На тлі активних перевидань і переосмислень української класики ХІХ і ХХ століть давніші періоди поки не стали надбанням широкого загалу. Середньовічні, ренесансні й барокові тексти мало перевидають, і обізнаність про них часто обмежена академічним колом філологів-медієвістів. Тим часом у популярних історіях літератури досі існує розрив між «давньою» і «новою» українською літературою, успадкований із ХІХ століття. Це незнання помітно збіднює уявлення про власну традицію, адже спадщина Русі та ранньомодерної України є важливою для розуміння нашого місця в європейській культурі. Сьогодні важливо не лише переглянути терміни, а й сформувати сучасне бачення українського літературного канону й повернути середньовічну, ренесансну та барокову спадщину в живий культурний обіг. Як це втілити, Тиждень запитав у літературознавців Харкова і Львова.
Читайте також: Маєстат традиції
Назар Федорак, літературознавець, перекладач, поет, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ім. Михайла Возняка Львівського національного університету ім. Івана Франка та кафедри філології Українського Католицького Університету, автор книжок «Місяцеслов за Сковородою», «Богородиця в давньоруській літописній історії: метафізика імені та присутности» та інших.
— Коли й чому постав термін «давня українська література»?
— За моїми спостереженнями, українські історики літератури ХІХ – початку ХХ століття не виробили й не дотримувались усталеної термінології для окреслення періоду (чи різних періодів) розвитку нашого письменства ХІ–XVIII століть. Усі, хто робив більш чи менш розлогі спроби викласти цілісну історію національного письменства українською мовою (це важливо, бо, наприклад, російськомовні тексти Михайла Максимовича не дають підказок, що саме й чи послідовно він мав на увазі, вживаючи означення «древнерусский» і «русский»), зазвичай дефініювали об’єкт свого дослідження як «руська література» (Омелян Огоновський, Іван Франко й ін.) або «українська література» (Богдан Лепкий, Михайло Возняк, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов та інші аж до Дмитра Чижевського), простежуючи тяглість від «найдавніших часів» переважно до ХІХ чи й до межі ХІХ–ХХ століть.
Читайте також: Оксана Пашко про неявне літературознавство в Україні 1920-х років
Чи не першою відомою мені спробою сконцентрувати увагу читача, так би мовити, термінологічно стала назва хрестоматії-читанки для учнів гімназій авторства Михайла Возняка «Старе українське письменство» (1922), де завершенням «старості» є початок творчості Івана Котляревського. Наступною хронологічно я би визначив програмну статтю Олександра Білецького «Проблеми вивчення старовинної української літератури до кінця XVIII ст.» (1936), автор якої, як бачимо, мусив уже в заголовку пояснювати часову межу того, що він окреслив як «старовинність». Далі, після ідеологічно-класового розгрому «Нарису історії української літератури» Сергія Маслова і Євгена Кирилюка (1946), було видано «сталінську» за духом двотомну «Історії української літератури» (1954–1956), в якій, як наголосив професор і владика Ігор Ісіченко [у праці «Історія української літератури: Середньовіччя. Ренесанс (ХІ–XVI ст.)». – Авт.], «упорядники подали в розділі “Література Київської Руси” переклад відповідних частин підручника “Історія давньої російської літератури” авторства Миколи Ґудзія». Мені видається, що саме з цього тексту в українському радянському (а іншого в той час уже не було) літературознавстві, а також у шкільництві – за аналогією – й утверджується термін «давня українська література».
Читайте також: Хто сформував наше знання про українську літературу
— Чому сьогодні термін «давня література» не релевантний?
— Вбачаю тут принаймні дві причини. По-перше, в контексті сучасної фахової літературознавчої, але також ширше – гуманітарної – термінології це поняття досить давно стало помітно розмитим і далі втрачає необхідну для термінів конкретну змістову наповненість, перетворюючись або на штамп, який асоціюється винятково з навчальною програмою закладів середньої освіти, або на дедалі абстрактніший щодо своєї сенсовности епітет. Сучасна фахова – підкреслюю – гуманітаристика виробила й успішно послуговується (залежно від історичних чи культурологічних дослідницьких прерогатив) конкретними термінами «середньовіччя» («Середні віки») і «середньовічне мистецтво» («середньовічна література»), «ранньомодерний час», «Ренесанс» і «ренесансне мистецтво» («література»), «бароко» і «барокове мистецтво». «бароковий стиль» тощо. На цьому тлі безбарвне словосполучення «давня література» не означає майже нічого.
Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці
По-друге, сучасна рецепція цього поняття з боку, так би мовити, навіть здобувачів освіти перестала бути однозначною. Наведу приклад: минулого року на державному іспиті з української літератури одна випускниця філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка поділилася власним суб’єктивним баченням-відчуттям. Для неї, мовляв, твори Тараса Шевченка – це ще давня література, а от Івана Франка – вже література нова. Пояснити цього студентка не змогла, проте сигнал, симптом, тенденція – очевидні: на рівні якогось узагальненого комплексу ідей в уявленні й у сприйнятті молодого читача 20-х років ХХІ століття Шевченко – носій і виразник традиційних і навіть канонічних цінностей, пов’язаних із «давньою» літературою з її християнськими морально-дидактичними маркерами. Постійне пришвидшення темпів життя дається взнаки й тут. І ще за кілька років чи хай десятиліть уже й Франко видаватиметься радше «давнім», аніж «новим»…
Читайте також: Читанка, підробіток, переклад і розрада: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури
— Які є альтернативи терміну «давня українська література»?
— Для рівня шкільного вивчення поки що альтернатив не бачу, хіба що підручники й учителі могли би конкретизувати часові координати тих чи тих літературних явищ, постатей, творів за століттями й десятиліттями; для старших класів – за напрямами, стилями і, де можливо, течіями. Щодо вищої школи та фахового медієвістичного середовища, тут уже все, здається, переведено на «рейки» актуальної термінології, так що навіть підзаголовки першого і другого томів найновішої академічної «Історії української літератури» (Київ, 2014), де ще фігурує словосполучення «давня література», видаються вже яскравим анахронізмом.
Читайте також: Чим заповнена літературознавча полиця
— Яким є досвід інших національних літератур у періодизації середньовічного, ренесансного і барокового письменства?
— У Польщі, здається, ситуація дуже схожа з нашою. Наприклад, 1990 року там вийшов «Słownik literatury staropolskiej: średniowieczе, renesans, barok», а опісля, наскільки мені відомо, у фахових колах гуманітаристики йдеться про розвиток вужчої термінології – зокрема тієї, яку в наведеній назві вміщено після двох крапок. Спеціально цього питання не досліджував, але тенденція, яку помічаю, така: словосполучення «давня література» (німецька, французька, англійська тощо) фігурують у назві європейських видань, але здебільшого тоді, коли йдеться про підручники, хрестоматії чи матеріали для приготування до іспитів. У науковій сфері використовують конкретніші терміни.
Читайте також: Поза тінню Росії: як Україна переосмислює спадщину Русі
— Які автори та тексти з ХІ–XVIII століть мають найбільший потенціал для перевидання й популяризації поза академічними колами сьогодні?
— Точно дуже добре «заходить» сучасному вдумливому читачеві Григорій Сковорода, чий 300-літній ювілей 2022 року неочікувано став справжнім тріумфом неформальної та різнопланової уваги до творів, життя й постаті цього автора. І сковородинський «бум» триває: від перевидань його текстів до друкованих, лекційних, ютубних і музичних тлумачень і переінтерпретацій. Частково це зацікавлення «останнім автором українського бароко» (за Дмитром Чижевським) породжує інтерес, так би мовити, вглиб.
Читайте також: Сучасні видання давньої спадщини
Знаю, що вже Іван Малкович «замахується» на видання антології українського письменства зі спробою окреслення актуального сьогодні середньовічного (в найширшому – за Курціусом – сенсі) канону: принаймні від класичного (зі школи) «Слова о полку Ігоревім» і до вкрай мало відомих широкому загалу Дем’яна Наливайка, Памва Беринди, Кирила Ставровецького…
Читайте також: Друге цвітіння бароко в Гетьманаті Павла Скоропадського
— Як зробити українське середньовіччя й українське літературне бароко брендами, як наші 1920-ті?
— Це не так просто й не так швидко. Але через «наші 20-ті» український читач рухатиметься вглиб, до простеження коренів тих-таки «двадцятих». Бум української класики ХІХ століття вже розпочався теж, і це наслідок зацікавлення «двадцятими». А ввійшовши у смак, той-таки читач уже дуже скоро вимагатиме відкрити йому попередні скарби, щоб і надалі впізнавати себе і власну національну та духовну ідентичність. Найкращі мембрани-індикатори тут – видавці. Років за п’ять прогнозую підвищений інтерес з їхнього боку до текстів нашого бароко, відтак Ренесансу та Середньовіччя.
Читайте також: Видання класики як предмет інтер’єру: що не так
Владика Ігор Ісіченко — архієпископ-емерит УГКЦ, професор кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, автор книжок «Війна барокових метафор. “Камінь” Петра Могили проти “підзорної труби” Касіяна Саковича», «Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI – початку XVIII ст. в Україні», «Історія української літератури: Середньовіччя. Ренесанс (ХІ–XVI ст.)», «Історія української літератури: епоха Бароко (XVII–XVIII ст.)» та інших.
— Чому відмова від схеми «давня / нова література» є принципово важливою для повернення України в загальноєвропейський культурний контекст?
— Сам термін «давня українська література» логічно випливав із неонародницької схеми нашої літературної минувшини, в якій письменство до «Енеїди» Котляревського трактувалося як схоластичне, абстраговане від реальних суспільних запитів, і тільки з початком «нової української літератури» набуло національно виразного характеру. Він дуже добре прижився в радянській школі, де виконував важливу ідеологічну функцію: формував неґативне сприйняття літературної спадщини як нібито всуціль архаїчної, чужої естетичним запитам сучасної людини, а також закріплював комплекс меншовартости – адже давня російська література в шкільних програмах обіймала ХІ–XVII століття, в Україні ж давня доба нібито все ще тривала до кінця XVIII століття. Ця термінологічна спекуляція протиставляла наш літературний процес загальноєвропейському, позиціонуючи його в параметрах відрубного, східнослов’янського – з очевидним домінуванням російського чинника.
Читайте також: Володимир Склокін: «Українські інтелектуали доби Просвітництва змагалися за дискурсивне домінування з росіянами»
В національній історико-літературній науці на початок ХХ століття вже загалом склалася схема поділу на три епохи: давню, середню й нову, застосована Михайлом Возняком у його історико-літературному курсі (1920–1924). Попри неонародницьку природу концепції Сергія Єфремова, його поділ на письменство княжих часів, литовсько-польських часів і доби національного відродження більш-менш відповідав цій схемі. Протиставив їй цілком нові засади періодизації Микола Гнатишак (1941), кладучи в основу поділу на періоди зміну літературних стилів: староукраїнський, візантійський, пізньовізантійський, український ренесанс, козацький барок, псевдокласика, бідермаєр, романтика, реалізм, модернізм. Дмитро Чижевський (1956), загалом прийнявши засади свого попередника, істотно уточнив черговість зміни стилів та визначених їхнім домінуванням періодів:
- Період монументального стилю.
- Період орнаментального стилю.
- Переходова доба (XIV–XV ст.).
- Ренесанс та реформація.
- Бароко.
- Класицизм (кінець XVIII ст. – 40-ві роки ХІХ ст.).
- Романтика (кінець 20-х – початок 60-х років ХІХ ст.).
- Реалізм.
- Символізм.
Неоціненними в цій схемі були рішуча відмова від замикання у відрубності гіпотетичного східнослов’янського культурного простору, оперування загальноприйнятими в світовій науці термінами, виявлення відповідності феноменів літературного життя в Україні спільним процесам, що відбувалися в мистецькому світі Європи. Очевидно, для радянської доктрини це було неприйнятним.
Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії
Засвоєння наукових концепцій Дмитра Чижевського в посткомуністичній Україні дозволило впровадити – принаймні частково – цю схему в академічну модель літературної історії, але на шкільному рівні й рівні масової свідомості все ще домінує примітивна модель «давня / нова українська література». До того ж останнім часом спостерігається перенесення уваги літературознавців, насамперед пошукачів наукових ступенів, на сучасне письменство, часто наївно трактоване як всуціль «постмодерне», й занедбання того, що й мало б бути безпосереднім предметом історії літератури, а не літературної критики.
Не торкаючись проблем періодизації літератури ХІХ – початку ХХІ століть, зауважу, що на сьогодні вже, здається, стабілізувалося виділення в текстовому просторі Х–XVIII століть двох епох: Середньовіччя й ранньомодерного часу, а в їхніх межах – періодів панування монументального й орнаментального стилів (Середньовіччя), та Ренесансу й Бароко (XVI–XVIII століття). Усвідомлення цього, відкриття динаміки змін у художному житті ранньомодерної доби – важлива передумова трансформації шкільної практики літературознавчої освіти. А це прямо пов’язане з усвідомленням незамінної ролі української літератури в формуванні національної і громадянської свідомості учня. Ролі, яку іґнорують чиновники з МОН, марґіналізуючи останнім часом шкільний курс української літератури.
Читайте також: Ампутована Русь. Що (ще) не так з тестом з історії України для випускників шкіл
— Яку роль у національному самоусвідомленні відіграє наша літературна спадщина Х – XVIII століть?
— Міжцивілізаційна природа російсько-української війни мала б вивести нашу літературну спадщину з вузького ґетто суто академічних досліджень у простір національної самоідентифікації. Адже запорукою перемоги в цій війні є чітке усвідомлення власної тотожности, відтак же й тяглости традиції, на якій зростає сучасна українська культура. Тим-то так важливо, зупиняючи згортання історико-літературних студій, шукати нові канали входження словесної спадщини в духовний світ сучасного українця. Йдеться передусім про школу, її програму української літератури. На жаль, уже перші спроби спонукати до перегляду цієї програми, здійснені на круглому столі «Шкільний курс української літератури в стратегії усвідомлення національної ідентичності» в травні 2022 року, засвідчили нездоланний консерватизм педагогічної системи в поглядах на письменство минулого.
Читайте також: Доба Бароко: коріння нашої самобутності
— Яким має бути сучасний підхід до публікації та інтерпретації нашої давньої спадщини, щоб вона стала частиною актуального культурного процесу?
— Чудовий досвід інкультурації давніх текстів у сучасну лектуру залишили незабутні Валерій Шевчук і Василь Яременко. Хоча слідом за перекладами творів Середньовіччя й ранньомодерної доби варто переходити до публікації оригінальних текстів із паралельними перекладами – засада, якою керувалися видавці полемічних творів Мелетія Смотрицького, Петра Скарги й «Літосу».
Публікація перекладу «Житій святих» Димитрія Туптала видавництвом «Свічадо» (2005–2014) переконливо засвідчила наявність досить численної читацької авдиторії для агіографічних текстів, так само, як і видання кількох різних перекладів Другої Касіянівської редакції Києво-Печерського патерика. Моя викладацька практика підтверджує реальне зацікавлення студентів «Історією русів» із її міфологізацією національної історії та «Мандрів» Василя Григоровича-Барського, в яких молоді люди з подивом відкривають попередника тревел-журналістики. Я радо слухав, як студенти несподівано знаходили для себе імпульси для роздумів над життям у розкішній риториці барокових проповідників. «Зеґар» Івана Величковського й загалом вірші XVII–XVIII століть здатні стати ключем до відкриття багатоманітности поетичного слова й стилістичної палітри його функціонування – неймовірно важлива передумова звільнення читача від вузьких стереотипів сприйняття художнього тексту.
Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах
Водночас перетворення «розстріляного відродження» на бренд навряд чи може бути взірцем для популяризації ранньомодерної спадщини. Адже захоплені 1920-ми роками критики опиняються перед небезпекою героїзації колаборантів, котрі зі зброєю в руках воювали проти УНР, а потім брали діяльну участь у творенні радянського міту. Нинішня вселенська турбулентність і моральний релятивізм інспірують пошук етичної альтернативи, цінностей, незалежних від політичної та економічної кон’юнктури, — цінностей, втілених у життєвий досвід і писемні тексти X–XVIII століть. Наша літературна спадщина оприявнює не тільки традиційні християнські вартості, а й рицарські чесноти, мужню непохитність воїна перед земними звабами. Варто вчитатися у вірші Касіяна Саковича на похорон гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, де спочилий постає захисником найдорожчого для лицаря: свободи й людської гідности, щоб знайти суголосність запитам нашої доби.
Читайте також: Сарматський ідеал і традиція українського лицарства
Лілія Бомко, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ім. Михайла Возняка Львівського національного університету ім. Івана Франка, авторка статей про жанр барокової проповіді.
— Як інтегрувати середньовічну, ренесансну і барокову спадщину в український літературний канон?
Щоб інтегрувати українську літературу XI‒XVIII століть — середньовічну, ренесансну і барокову, яка наразі є найменш читаною і найменше присутньою на книжковому ринку, в український літературний канон, слід шукати точки дотику і наближення до сьогодення. За Григорієм Сковородою, «у що хто закохався, у те перетворився». Іншими словами, потрібно наблизитися до свого коріння, полюбити літературу, з якої усе починається. Але як наблизитися, коли відстань вимірюється століттями, змінюються світоглядні цінності, релігійність у літературі сприймається відчужено, а риторика набуває статусу пишномовства?
У дослідженнях барокової літератури Дмитро Чижевський дуже влучно підкреслив хибу в несправедливих оцінках, як він означує, «старих» дослідників: «Не вважаючи на виразний характер світогляду бароккових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст бароккової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як “далеку від життя”, чужу інтересам народу, “схоластичну”, нікому не потрібну». А трохи згодом зазначає: «Не треба, одначе, забувати, що бароккове мистецтво, та бароккова поезія зокрема, призначені не для іншого часу, а саме для “людей барокка”» («Історія української літератури (від початків до доби реалізму», Нью-Йорк 1956). Звідси й випливає поняття «людина бароко», яке наближує XVII–XVIII ст., втілюючи певний тип мислення людини, її світоглядні цінності. І коли ми підхоплюємо цю барокову перлину з глибин морського дна та досліджуємо феномен її краси «неправильної форми», то це визначає наш естетичний смак і готовність прийняти щось неідеальне і водночас довершене.
Читайте також: Жіночий лик доби Бароко
Приміром, із власного досвіду, вже деякий час продовжую відкривати барокові мотиви та сплетіння із сучасною українською поезією, особливо поетів-військових, як-от Артура Дроня, Ярини Чорногуз, Миколи Леоновича, Гліба Бабіча… Іноді ці зв’язки надзвичайно виразні, зокрема це мотив філософії помирання та життєствердності смерті як барокові протиріччя осмислення свободи в поезії Ярини Чорногуз, що корелює з твором 1622 року «Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича, або метафізичне осмислення часу в поезії Миколи Леоновича, що наближує до збірки 1690 року «Зеґар з полузеґарком» Івана Величковського, а також це численні біблійні алюзії, зосібна у збірці «Тут були ми» Артура Дроня. Це спосіб наближення літератури XVII–XVIII століть до сучасного читача, адже поети, переважно несвідомо, повертаються до, скажімо, барокових мотивів. Це прикмета того, що традиція промовляє до нас, як-от крізь поезію. Так само, у явищі барокової проповіді, зокрема «Ключі розуміння» (1659) Йоаникія Ґалятовського, вбачаємо феномен перформативного письма.
Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони
— Які основні перешкоди стоять на шляху популяризації середньовічної, ренесансної та барокової української літератури сьогодні?
— Зацікавлення немає переважно тоді, коли відсутня достатня обізнаність у суспільстві. Цього семестру маю нагоду викладати курс «Історії української літератури XI–XVIII cтоліть» для студентів-першокурсників славістичного відділення, для якого, щоправда, виділено лише вісім лекцій і стільки ж практичних занять, що є вкрай мало, щоб достатньою мірою ознайомитися з усією літературною спадщиною цього періоду. Однак це можливість відкрити феномен цієї літератури, власне, те, що накреслює шляхи розвитку літератури — літературну традицію, її тяглість і передумови повернення до джерел крізь призму художніх текстів. Так, на перших лекціях студентам ще далеко не все зрозуміло, вони дещо розгублені, адже література XI–XVIIІ століть здається їм надто далекою, складною та неосяжною. Заразом з’являється певна інтрига порівняно зі школою, де знайомство із середньовічною і ранньомодерною літературою доволі скупе. Тож в університетському середовищі виникає ентузіазм, немов у пошуках старої-нової Атлантиди. І з кожним наступним заняттям можна простежити таку зацікавленість, навіть якщо вона присутня в кількох студентів на групу — це вже значне зрушення.
Читайте також: «Відчувати лет свободи — Дай мені цю насолоду». Українська жіноча література доби бароко
Книжковий ринок літератури XI–XVIII століть в Україні найменш розвинений та найменш зацікавлений у співпраці з упорядниками, перекладачами та дослідниками. Це одна з основних причин, чому твір середньовіччя, ренесансу чи бароко не знаходить свого читача нині. Прикладом відкриття античної літератури є видання перекладів серії «Бібліотека античної літератури» (видавництво «Апріорі») або культурно-історичне переосмислення у проєкті «Київське християнство» (видавництво УКУ), і ще можна назвати кілька подібних проєктів. Проте суттєво не вистачає центрів української літературної медієвістики.
Читайте також: Свята апостолка Текля в київській традиції: рецензія
Тож у перспективі — формування осередків літературної медієвістики (як-от проєкт «Львівська медієвістика») на основі університетів та різних культурних, наукових інституцій. Також комунікація між колегами-медієвістами допоможе нам переосмислити літературну спадщину, позбутися погляду на літературу до видання «Енеїди» Івана Котляревського як на «давню» чи «схоластичну», «мертву». А поки кожен дослідник літератури середньовічної, ренесансної чи барокової мимоволі стає пілігримом, торуючи шлях із темряви до світла, як-от ліричний герой у «Перлі многоцінному» (1646) Кирила Транквіліона Ставровецького, або знаходячи способи пробити твердий панцир горіха, щоб добути зерня істини, перефразовуючи вірш «Похвала поезії» («Пісні Павла Русина з Кросна», 1509) ренесансного поета Павла Русина з Кросна.
Читайте також: Впливові літературознавчі поняття: український погляд
