Якщо читати поспіль книжки «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» Лесі Бондарук і «Вулиця причетних. Чернігівська справа Левка Лук’яненка» Віри Курико, з’являється кілька спільних тем для осмислення. Обидві книжки — це історичні репортажі-розслідування про те, як відбувалися політичні репресії в пізньорадянський період і як до цього залучали «пересічних людей».
1. Репресії в СРСР не припинялися ніколи.
Найчастіше говорять про Великий терор 1930-х і хвилі повоєнних арештів дисидентів 1965-го і 1972-го. Проте Левка Лук’яненка вперше заарештували в 1961-му (засуджений до страти, заміненої на 15 років ув’язнення); вдруге в 1977-му (10 років ув’язнення і 5 років заслання).
Івана Гончарука вперше заарештували 1946 року (вирок — 20 років, після звільнення — добровільно-примусове мешкання там-таки на Колимі). Вдруге — в 1987-му.
Перегляду періодизації потребують і інші теми, пов’язані з репресіями. Наприклад, Друга світова війна, котра для України завершилася не 8 і не 9 травня. Леся Бондарук нагадує, що в більшості українських регіонів воєнний стан скасували 21 вересня 1945-го, а на Волині та Галичині — 6 липня 1946-го. У цей час військо продовжували використовувати для придушення українського визвольного руху.
Читайте також: Перевірка на дорослість суспільства: чи є попит на «Демобілізованих» Алана Олпорта
Не кожен розбереться в казуїстиці радянської репресивної машини, проте важливо оперувати фактами, а не загальниками: скажімо, про те, що не все називалося ГУЛАГом. Був ще «Берлаг» у структурі «Дальбуду», з жорсткішими, ніж в інших таборах, умовами; саме там відбував перше покарання Іван Гончарук і був звільнений «за недоцільністю подальшого утримання». «Дальбуд» постійно розширювався і станом на 1951 рік охоплював три мільйони квадратних кілометрів — ¹∕₇ території СРСР. Найбільша за площею країна світу збудувала найбільшу за площею структуру несвободи, яку ще й нагородила орденом трудового червоного прапора. ГУЛАГу «Дальбуд» підпорядкували тільки в 1953 році.
Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні
Своєю чергою книжка Віри Курико показує, як патерни мислення й поведінки, закладені радянською владою, засіли так глибоко, що діяли й після розвалу Союзу. Вони спрацювали й у 2018 році, коли чернігівці — колишні сусіди Левка Лук’яненка і їхні нащадки — чинили опір перейменуванню вулиці на честь автора Декларації незалежності. Тільки 2022 рік хитнув шальку терезів так, щоб у Чернігові з’явився проспект Левка Лук’яненка.
Читайте також: Покарані довічно
Форзац книжки «Вулиця причетних»
2. До репресій причетні не тільки кадебісти.
Найбільше в обох книжках вражає те, що повторного арешту Лук’яненка і Гончарука могло б не бути, якби не сусіди, колеги, знайомі, які ревно дбали чи то про радянський лад, чи то про власний добробут. Тож відповідальність лягає не (лише) на монструозне і всевладне КДБ — адже серед тисяч колишніх в’язнів не всіх засуджували вдруге, хтось міг і загубитися на неозорих просторах СРСР. Авторки ж називають конкретних людей, які посприяли повторним арештам. У «Справі Гончарука» це сусід із рідного волинського села (Гончаруки після Колими, з 1975 року, оселилися на Харківщині — додому на Волинь дозволяли приїздити лише раз на три роки).
Іван Гончарук із родиною, 1960 рік
Сусід претендував на ділянку землі на межі із сестрою колишнього упівця й написав донос, що став поштовхом до поновлення справи. Леся Бондарук також наводить свідчення волинян, яких залучили як свідків. Вони були дітьми або ще й не народилися на момент подій 1944–1945 років, які інкримінували Гончаруку, тож не могли його впізнати, а проте свідчили проти нього як злочинця. Надворі 1987 рік, триває «перебудова» і «гласність», у газетах засуджують репресії 1930-х, а в дійсності засуджують до розстрілу літнього чоловіка, який замолоду вже відбув покарання за приписувані йому злочини. Ба більше, два роки тримають під арештом, і лише в 1989 році чиновник клопочеться про те, що ж робити із засудженим, тож його таки розстрілюють. Розстрілюють і Ніла Якубчака — теж повстанця, який вже відбув перше покарання і під час нового арешту в 1980-х відмовився обмовляти колишніх побратимів по зброї. А тим, хто погодився «співпрацювати» і дав неправдиві свідчення, зберегли життя.
Читайте також: Ніколи не досить. Чому важливо говорити про репресії
У справі Лук’яненка також активно залучали «пересічних людей» для фабрикування нового обвинувачення: сусідів, що дозволили встановити в себе прослуховування квартири подружжя Лук’яненків; колег із дитячої лікарні, де Левко Григорович влаштувався електриком; «випадкових знайомих», які здобували довіру, а потім виявлялися підісланими агентами.
Чому ніхто не протестував проти цього? Адже все це відбувалося зумисне публічно — з висвітленням у газетах і по радіо, з зібраннями трудового колективу і громади в актових залах. Чому ніхто не встав на знак протесту проти безправності, як у кінотеатрі «Україна» в 1965-му?
Читайте також: Як сміявся Василь Стус
Ханна Арендт назвала б це «банальністю зла», Олена Стяжкіна говорить про «матрьошку терору», коли всі, від місцевих до столичних, ставали заручниками системи і ладні були свідчити проти правди задля власного порятунку, навіть якщо загроза їм особисто була фантомною.
Тема колаборації з владою — одна з наших колективних травм, яку воліють не обговорювати ані в родинах, ані публічно. Не всім випало бути нащадками дисидентів. Зрештою, окрім політв’язнів та ідейних комуністів, була ще широка палітра відтінків мовчазної згоди чи тихого спротиву, які потребують зваженого, нюансованого погляду на той чи той життєвий вибір.
Читайте також: Мінусники: позбавлення дому як непомічена репресія
Тим часом судді, що 1987 року засудили до смертної кари Івана Гочарука, а також їхні нащадки й далі працюють в системі правосуддя, отримують високі посади, урядові відзнаки й високі пенсії від держави, незалежності якої вони всіляко перешкоджали.
3. Потреба «покласти кожного убитого в окрему могилу», попри цифри репресованих із багатьма нулями.
Мартін Поллак, пишучи про «отруєні пейзажі», зауважив, що в розмовах про масові вбивства ми вимушено повторюємо великі числа, бо не можемо «покласти кожного убитого в окрему могилу».
Збірники на кшталт «Реабілітованих історією» помічні передусім для істориків і родичів, які шукають у переліках репресованих потрібне прізвище. Але це лише прізвища й риска між датами народження і загибелі (часто невідомими). Звісно, не про кожного репресованого вдасться написати книжку. Але жах репресій здатна показати саме досліджена й розказана історія конкретної людини. З детальним розглядом архівно-слідчої справи, як це зробила Леся Бондарук, чи з інтерв’ю з учасниками подій, які провела Віра Курико.
Читайте також: Де страчували жертв ЧК та ГПУ в Києві в 1920-ті й на початку 1930-х років?
Для того, щоб така історія була написана, мають скластись особливі обставини. Для Лесі Бондарук — це запит від доньки Івана Гончарука, Наталії, до Регіональної комісії з реабілітації у Волинській області. Для Віри Курико — це спротив чернігівців проти рішення перейменувати вулицю Рокоссовського, де Левко Лук’яненко прожив півтора року, між першим і другим ув’язненнями, разом із дружиною Надією Никонівною.
На додачу, для того, щоб така історія була прочитана, теж мають скластись особливі обставини. Чомусь досі вважається, що життя і смерть репресованих нікого не зацікавить. На звороті нового видання книжки Віри Курико (перше вийшло в «Темпорі» 2020 року) вміщені промовисті цитати, які це засвідчують: «Якщо спробувати в кількох реченнях переповісти, про що ця книжка, то, боюся, прозвучить далеко не так цікаво, як є насправді. Авторка зуміла написати так, що доволі вузька і, будьмо відверті, цікава хіба невеликому колу дослідників тема раптом заграла геть несподіваними барвами», — вважає Роксоляна Свято, а Богдана Романцова додає: «Не звучить як інтригуюча тема?»
Подібно й зі «Справою Гончарука»: можливо, серед десятків розстріляних політв’язнів саме Івану Гончаруку випало стати «героєм історії», бо його розстріляли останнім в історії СРСР.
Читайте також: «Іванов»-Петров-Домонтович: виходить нова біографія про письменника й агента КГБ
«Справа Гончарука» і «Вулиця причетних» руйнують зручну дистанцію між «системою» і «народом». Адже репресивна машина складалася не тільки з кадебістів, прокурорів і суддів, а й із колег, сусідів, випадкових знайомих, які погоджувалися мовчати чи говорити те, що треба, підписуватися під вироком чи не втручатися, коли чинять несправедливо.
Це має довготривалі наслідки, які наше травмоване досвідом тоталітаризму суспільство ще не цілком подолало. Те, що тема репресій досі стосується переважно істориків і родичів репресованих, дзеркально подібне на те, що справи ветеранів, полонених, людей з інвалідністю, людей в окупації стосуються здебільшого їх самих і їхніх родин. Усвідомлення причетності стане ознакою відповідального і зрілого громадянського суспільства.
