13 травня виповнюється 90 років з дня смерті Хвильового, видатного українського прозаїка й публіциста. Того трагічного дня 1933 року він запросив у гості колег (Івана Дніпровського, Григорія Епіка, Остапа Вишню, Майка Йогансена, Аркадія Любченка), які незабаром стали свідками його самогубства. В одній із передсмертних записок він пояснював свій учинок неспроможністю осягнути те, що відбувається: «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію». Ще й процитував свого колегу й ідейно-естетичного опонента: «Отже», як говорить Семенко… ясно!». І завершив величанням комунізму та соціалістичного будівництва. Дивне поєднання думок, що свідчить про строкатий світогляд навіть в останньому творі, — таким і був Микола Хвильовий від найперших кроків у суспільно-культурному житті до самого кінця.
Він дуже прагнув адаптуватися й водночас лишитися собою. Ще за життя став свідком того, як із його прізвища зробили пропагандистський штамп, хвильовізм (один із тодішніх синонімів націоналістичного ухилу), і змусили від нього відмовитися. Під час літературної дискусії Хвильовий проголосив орієнтацію на психологічну Європу та вимагав за змоги уникати впливу Москви (як центру всесоюзного міщанства) на українську художню творчість, причому закликав не плутати політичний союз двох держав із їхніми літературними пріоритетами. І до того ж палко вірив в Азіатський ренесанс, який визначав водночас як «майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай, Індія і т. д.» і як «епоху європейського відродження, плюс незрівнянне, бадьоре й радісне грецько-римське мистецтво». Коли ж неокласик Микола Зеров намагався розтлумачити ці та інші його заплутані визначення, Микола Хвильовий вдячно заповзявся переконувати, що для української культури кращою є орієнтація на неокласицизм («імпотентно-політичну українську інтелігенцію»), ніж на «активну сумнівно-червону» Просвіту (яку він ще називав «енко»). Зрештою проголосив гасло «Європа чи просвіта», яке професор Зеров, що тяжів до «класичної пластики і контуру строгого, і логіки залізної течії», у полеміці спростив до «культура чи халтура».
Намагання зрозуміти час і себе в ньому — наскрізне бажання в його текстах, а фінал життя — ніби остаточна зневіра примирити в собі (і в часі, у якому випало жити) усі суперечності.
Перша світоглядна криза Хвильового — це, безперечно, Перша світова війна: «Бої, походи, воші, «лямка» пехотинця, — усе це я витерпів фізично, але морально це випробовування мене надломило». Потім стався наступний злам, коли, на думку його першого біографа О. Гана, восени 1918 року Фітільов (справжнє прізвище письменника) спочатку організував із селян Козіївки загін на захист УНР, а потім, відчуваючи «непевність і відчай», почав підтримувати більшовиків. Сам він про цей час писав опосередковано, зокрема коли згадував про долю Василя Еллана-Блакитного: «Епоха громадянської війни — такої жорстокої в своїй реальності й такої м’яко-романтичної й без кінця прекрасної в своїх конечних стремліннях». Звідси і його розуміння слова «романтика» у відомій новелі як часового параметра, а не певної ідейно-стильової концепції.
Загалом його ідеологічні борсання найкраще відчутні в першій збірці прози «Сині етюди», де персонажі постійно розмірковують про загадкову українську душу. Хоча точніше це Микола Хвильовий приміряє різні іпостасі, пробує знайти своє місце в бурхливому світі, перебираючи маски. Утім, краще хай він сам за себе скаже: «І читач творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я шукаю, і ви шукаєте».
Читайте також: Українська література воює та пам’ятає
Отак і варто розуміти «Сині етюди» — пошуки автором самого себе, завуальовані під розмисли літературних героїв, які перераховують усі поведінкові моделі, що їх міг вибрати українець у 1910–1930-х. Наприклад, один «знайомий» в оповіданні «Колонії, вілли» розмірковує так: «Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Чудний українець — то він флегматик не знать який, то він злодій з великого шляху… То він революціонер…». Інша ж персонажка, тьотя Бася, авторитетно висновує: «Що то є українець? Пролетар-революціонер». Утім, революція перетворилася на іншу війну, і, за словами Гілі з «Колонії, вілли», сама ідея зміни світу була спровокована, адже «з’їли сукини діти революцію». У новелі «На глухому шляху» уточнено, що ж сталося: «Говорив про бунт — такий гострий, як бритва на горлі, такий грізний, як смерч в океані… А бунт виріс і положив бритву на горло». Тобто бунтівники знищували самих себе у братовбивчих зіткненнях, поступово божеволіючи. У памфлеті «Камо грядеши» Хвильовий узагальнено визначив типовий стан тодішніх активних учасників суспільно-політичних перетворень: «Коли ти революціонер — ти не раз розколеш своє «я».
У «Редакторові Карку» нібито підхоплені ці незавершені роздуми, однак головний персонаж — інтелігент (а тому, за його визначенням, «зайвий чоловік»), через це дещо відмежовується від усього народу: «Український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати». Товариш Жучок із «Кота у чоботях» після травматичного досвіду вирішив приміряти на себе нову роль — комуністки, про яку дізнається з товстенької книжки «Что такое коммунизм». А в новелі «Юрко» є прекрасне формулювання («І все-таки Юрко звичайнісінька людина, хоч і комуніст»), у якому вже відлунює відоме «я — чекіст, але і людина» з «Я (Романтики)». Пізніше Хвильовий не так часто повторював слово «комуніст», віддаючи перевагу «комунару», пояснення чого вже є в «Синьому листопаді»: «Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну». Згодом Микола Хвильовий спробував осмислити перехід поетів у політики, усвідомлюючи таку зміну як закономірність для «кожного інтелігентного комунара». Або ж інакше: «Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть трагічна лірика, а не драма, як то подейкують». І на це є ремарка в «Редакторові Карку»: «Ми не політики. Ми поети. Ми романтики». Так про себе й Карка каже випусковий товариш Шкіц, пов’язуючи із цим їхню інтелігентську драму: «Прогавили і пішла від нас. Україна пішла. А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі».
Читайте також: Українська література воює та пам’ятає
Калейдоскоп варіантів того, ким можна стати: повстанець, бандит, революціонер, пролетар, більшовик, комуніст, комунар, інтелігент, романтик. Круговерть покликань і доль, які дуже спокусливо поєднати, зробивши з остаточної невизначеності життєве кредо.
Утім, найскладніше Миколі Хвильовому було прийняти роль інтелігента, неоднозначність якої він пов’язував із постаттю батька. Той був збіднілим дворянином, який, за спогадами односельців, займався пиятикою та «бурлакуванням інтелігентної людини». Зазначаючи в листі до Миколи Зерова, що «інтелігент з мене липовий», письменник переважно покладав провину на батька-народника («в высшей степени безалаберный человек»), а в «Краткой биографии» російською (батьківською мовою) так писав уже власну характеристику: «Нервное расстройство, физическое недомагание, последствия воспитания в народническом духе часто в повседневной работе сказываются, и я нередко «шатаюсь» там, где надо действовать решительно».
Хвильовий часто виводив у творах подібних до себе персонажів, що «вистрибнули з гімназіальних штанців», потрапили в «горожанську війну» і через це незрідка описують свій стан, так само як і їхній автор, — «быстрое падение к интуитивному анархизму». Інтуїтивний анархізм українця — це і є та сама «хохлацька розляпаність» чи «розтріпаність», або ж «расхлябанность» чи «мамулуватість», про яку Микола Хвильовий неодноразово писав. І така неможливість цільності й жага компромісу заводила його героїв у глухий кут, звідки вони часто бачили лише один вихід. Хвильовий, почуваючи себе псевдоінтелігентом (тобто людиною не на своєму місці), власною смертю довів, що, як зазначено в «Лілюлі», суїцид — це «участь інтелігенції». І водночас як більшовик із ранніх оповідань він довів, що вміє помирати. Прикро, що зняття суперечностей Хвильовий зміг здійснити тільки в негативній, від’ємній формі, але винне в цьому, хай як це очевидно, передусім суперечливе життя. Тому він міг би повторити вслід за Михайлем Семенком:
Я не умру від смерти —
Я умру від життя.
Умиратиму — життя буде мерти,
Не маятиме стяг.