зміцненні стереотипу, який і досі завдає великої шкоди міжнародному іміджеві країни.
У. Т.: Чи не вважаєте, що негативний відтінок, який має на Заході поняття українського націоналізму, пов’язаний, окрім іншого, з віднесенням нашої нації до «неісторичних»? За цією ієрархією, у «старих» націй є право на вияви націоналізму, а в «нових» – ні.
Так, до певної міри ви маєте рацію. Українців у цьому плані сприймають подібно до литовців. Певна річ, «нові» нації мали бути націоналістичними, щоб вибороти свою державність у «старих».
У. Т.: Чи існувала радянська Україна на ментальній мапі Європи в період СРСР?
– На Заході її вирізняли з-поміж інших республік тільки в невеликий проміжок часу: в 1920-х – на початку 1930-х років. Але від 1930-х уже не вважали за окреме ціле: це була частина Радянського Союзу – нової форми Росії з новою ідеологією. Захід ідентифікував радянських людей виключно з росіянами.
Цей стереотип зберігся донині. Майже завжди, коли на Заході говорять про Другу світову війну та Східний фронт, ідеться виключно про росіян, а не про українців, білорусів, грузинів чи казахів.
Україна фактично не існувала для Заходу до початку 1990-х років. Аж до кінця 1991-го тамтешні держави не думали, що Радянський Союз розпадеться. І коли останній зазнав краху, всі зрозуміли, що він – це не тільки Росія. Українців тоді не сприймали як окрему націю на кшталт, скажімо, литовців, у яких була в міжвоєнний період власна держава, чи грузинів, що мали яскраву, відмінну від росіян культуру, мову і традиції. Навіть після Декларації незалежності в серпні 1991 року на Заході почали дуже повільно усвідомлювати, що українці можуть існувати окремо від росіян і мати власну державу. І навіть зараз процес усвідомлення цього факту на Заході ще триває.
У. Т.: Які головні риси визначають сприймання України в сучасному світі?
– На мою думку, вона ще не має чітко окресленого місця на ментальній мапі Європи навіть сьогодні. На Заході є чимало прикладів лакун у знаннях про вашу країну, її мову, культуру, традиції, історію тощо. Пам’ятаймо, що Україна, на відміну від більшості країн регіону, була майже повністю відсутня на цій мапі понад 200 років. Потрібно багато часу, щоб у «старих» державах усвідомили сам факт її існування як незалежної і глибше її пізнали. Сьогодні вашу країну сприймають переважно крізь призму певних проблем, зокрема газових конфліктів із Росією, справи Тимошенко, регресу демократії тощо. Водночас існують певні неполітичні маркери, насамперед спортивні, які сьогодні більше визначають бачення України у світі, зокрема наявність власної футбольної та олімпійської збірної, успіхи в боксі братів Кличків тощо. Однак еволюція триває, і знання серед широких кіл європейців поглиблюється. Процес незворотний. Зокрема, велику роль в інформаційному прориві стосовно України відіграло Євро-2012. Але загалом це складний і тривалий процес, який також потребує цілеспрямованих зусиль із боку самих українців та держави, щоб представити свій імідж за кордоном
Нещодавно я проводив моніторинг німецькомовної преси на українську тематику й виявив, що найпопулярнішими образами для середньостатистичного європейця стосовно України є брати Клички, Андрій Шевченко, Femen, Юлія Тимошенко, кримське шампанське та бої в парламенті.
У. Т.: Чому Україна досі залишається білою плямою для європейців?
– Головна причина – що без власної національної держави вона тривалий час не фігурувала на ментальній карті континенту. Після XVIII століття про неї забули. Політична складова в цьому сенсі дуже важлива. Водночас донині ваша країна залишається в тіні Росії, і не тільки політично. На Заході багатьох інтелектуалів українського походження від радянського часу сприймають виключно як росіян. У Німеччині знають про донських і волзьких козаків, але нічого про запорозьких, говорять про Київську Русь лише як про російську державу тощо. Це ментальне сприймання одного народу як іншого дуже глибоко вкорінилось у свідомості західних європейців на побутовому рівні, і його важко витравити.
Крім того, тут залишили глибокий слід ментальні пережитки холодної війни та залізної завіси. Наведу такий факт: віденці вважають ближчими до себе жителів Цюриха, що розташований за 800 км від австрійської столиці, ніж Братислави, яка від неї за 60 км. Країни можуть перебувати спільно в НАТО чи ЄС, але прості люди не хочуть перейти ментальних кордонів між суспільствами. Що й казати про Україну, яка перебуває в сірій зоні між Росією та Заходом.
Великою перешкодою у формуванні образу вашої держави на ментальній мапі континенту є також нестача яскравих постатей та історичних подій, які чітко асоціювалися б із нею і з яких могла б вибудуватись її мозаїчна картина у свідомості західних європейців. Наприклад, немає жодного українського композитора чи літератора, який входив би до європейського культурного пантеону. Тарас Шевченко не був широко відомий на Заході. Водночас Гоголя завжди сприймали як російського письменника, а Довженка як російського режисера. Підмурівком цього образу мають стати нові фігури й події. Великий потенціал для заповнення такої прогалини мали Помаранчева революція та постаті Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, однак можливості було змарновано. Перший зник із політичного небосхилу, а друга перетворилася на образ жертви.
У. Т.: Як змінити ситуацію із сприйманням України за кордоном?
– Велику роль тут можуть відігравати туризм, програми культурних та академічних обмінів, міжнародні спортивні події (Євро-2012), поглиблення дипломатичних, економічних, культурних та наукових контактів. Наведу приклади останніх. У 1960-1970-х роках в Австрії не було жодної дисертації, захищеної на українську тематику. У 1980-х їх (із гуманітарних наук. – Ред.) виявилося тільки три на сотню. Сьогодні ситуація кардинально змінилася: такі праці становлять 10%. Рівень зацікавлення Україною значно зростає в учених колах західних держав. Потрібно, крім того, взяти на озброєння стратегію розвинутих країн у промоції своєї культури за допомогою спеціальних інституцій за кордоном.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Андреас Каппелер
1943 – народився в Цюриху (Швейцарія). 1962–1969 – вивчав славістику та історію в університетах Цюриха й Відня. 1969 – захистив дисертацію (PhD) в Університеті Цюриха. 1970 – стипендіальний курс у Москві та Ленінграді. 1971–1979 – працює в Університеті Цюриха, габілітується. 1982–1998 – професор історії Східної Європи в Кельнському університеті. З 1996-го – закордонний член Національноїї академії наук України. З 1998-го – професор Віденського університету. 2006–2009 – керівник докторантського проекту «Австрійська Галичина та її полікультурна спадщина». Автор книжок «Росія як поліетнічна імперія», «Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії», «Мала історія України».