Література — форма художньої пам’яті. Як і кожна пам’ять, вона нестійка й вразлива для фальшивих спогадів — так званої конфабуляції. Знаковий компонент цього слова — «фабула», тобто з латини — «байка, оповідка», вигадка у формі історії.
Навіщо писати про такий болісний досвід як війна? Можна записати, щоб не забути. Можна написати, щоб забути, позбутися, вивільнитися. Ословити травму та зробити її об’єктивним фактом, а не винятково своїм переживанням. До того ж тривалий період ми були народом, якому не дозволяли мати офіційної, академічної історії, тому єдиним прихистком для історичної версії подій була художня творчість. Важливо, що перший твір нової української літератури присвячений війні, яку в «Енеїді» ведуть троянці та рутульці, але, звісно, це певною мірою переосмислення наших мілітарних протиборств. І у випадку Котляревського маємо суб’єктивне сприйняття попередньої історії, зумовлене його походженням. Дослідник Євген Нахлік слушно зауважує, що автор «Енеїди» неоднозначно ставився до українських воїнів: до городового козацтва — з пошаною, до запорозького — зверхньо, а гайдамакам як соціальним екстремістам не симпатизував, ба навіть засуджував їх. На відміну від, скажімо, Тараса Шевченка, який у поемі «Гайдамаки» уславлював народних месників.
Читайте також: До побачення, метелику: український фільм про травми війни і два світи
Утім, уже після, як тоді її називали, «горожанської війни» 1917–1921 років, після братовбивчих зіткнень усю цю глорифікацію сприймали зовсім інакше. І Микола Хвильовий у «Вальдшнепах» (1927) устами Дмітрія Карамазова звинувачував Шевченка в тому, що він навчив нашу інтелігенцію бунтувати «по-гайдамачому», тобто «безглуздо та безцільно», а ще — «дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму».
Дійсно, замилування минулим і байдуже, а то й вороже ставлення до проблем сьогодення — поширена вада наших художніх хронікерів, які залюблено порпаються в старовині, випускаючи з виду нагальні питання. Так наші історичні романісти, широко працюючи з козаччиною, разом витворили певний ідеалізований образ козака як народного захисника, вправного воїна й веселого патріота. Та опосередковано це все сприяло тому, що в людській пам’яті головні досягнення України асоціювали винятково з колишніми часами, коли весь світ боявся грізних січовиків. Зрозуміло, що козак — символ нашої звитяжності та якоюсь мірою зразок для наслідування, але це символ попередніх віків.
Створення ж нових зразків нашої боротьби й визвольних змагань постійно стикалося з тим, що ми, за словами Мирослава Шкандрія, перебували «в обіймах імперії», яка забороняла популяризувати національних героїв. А якщо ж і дозволяла, то у вигляді, який подав Олесь Гончар у «Прапороносцях» (1946–1948). Колись цю трилогію вважали чи не найголовнішим українським радянським текстом про Другу світову війну, її читали (багато хто зі щирим задоволенням), перевидавали мільйонними накладами, але із сучасної перспективи вже чудово видно, який це ідеологічно шкідливий та естетично слабкий зразок соціалістичного реалізму. І тепер «Прапороносці» й схожі романи функціонують як пам’ятник тій добі, коли комуністична партія нав’язувала єдино правильний варіант історії, стираючи з офіційних джерел правду про минуле разом із тими, хто її пам’ятав.
Читайте також: Література на історичних позвах з кіно
Наприкінці радянського періоду сталася афганська війна, яка утворила окремий феномен у тодішній літературі, дуже специфічно співвіднесений із поширеною тоді «лейтенантською прозою». Пам’ять про Афганістан є і в українській творчості, і чи не найпершим прикладом було оповідання Олеся Ульяненка «Молитва» (1987) про полоненого декханина, якого мають стратити. Попри це оповідач не дає іншим знущатися з «духа», коли той молиться, однак вирішує сам його вбити («увійшовши в милосердя») як акт поваги та парадоксальне покаяння за вчинене.
Наша література ніколи не уникала теми війни, і події останнього часу теж зафіксовані в ній у всьому різноманітті жанрових форм. Дослідниця Ганна Скоріна зазначає, що від 2014 року й дотепер українські письменники написали понад тисячу книжок про новітню війну, а однією з перших була «Вірші з війни» Бориса Гуменюка.
Україна мала своє «втрачене покоління» після Першої світової, яке майже все стало Розстріляним відродженням, і, вочевидь, буде схоже покоління, яке прийде з неминуче переможної війни нинішньої. Адже війна — завжди травма, яка, зрештою, і формує ту унікальну пам’ять народу, що зберігається і в художньому, і документальному вигляді. Літературна форма пам’яті — це в чомусь теж втрата, адже художнє бачення передбачає вільне поводження із фактами, утім, саме такий підхід дає змогу в буремні епохи донести бодай частку істини про пережите, відчуте й побачене. І в такий спосіб, коли не примирить українців з усім попереднім, то бодай допоможе уникнути подібних помилок у прийдешньому.