Папа Римський відвідує Львів. Іван Павло ІІ в Україні літом 2001 року проголосив одинадцять проповідей і промов, у різних заходах тоді взяли участь понад двох млн прочан. Одна зустріч із Понтифіком була особливо щемкою. У церкві Різдва Богородиці, що на Сихові, Папа служив літургію, падав рясний дощ, після меси підійшли діти, щоб подарувати танок, Папа спочатку пожартував, процитувавши польську пісеньку, а потім і заспівав її: «Дощ падає — діти ростуть! Не падай, дощу, бо тебе тут не треба. Обійди гори-ліси, обійди гори-ліси й повернись до неба».
І тут, у цьому місті для приватного спогаду з офіційної історії країни, з’являється вірш, який у збірці «Тут були ми» є чимсь на кшталт програмового й уже встиг стати візитівкою автора та гідно прозвучати не однією європейською мовою. Дуже простий і страх який потужний вірш.
Святий Ян Павел Другий «у старі безкоштовні часи» співає пісень про дощ, який падає, і дітей, що ростуть. Я виріс під цим дощем. Але нині триває зима, і вона вимагає такої ціни, що падають сніг та солдати. «Падають солдати — діти ростуть»… Тут найпронизливіше насправді тире в рефрені. Таке ж тире в цитаті з Папи іронічне: діти ростуть, тому що падає дощ, напуває їх, як ту садовину-городину. Там тире позначає дві частини речення як причину та наслідок (якими вони не є, тому й жарт). Тут же все інакше. Солдати помирають і діти ростуть. Тире між ними означає, що ці події відбуваються одночасно. Тире означає, що ці події послідовні: ростуть діти, щоб стати солдатами. Тире між ними означає, що одна подія є умовою іншої: гинуть солдати, щоб могли рости діти. Тире між ними означає, що між полеглими солдатами й дітьми, яким ще треба вирости стоїть щось, для чого слів нема, хіба довгі тире. Як та довга риска на меморіалах з двома датами.
Він двічі в тому вірші назве Івана Павла святим. Тоді, коли Папа жартував до парафіян на Сихові, він був ще не святим, а просто людиною. Але здалеку він здається святим. 2001 рік — початок війни з усесвітнім тероризмом, коли закінчилася крихка стабільність світу, що тривала від завершення холодної війни. Він із 2023-го здається «старими безкоштовними часами». Ні, платити треба було й тоді. Просто сьогодні доводиться платити більше. Це таки приватний спогад, але спогад не про Папу, звісно, ту пісеньку Понтифіка автор міг почути років двадцять після того й уже хіба на чисельних відео в ютубі, це не свідчення очевидця. Він те дитя, яке виросло під дощами 2000-х і вже не помічає, що то були тривожні дощові часи. Бо тут уже падає сніг у лютому 2022-го (і ще трішки в грудні 2001-го, у день народження одного з дітей, яким рости, щоб стати солдатами).
Читайте також: «Вороги не відчувають сутності нашої боротьби. Для них це рутинне винищення “хохлов”. Для нас — війна екзистенційна»
Література — «це про слова й про тишу між ними», він це добре знає. Поезія Дроня не автобіографічна, але документальна. У сенсі, вона спроможна засвідчити те, що виходить за межі безпосередньо пережитого досвіду. Він той, хто говорить до нас із цих віршів, завжди присутній у момент події, яку описує, просто не в найочевиднішій ролі. Він не той, хто пам’ятає слова Папи, а той, хто плаче під їхній акомпанемент під снігом, — якось так. «Тут були ми»: спосіб, у який учасник стає свідком, і цей маневр не про дистанцію, а про щонайбільше наближення до того, про що він пише. А пише про війну, а точніше про людей посеред війни.
Артуру Дроню 23 роки. Саме так: грудня 2001-го, він ровесник цього тисячоліття. «Тут були ми» — друга його поетична книжка. Першою був «Гуртожиток №6» — симпатичний, по-юнацькому безпомічний збірник, але книжку помітили. Підбірки Дроня з’являлися в альманах і на літературних конкурсах. У тій першій його книжці така цікавезна штука: гуртожиток був сталою річчю, єдиною стабільністю у швидкому пливкому молодому житті. Гуртожиток за визначенням нестабільний. І Дроню ще треба було б років п’ять писати такі симпатичні ні-про-що вірші. Але сталася повномасштабна війна й друга його книжка «Тут були ми»: окопна поезія, ветеранська поезія, поезія комбатанта (хтозна, як її правильно назвати). 2022-го Дронь пішов добровольцем і відтоді служить у 125 окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. Йому тільки 23. І в його всього лише другій книжці — фронт. Її написала нібито інша людина: тут зрілі, виважені, інтонаційно сформовані вірші. Тут не юнак, залюблений у поезію. Тут є поет.
З мандрівниками — подорожуй, з плавцями — пливи. Починається все як молитва. Так вірш і названий — «Молитва». Збирай рюкзак до школи з тим, хто вже посивів. Виношуй дитя з тієї, яку зґвалтували. Блюй в окопі з контуженим. Родися з тим, кого не встигли зачати, але не встигли й народити. Говори до того, хто мовчить у полоні. Дихай з ними, навіть якщо замість них. Дві дівчини в Рівненської області проводжають колону, яка йде на Схід.
«Напиши про те, що в нас всередині». Ці слова, очевидно, побратима Артура Дроня, сержанта Андрія Каминського, відкривають книжку його поезій. І що в них, у нас усередині? «Марсове поле» — потреба запам’ятати й ушанувати полеглих, готовність віддати своє життя. «Голоси» — потреба представництва, говорити за тих, хто сам за себе не може, делегувати свій голос іншому. «Початок, кінець, початок» — сподівання на доцільність, віра у відновлення, віра, що в людства є другий шанс тоді, коли його може не бути в людини. Це назви трьох розділів «Тут були ми».
Читайте також: «Книжковий Арсенал» — 2024: життя на межі літератури й смерті
Артур Дронь — поет фактів і спостережень. Скупий на слова. Який обмежує свою присутність в історіях, що він їх розказує, інтертекстуальними натяками й звукописами навіть. Якби в тому була користь і я мусила б порівняти поезії Артура Дроня — технічно й світоглядно — зі спадщиною якогось із наших поетів, найімовірніше, то був би Євген Плужник із часів «Днів». Пам’ятаєте, у «Днях» є такий вірш? От когось ведуть на розстріл, і його остання думка: на ранок у дружини нема грошей на хліб — і нічого поза тим. Одна непрохана нав’язлива болісна безперспективна думка про відповідальність перед Іншим та один постріл. Чітко зафіксована сцена, передана через травматичний повтор одного речення, болісно лаконічна форма. І автор, який перебуває над ситуацією, бо лише чує постріл, а не бачить розстріл, і всередині ситуації, бо знає думки страченого. Він усюди, але й нічим не може зарадити. Такий собі безсилий бог. Або переляканий перспективою німоти євангеліст… І я вже давно говорю не про Плужника, а про Дроня.
Він обіцяв був Старому подарувати ровер, щоб їздити ним селом у магазин. Щойно закінчився останній обстріл їхнього останнього дня, у вухах ніби дзвоник велосипедний гуде, і всі ж магазини, напевно, зачинили.
Поправляє вазу з квітами на свіжій могилі. Приховує під нею записку «З річницею нас, зайчику», яку випадково оголив.
Ромко смажив м’ясо на мангалі, нікого не підпускав до нього. Нині взводний чистить від крові рюкзак: «Усе в крові Ромка», і вони мовчки їдять смажене на пательні м’ясо.
Рудий малий із саперного взводу не вимовляв звук «р».
Неподалік з яру — трупний сморід. Він читає книжку Стуса й нюхає кожен вірш, чи не просотався отрутою.
Вона їде до нього. Відстань вимірюється блокпостами.
Розумієте, про що я? Поезія фактів і спостережень. Розумієте, про що? Безсилля в спробі піднятися, прости господи, над ситуацією.
Пів року від виходу книжки, а про збірку Дроня, на щастя, багато говорять. Її майже завжди називають поетичним репортажем, акцентуючи на другому розділі — «Голоси». Ідеться про те, що суб’єкт висловлювання тут не збігається з автором. У кожному вірші говорить інша людина, до того ж очевидна реальна людина, чий досвід автор озвучує. Так пишуть репортажі, але й репортаж суб’єктний за визначенням. І невже самого поета в цій книжці таки нема? Це не лірика, а епіка на межі з хронікою? Та ні, звісно.
У збірнику багато цитат. І якщо в «Де твоє, смерте, жало? Де, смерте, твоя перемога?» тут же зчитується Перше послання до Коринтян, а значить, міркування про любов. То більшість з них не такі прямі: радше алюзії, ніж ремінісценції. По всій книжці, скажімо, «розкиданий» на напівтонах Псалом Давида 22. Той, де «коли піду, навіть у тіні смертній, не боятимуся зла». І тут є не лише він… Знаєте, це найбільш цитований текст про війни ХХ–ХХІ століття, не лише наших… Давидові псалми, з якогось образа, з якої репліки, з інтонації звідтам стартує чи не кожен вірш Дроня.
Читайте також: Людина вчинку: «Спротив і покора» Дитриха Бонгеффера
Я читаю, зазначаю для себе важливість цього тексту для автора книжки, рахую подумки ті непрямі цитати. А вже потім звертаю увагу на фото автора, де на його однострої видно позивний. Там написано «Давид». Давидові псалми й посилання до них у цій книжці є структурою самого вірша. Такою є тут суб’єктність суб’єкта висловлювання. Так тут говорить сам автор. Це лірична поезія, не репортажі (нічого не маю проти репортажної поезії, якщо що).
Чому я вагаюся не тільки про те, чи називати цю поезію репортажною, а й чи називати її ветеранською, окопною тощо? Голоси, які тут звучать, належать не лише комбатантам. Тут говорять і цивільні. Матері, дружини, бабусі бійців. Удови, сироти. Продавчиня квітів, яка радить десять гвоздик, бо вони найдовше стоять. Зріла жінка з окупованого села. Молодиця й дитина з прифронтового містечка. Формується таке «ми», де єдиним спільним досвідом є переживання війни, але цей досвід у кожного гранично приватний. Люди, які поруч стали випадково, але стояти треба довго-довго, і то спираючись на незнайомця. «Ми» тут не про спільність навіть, а про те, що немає «Я», себто не самотній ніхто в цьому пеклі, поруч є такий же інший, заглиблений у свій біль. Ми ті, які були тут і яких про те ніколи ніхто не спитає.
«Лука» вибивається з інтонаційного малюнку книжки. Він голосіння, яке намагається видати себе за колискову: «Ріка готова. Віє холодом від ріки. Наші слова до Луки, як колискова. Лука, Лука, Лука, пластмасова рука. Ти йдеш у даль. Лука, Лука, Лука, отримає донька твою медаль». Полеглий зветься Лукою, має ім’я євангеліста. Він мусив би засвідчити смерть того, хто жертвує собою заради нас, натомість його оплакують… мабуть, ті троє, які залишилися. І та одна з медаллю в руці. У триптиху «Марсове поле» є дівчина, яка ховає чи то коханого, чи то близького друга. Дала йому із собою як оберіг свій дитячий малюнок (їй тоді було сім років). Квітка й надпис «Бог обирігає нас». Тепер думає: якби вона написала тоді без помилки, чи не був би він тепер живим… Обирігає, кажете. А й правда, що якби не помилилася?
Конгеніальні віршам ілюстрації Катерини Сад акцентують тему, яку без них якщо й не можна не помітити, але буде непросто без них потрактувати. Вони такі ж щемкі й змістовні, як ті Артурові тире (коли бракує слів не тому, що їх не знаєш, а тому, що потрібних слів не існує). Книжку проілюстровано колажами, у яких використані фото з фронту й дитячі малюнки. Солдати й діти в одному моменті буття. «Мій жахливо дорослий друже». Знаєте, у скількох віршах тут є слово «діти» (у тому чи іншому його варіанті)? У кожному. Ніби сама війна їх народжує. Юнаки-солдати, які не стали батьками, пишуть про дітей, що народяться після війни. Щоб ніколи тим замурзаним обкусаним комарами малим не розказувати, де тут вони були. «Передавай вітання дітям».
