В Україні поступово падає рівень довіри громадян до марафону «Єдині новини». За останні 17 місяців повномасштабного вторгнення кількість тих, хто довіряє новинам марафону, зменшилася з 69 % до 48 %. Натомість з 12 % до 39 % зросла кількість тих, хто марафону не довіряє, свідчать результати дослідження Київського міжнародного інституту соціології у вересні — жовтні 2023 року.
Об’єднаний телемарафон влада запустила першими днями повномасштабного вторгнення. До етерів доєдналися суспільний мовник Національна суспільна телерадіокомпанія, приватні інформаційні редакції: «1+1 media», Starlight Media, Inter Media Group, а також телеканал «Рада». У межах «Єдиних новин» до співпраці не запросили телеканали «Еспресо», «Прямий» та «5 канал».
Дати змогу глядачам вибирати серед альтернативних джерел інформації закликають посли країн G7. Наголошують на цінності високоякісного, незалежного й плюралістичного мовлення в Україні. До речі, це одна з умов для початку переговорів про вступ країни до ЄС.
За словами радника голови Офісу Президента Михайла Подоляка, потреби завершувати телемарафон немає. Натомість в Україні існує достатньо майданчиків для проведення дискусій.
«Першими днями повномасштабної війни людей треба було заспокоїти, щоб уникнути панічних настроїв. Тоді запуск марафону був оптимальним рішенням. Транслювалася думка, що війна — це проблема, але ми з нею впораємося, — пояснює Олексій Ковжун, медіааналітик, комунікаційник, політичний консультант. — Але наші вади — це продовження чеснот. Наразі схема, за якою працювали раніше, не підходить. Новини, які подають у марафоні, часто суперечать інформації, що отримуємо від військових. На передовій служать рідні й друзі мало не кожної української сім’ї. Виникає когнітивний дисонанс: у телевізорі все окей, а насправді не дуже. Це породжує недовіру».
— Як вважаєте, де саме варто було б дати більше свободи слова на другий рік війни?
— Триває важка війна за виживання української нації. Під час тотального протистояння свобода слова й чесна журналістика відходять убік. Ми всі зазнаємо певних обмежень і великою мірою це нормально. Якісь речі варто було б обговорити, але не сьогодні. Наприклад, ті, що можуть порушити військову таємницю й зіграти ворогові на руку. Тобто журналістська об’єктивність має бути дуже обережною. Коли працюю з політиками, завжди наголошую, що брехати не можна, але й усю правду казати теж не варто.
Наразі розмови про інформаційний фронт не модні, але ми дійсно маємо його. Масмедіа також мобілізовані й призвані формувати суспільну думку. Однак формат, у якому існує національний марафон сьогодні, не оптимальний. Він «не вигрібає».
— Який формат потрібен?
— Чітко відповісти важко. Однак сьогодні бачимо, що національний марафон зробив одну важливу річ, якої і не бажав, — у нас упали перегляди телебачення. Телевізор перестав бути джерелом новин номер один. Люди без базових знань медійної грамотності шукають альтернативні новини. Роздратовані, втомлені, травмовані вони легко стають жертвами маніпуляцій у телеграм-каналах і на ютубі.
Наразі маємо кураторський потік новин у марафоні й абсолютний хаос новин у різноманітних ЗМІ.
У ньому важко розібратися людині, яка не робить це професійно. Варто було б звернути увагу на оркестрування цього хаосу.
— Чи змінювалась інформаційна політика влади протягом повномасштабної війни?
— Основна проблема в тому, що, на жаль, публічної політики в країні сьогодні немає. Та й не може бути, бо в нас війна. Але, як то кажуть, кравці бажають шити, а політики займатися політикою. Я розумію, що бажання створити єдиний марафон було способом уникнути розгойдування політичної ситуації тими силами, що не при владі. На початку війни — це спрацювало. Тепер треба думати, як його переформатувати.
Щоб подивитися на медіакартинку загалом, варто згадати, що війна насправді триває дев’ятий рік — з 2014-го. Відтоді було багато рішень, які ухвалювали невчасно, адже були потрібні на вчора. Те ж перекриття російських каналів і соціальних мереж. Завдяки змінам у законодавстві знаємо, що заперечення факту російської агресії — злочин. Був у нас курйозний документ, де урядовцям дозволялося вживати нецензурну лексику у висловлюваннях про «русский военный корабль». Тобто лайливе слово саме в цьому контексті вивели зі списку лайливих.
Читайте також: Бюджетна культура, або Телемарафон понад усе
Однак наразі мені не вистачає розуміння своєї відповідальності представниками влади й ЗМІ. Наприклад, та ж Фаріон спочатку розкритикувала Третю штурмову бригаду. Не встигла «отримати по руках» від СБУ, як зламала життя українському хлопцю в тимчасово окупованому Криму (у телеграмі Фаріон опублікувала листа від студента Максима із Сімферополя, який чекає на ЗСУ й не бажає чути від українських воїнів «язик окупації». Професорка не приховала особистих даних хлопця. ФСБ розшукала його й змусила просити вибачення на камеру. — Ред.).
Проблема в тому, що в нас досі не оголошена цензура. Скажімо, під час Другої світової у Великій Британії існувало спеціалізоване відомство, яке займалося цензурою. В Україні ж досі ніхто не запарився з написанням і публікацією відповідного документа, так званої рамкової угоди.
У нас начебто є розуміння, про що не можна казати. Утім, ми маємо право казати про все. Мені не вистачає документа, який сьогодні могли б обговорювати, критикувати й доповнювати.
До того ж це мало б бути експертне обговорення, а не тільки директива від влади. Має бути дискусія, щоб громадянське суспільство усвідомило й прийняло зміни.
— Як українцям правильно читати й аналізувати новини під час війни?
— По-перше, якщо новина викликає у вас яскраві емоції, то, мабуть, над цим хтось добряче попрацював. Тут постає класичне запитання: кому це вигідно?
По-друге, важливо, хто говорить. Бо щось на кшталт «Голі, босі з передка були кинуті командуванням. Люди, рятуйте!» — класичний зразок росіянського вкиду.
Також важлива історія, коли нам намагаються розповісти, що ж відбувається насправді. Водночас покликаються на важливі джерела, але без прізвищ. Це одразу «до побачення».
Досить успішною була росіянська ІПСО щодо погіршення відносин серед вищого політичного й військового керівництва країни. Це була стаття із закликом звернути увагу, однак без конкретних джерел інформації. Згадаймо також чисто російський вкид про те, що українці мали стосунок до диверсії на Північному потоці. Стаття The Washington Post. Це старий бренд, якісне видання. Але ми не беремо до уваги, що згодом воно перетворилося на іграшку хазяїна Амазона (Джеффа Безоса. — Ред.). Він не така галаслива особа, як Ілон Маск, але ще та «скриня з клопами». Українські ЗМІ передрукували, здавалося б, поважне видання навіть без коментарів.
Класична максима про те, що «сон розуму породжує чудовиськ».
Новини треба читати з холодною головою. Не варто робити це зранку чи перед сном, їдучи в метро. Замість того щоб перевірити, хто саме сказав те, що читаєте, ви сприймаєте інформацію як музику. Не варто читати новини задля пошуку емоцій. Новини — це хто, де, коли і що саме?
Якщо в статті немає відповідей на ці запитання, то це вкид, розрахований на клікбейт чи розхитування ситуації в країні.