Україна після закінчення Другої світової війни не вийшла із воєнного стану: до кінця 1940-х років на її західних теренах точилася боротьба УПА проти червоного окупанта. Часом навіть світлини не здатні передати атмосферу того часу, а тим більше настрої та почуття. Утім, по обидва боки барикад були люди з властивими їм емоціями. Ними вони намагалися ділитися з рідними та близькими.
ДЕРЖАВА У ПІДПІЛЛІ
За роки широкого визвольного руху Української повстанської армії було створено фактично прототип держави: військо, запілля, служба безпеки, медична опіка. Тож станом на 1945 рік не збиралися здаватися на милість переможцям кілька десятків тисяч українців. Радянські військовослужбовці, більшість із яких мріяли видряпатися з війни додому, опинилися на новій – неоголошеній. Досягнення радянськими діячами кінцевої мети – знищення визвольного руху та умиротворення українців – розтяглося на невизначений термін. На запитання «скільки ще воювати?» не мали відповіді навіть генерали.
За таких умов психічні та моральні якості військовослужбовців зазнають помітних змін. Ворога не видно. Він ніде і водночас усюди. Місцеве населення не змінює свого ставлення до окупантів так швидко, як би цього хотілося. Єдиним дієвим інструментом управління залишаються репресії. Певне полегшення приносило спілкування зі співслуживцями та листування з родиною. Архів Управління контррозвідки «СМЕРШ» Прикарпатського військового округу містить спецповідомлення Відділу військової цензури НКДБ 4 Українського фронту начальнику управління контррозвідки «СМЕРШ» генерал-лейтенанту Ковальчуку № 00535-а від 8 серпня 1945 року «О действии бендеровских банд на територии Западной Украины». (Саме «бендеровских» – через «е».)
Читайте також: Шляхи різні, незалежність одна
ВТОМА ВІД «БЕНДЕРІВЦІВ»
Працівники НКДБ стурбовані великою кількістю листів військовослужбовців своїм рідним, у яких описується боротьба українців за власну державну незалежність. Спостереження, які робили самі автори у власній кореспонденції, змушували військову цензуру «вживати заходів» як щодо відправників, так і щодо одержувачів таких листів. Із кореспонденції стають зрозумілими і небажання воювати, і страх, і втома, і ерозія моральних цінностей радянських військових. Утім, поза межі штампів радянської пропаганди в оцінках упівців вояки НКДБ-МДБ так і не спромоглися вийти.
З прочитаного можна зробити такі висновки:
– Військовослужбовці чітко усвідомлювали, що вони потрапили на війну.
– Головний ворог – українські повстанці, які борються за незалежність України.
– Населення на боці повстанців, усіляко їх підтримує та допомагає їм.
ВІЙНА ЗАСЛІПЛЕНИХ
Шукаючи пояснення на запитання «чому вони не хочуть здаватися?», «скільки це триватиме?», «чому вони нас так ненавидять?», бійці з «буржуазним націоналізмом» часто самі творили образ свого ворога. Він був доволі строкатим. Йдеться про «шайки» та «банды» «по 300, 400 человек, которые нападают на воинские части». Бандерівці постають перед чекістами як «обтрёпанная, оборванная шайка полоумных людей». Водночас ці нібито пришелепкуваті, які вештаються у «шайках», «имеют свои органы власти, свою разведку и печать». На перший погляд, «неорганізованим та диким бендеровцам» чомусь вдається регулярно нападати на місця постою військ НКВС, беручи полонених, і навіть на бійців, які вишикувалися на плацу для збірки. Неадекватне та спотворене сприйняття дійсності, формоване політруками та брехливою радянською ідеологією, перетворило солдатів НКДБ на сліпе «гарматне м’ясо», озлоблене на все і вся навкруги. Зрозуміти справжні причини боротьби УПА вони не змогли.