«Чи були колись в історії люди, яким у їхньому сьогоденні настільки бракувало ґрунту під ногами? Яким усі можливі сучасні альтернативи здавалися б однаково нестерпними, ворожими життю, безглуздими; які так беззастережно шукали б джерело своєї сили лише в минулому чи майбутньому, поза всіма цими сучасними альтернативами» (Дитрих Бонгеффер. Десять років по тому. Підсумковий звіт на зламі 1943 року)
Київське видавництво «Дух і Літера» в кооперації з Євангелічно-лютеранською релігійною громадою «Святого Вознесіння» міста Харкова перевидали книжку «Спротив і покора: листи і нотатки з-за ґрат» (українською її переклали 2018 року) Дитриха Бонгеффера. Під час великодніх свят це дослідження як раз стане в пригоді нашим читачам, як релігійним, так і нерелігійним. Нагадаю, що твір Бонгеффера є одним з томів повного зібрання робіт, дисертацій, листів, проповідей і лекцій цього протестантського мученика. Переклад був здійснений з німецької мови відповідного (восьмого) тому (у німецькому оригіналі Widerstand und Ergebung) із 17-томного зібрання робіт, дисертацій, листів, проповідей і лекцій Бонхеффера. Поточний том — повне зібрання його листів з в’язниці й листів до нього (за винятком листування з нареченою, яке випустили окремим виданням, що не ввійшла в 17-томне видання). «Спротив і покору…» дбайливо анотував друг і учень Бонгеффера — Ебергарт Бетґе. Листи й нотатки — документи німецької культури часів Другої світової війни. Вони не тільки передають дух того часу (Zeitgeist), а й змальовують переживання окремої людини. Попри обмежений простір тюремної камери, внутрішній світ Бонгеффера залишається неймовірно широким. В ув’язненні він переживає не тільки сум за рідними й друзями, а й натхнення та прозріння.
Коли я тепер перечитую його кореспонденцію з в’язниці, у моїй голові постійно звучать слова Христа, які можна прочитати між рядків того, що написав сам Бонгеффер: «Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести» (Євангеліє від Івана 16:12). Аналізуючи тексти Бонгеффера, його по праву можна назвати людиною, яка випередила свій час і своїх сучасників. Ця книжка про одного з найталановитіших молодих богословів та одного з найсміливіших молодих пасторів, який узяв на себе місію збереження й продовження християнства в умовах нацизму. Серед відомих тез на сторінках дослідження є такі: «Як Христос може стати Господом і для безрелігійних людей? Чи існують безрелігійні християни? А якщо релігія є тільки шатами християнства — і ці шати за різних часів виглядали дуже по-різному, — тоді що таке безрелігійне християнство? Що означає Церква, спільнота, проповідь, літургія, християнське життя в безрелігійному світі? Як нам говорити про Бога — без релігії, тобто саме без зумовлених часом передумов метафізики, внутрішнього життя etc. etc.?» (лист Дитриха Бонгеффера № 137 від 30.4.1944).
Бонгеффер — богослов і «терорист» (кажучи сучасною мовою), романтик і мислитель, хранитель традицій, який розкрив суть християнства зрозумілою його сучасникам мовою, видатний консерватор, який раптом заговорив про «нерелігійне християнство», доктор богослов’я, який уважав, що віра є не так інтелектуальним визнанням певних догматів, як особистою перетворювальною зустріччю з Богом. Бонгеффер до кінця своїх днів проводив богословські бесіди, іноді за келихом пива й під час паління сигарет, що аж ніяк не заважало йому роздумувати над біблійними віршами. Він був рятівником євреїв, (коли це було вигідно для спільної справи) «другом» Гітлера (служив в абвері) і проповідником, знався на мистецтві: театрі, опері, музиці (вона була для нього найвищим проявом віри). Він розбирався у творчості Ель Греко, працював з текстами в католицькому монастирі. До останніх днів працював над своєю книгою з етики й морально підтримував інших в’язнів. Бонгеффер — «учень Христа й антипацифіст», страчений нацистами, але відроджений у власних творах. Він, автор кількох найсерйозніших богословських текстів XX століття, уважав, що будь-хто, хто не здатен пояснити богословську істину дітям недільної школи, не може претендувати на звання богослова. «Коли ти виростеш, образ Церкви дуже зміниться. Це буде нова мова, можливо, зовсім не релігійна, але така, що звільняє та рятує, як мова Ісуса, що лякала людей і все ж підкоряла їх своєю силою, мова нової справедливості й істини» (лист Дитриха Бонгеффера № 145 від травня 1944 року).
Бонгеффер завжди вважав, що Бог вимагає від людини не тільки розуму, а й тіла. Людина повинна повністю присвятити себе справі Божій, навіть якщо це тягне за собою моральні проблеми. Позиція спостерігача, який чекає, не християнська. Кожен християнин повинен бути «повністю людиною», тобто впускати Бога в усі аспекти свого життя, а не лише в якусь «духовну» сферу. Не можна просто прикидатися ефемерною фігурою, говорити про Бога й не забруднювати руки реальним світом. Бонгеффер, який захистив докторську й постдокторську дисертації та викладав в університеті, ніколи не був просто академіком і не розглядав вірування як теологічні абстракції, які не мають нічого спільного з реальним світом. Він був людиною, чия віра збігалася з думками, а вчинки — з вірою, людиною, яка справляла враження абсолютної цілісності.
До того часу, поки Христос і світ сприймаються як два царства, що стикаються й пригнічують одне одного, у християнина залишається неприємна альтернатива: зрікаючись усієї реальності, він вибирає або Христа без світу, або світ без Христа, і в обох випадках він обманює самого себе. Немає двох реальностей, є лише одна, і це Божа реальність, об’явлена в Христі в реальності світу. Коли християнин причащається від Христа, він входить у реальність Бога й реальність світу одночасно. Реальність Христа містить у собі реальність світу. Ідея двох царств, яка знову й знову заволодіває історичною церквою, чужа Новому Завіту. Саме тому Бонгеффер завжди прагнув дізнатися якнайбільше про світ, у якому йому довелось опинитися, щоб зрозуміти його й спасти. «Церква має вийти зі своєї стагнації. І ми маємо знову дихати вільним повітрям духовної дискусії зі світом. І ми повинні йти на ризик, говорити контроверсійні речі, якщо це сприятиме порушенню життєвих питань» (лист Дитриха Бонгеффера № 186 від 3.8.1944).
У віці тридцяти двох років Бонгеффер уже не тільки мав чітку політичну й соціальну позицію, а й був залучений в антинацистську змову. Саме в цьому віці він перейшов від сповіді до опору. Від пацифізму до тираноциду. 1939 року, перебуваючи в Нью-Йорку, він відхилив пропозицію залишитися там і викладати в імміграції. Попри початок Другої світової війни, він не піддався на вмовляння залишитися в Америці й на одному з останніх кораблів повернувся на батьківщину — у нацистську Німеччину. Свою позицію він пояснював так: «Я маю пройти цей важкий період нашої національної історії разом зі своїм народом, разом із християнами Німеччини. Я не матиму права брати участь у відродженні християнського життя після війни, якщо не розділю зі своїм народом випробування цього часу». 1945 року, за місяць до закінчення війни, у віці 39 років церковного пастора, богослова й громадського діяча Дитриха Бонгеффера повісили нацисти.
Його друзі-богослови й учні бачили в ньому людину, яка не задовольнялася збиранням і запам’ятовуванням verba й scripta (Слово й Писання) учителя, але здатну до самостійної думки, яка знала, чого хоче, і хотіла того, що знала. Бонгеффер був інтелектуально чесним і відкритим, що робило його самотнім, хоча, як він сам зізнавався, самотність — не проблема, оскільки часто людина найменш самотня, коли вона одна. Саме в цій самотності він задавався найбільш серйозними питаннями християнської віри. «Що мене постійно непокоїть, то це питання: чим є християнство або навіть ким є насправді Христос для нас сьогодні? Час, коли це можна було передати людям словами (теологічними чи благочестивими), минув, як і доба внутрішнього, а це значить — доба релігії загалом» (лист Дитриха Бонгеффера № 137 від 30.4.1944).
Нині йти шляхом, яким ішов цей молодий німецький пастор, не тільки нелегко, а й надзвичайно виклично. Виклик, який Бонгеффер і його листи з-за ґрат кидають сучасному читачу, такий: чи готові ми тепер побути на самоті, чи готові ми прийняти «нові часи», «радикальну новизну» XXI століття з його «безпідставністю», «безбожністю» й «бунтом посередності», які ми не тільки відчуваємо, як і Бонгеффер, а й насправді спостерігаємо в повсякденному житті? «Ми йдемо назустріч зовсім безрелігійному часові: люди, якими вони є зараз, можуть уже бути просто нерелігійними» (лист Дитриха Бонгеффера № 137 від 30.4.1944).