Від моменту проголошення Україною Незалежності в нас триває повільна деколонізація. Коли, на ваш погляд, постколоніальний період мине в українській культурі й літературі зокрема?
— Треба називати речі своїми іменами: ми були колонією й частково нею залишаємося. Вочевидь, коли Богдан Хмельницький підписував Переяславську угоду з Росією, то уявляв собі її наслідки трохи інакше. Назовні це був ніби братній політичний союз, але де-факто Росія здійснювала анігіляцію культури свого союзника, щоб розчинити його у власному державному організмі. Треба постійно наголошувати, що українська культура чинила дуже й дуже сильний спротив. Багато культур, навіть усередині самої Європи, до яких застосовували колоніальні методи, не витримали, повністю зникли, асимілювалися. Українська культура й література виявили надзвичайно сильну волю до життя та збереглися попри дуже активні спроби їх нівелювати. Вони роблять кроки до врівноваження, віднаходження внутрішнього балансу й насамперед автономії.
Розуміймо, що всі зусилля до віднайдення власної культурної автономії, ідеологічної незалежності — це не лише питання тривалості державної незалежності. Ці процеси почалися раніше за той період, який ми називаємо постколоніальним, коли дієво здійснюються кроки політичного від’єднання від колишньої метрополії. Пошук власної автономії починається у відповідь на тиск одразу, коли той відбувається. «Енеїда» Котляревського — це вже надзвичайно дієвий антиколоніальний жест. Антиколоніальні зусилля й боротьба — постійна справа української літератури нового часу. Тарас Шевченко — потужний антиколоніальний письменник, як і Леся Українка. Далі ми бачимо знову те саме: українські письменники 1920-х років, зокрема Микола Хвильовий, згодом Василь Стус і ще багато хто. Довгий час мало не основною справою української літератури було створити потужне антиколоніальне поле, яке боронитиме свою культуру в протистоянні з культурою метрополії.
У період, який ми можемо назвати постколоніальним, коли Україна почала політично й економічно виборсуватися, звісно, також стартувала й культурна трансформація. Але культура змінюється повільно та складно. Сентимент до радянської, ширше — російської культури, ще якийсь час зберігатиметься. Усе залежить від того, наскільки вдалі замінники колоніального продукту пропонуватиме сучасна українська культура. Це неможливо зробити враз, але крок за кроком ми відмовимося від колишніх колоніальних уявлень. Війна пришвидшує ці процеси. Це жахлива травматична подія, але прощання з колишніми колоніальними сентиментами вона надзвичайно активізує.
Українська література досі мало знана і в Європі, і у світі загалом. Що потрібно зробити, щоб наша література стала помітнішою? Які дієвці мають докласти до цього своїх зусиль?
— Це має бути синергія, спільні зусилля різних інституцій і ланок. Насамперед у цьому контексті потрібно сказати таке: щоб зробити українську літературу видимою у світі, треба зробити її видимою й популярною всередині самої країни. Як на 40-мільйонну націю, у нас дуже небагато читачів. Зростання їх кількості — справа, зокрема, школи та ЗМІ. Якщо запитати себе, чому так сталося, відповідати можна доволі довго. Частково йдеться про наслідок колонізаційної політики: знайдеться доволі небагато літератур, у яких письменників масово розстрілювали й репресували. У нас тут є проблема. Нам спочатку треба якісно розвинути внутрішній літературний ринок — тоді сильнішими стануть і автори, і видавництва.
Не буває так, щоб завдання пропагувати українську літературу за кордоном виконувала тільки держава. У цій справі мають співпрацювати й видавництва. Почнімо з простого: треба бути присутніми за кордоном. Скільки українських видавництв беруть участь у Франкфуртському книжковому ярмарку? Україна має свій національний стенд на цій книжковій події. Цим питанням нині опікується Український інститут книги. Але скільки українських видавництв можуть узяти участь у Франкфуртському книжковому ярмарку окремими власними стендами? Таких буквально кілька: Видавництво Старого Лева і ще, можливо, АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Це не той розголос, які мають, скажімо, німецькі, польські, австрійські, французькі видавництва, стенди яких на згаданій події представлені. Потрібно, щоб українські книжки з’являлися в перекладах і щоб впливові світові критики отримували рецензентні примірники. Щоб були певні інформаційні матеріали про українських письменників в активному доступі в мережі. Ідеться про комплекс зусиль, і державі самій буде важко з цим упоратися. Потрібна певна колективна дія.
До цього слід приєднатися видавцям. Але тоді вони мають бути сильнішими. Їхня сила — в читачах і покупцях їхньої продукції. Відповідно, найважливіша боротьба за збільшення відомості української літератури у світі — це боротьба за внутрішнього читача. Буде потужний український читач — будуть і сильніші видавництва, і кращі умови для авторів, і кращі книжки. Видавці зможуть дбати також і про переклади своїх найкращих книжок та успішніше їх рекламувати, щоб цю літературу перекладали за кордоном. Тоді наша видимість стане ймовірнішою.
Де ви бачите українську літературу за десять років? Як може змінитися її становище і які чинники на це впливатимуть?
— Перш ніж думати, де українська література буде за десять років, треба подумати, де вона була 10—30 років тому. Абсолютно не можемо заперечувати, що навіть у 1990-х відбувався її поступовий розвиток. Так, у ній не було певних жанрів, але вони почали з’являтися. Державна політика після 2014 року посприяла нормалізації ввезення книжок до України. До того йшлося про величезні контрафактні вливання російськомовної піратської книжки, які шалено гальмували розвиток внутрішнього виробника. За останні десять років українські книговидання та література здійснили значний ривок. Цілі галузі, скажімо, дитяча й перекладна література, колосально зросли в обсягах. Це ще далеко не межа, але вже доволі значний прогрес.
Зараз ситуація надто складна, щоб прогнозувати. Питання про те, де українські культура, книжка, література будуть за десять років, стосується комплексу дотичних питань. Якою буде безпекова ситуація? Чи перестанемо ми нарешті зазнавати людських втрат на Сході й деінде? Якою буде економічна ситуація? Чи можуть наші друкарні взагалі вижити й розвиватися? Вони зуміли за останніх десять років оновити свої потужності й тепер можуть видавати конкурентний продукт європейської якості. У 1990‑х роках ми не могли надрукувати в Україні книжку, яку можна було б привезти до Європи та без смутку й сорому показати на Франкфуртському книжковому ярмарку. А зараз це вже не проблема. Ще одне питання полягає в тому, чи втримаються мережі книгарень? Економічні питання важливі для книговидання.
Інша група питань стосується пандемії COVID-19. Наскільки ми зможемо розв’язати цю проблему? Це питання пов’язане з книгарнями, презентаціями, ярмарками, які невідомо, чи відбудуться. Ми не знаємо, чи станеться восени черговий локдаун. Якщо ми не маємо відповідей щодо того, що станеться впродовж року, то що можна казати про найближче десятиліття?
Хочу залишатися оптимістом. Скажу, що за останніх десять років маємо значний прогрес, і він триватиме. За десятиліття ми побачимо книговидавничу галузь значно сильнішою. Відповідно, й література буде різноманітнішою. Матимемо більше авторів, потужніших авторів. Буде заповнено порожнечу певних літературних жанрів, розвинуться нові, про які ми ще не знаємо. Уже зараз, наприклад, бачимо синтетичні проєкти між літературою та різними видами мистецтв. Цього ставатиме більше.
У нас поки що немає літературних платформ, таких, куди ввечері можна зайти й прочитати новий літературний текст. Також ми не маємо літературних журналів: паперові здебільшого зникли, електронні ще не з’явилися. Думаю, що напрями, які досі лишаються відкритими, потрохи наповнюються. 20 років тому в українських реаліях точно не було такого явища, як літературні резиденції, хоча в Європі вони були. Зараз є Карпатська літературна резиденція, Харківська літературна резиденція. 20 років тому не було в нас такого явища, як письменницькі курси. У Європі та світі вони, знову ж, були. Нині маємо літню літературну школу «Літосвіта» й інші неформальні платформи, де читаю лекції, куди приїжджають першорядні письменники.
Поки що не надто багато впливових літературних майданчиків у ЗМІ. Ґете-інститут свого часу організував зустріч, на якій ішлося про відповідні інструменти в Німеччині. Там є кілька літературних телепрограм, досить багато радіопередач, чимало блогерів. Літературні блогери й оглядачі в нас уже є, як і канали на ютубі. Радіопередачі, де можна почути про літературу, теж є на Суспільному — наприклад, передачі Василя Шандра та Олени Гусейнової. Але чи є на нашому телебаченні програма, присвячена обговоренню актуальної літератури? От з’явилася нова полемічна книжка Оксани Забужко «Довга дорога з Бад-Емса, або Як рубали вишневий сад». Немає телепередачі, де зібралися б кілька людей і обговорили цю та інші книжки. Але є шанс, що впродовж наступних десяти років такі програми з’являться.
Дуже сподіваюся, що найближчим часом відбудеться реформа читання в школах. Ідеться про зміну ставлення до вивчення літератури загалом. Кардинально важливо, щоб у нас з’явилося більше читачів. Ці позитивні зміни мусять трапитися: поява літературних журналів, більшої кількості медіаконтенту, пов’язаного з книжкою та читанням, і реформа читання в школі. Дуже на ці зміни чекаю. А паралельно, думаю, бачитимемо дедалі більше цікавих українських авторів і авторок.
————————
Ростислав Семків народився в 1975 році в Тернополі. Український письменник, літературознавець, літературний критик, видавець. Випускник Києво-Могилянської академії, кандидат філологічних наук. Автор художніх і наукових перекладів, зокрема роману Зеді Сміт «Білі зуби» (у співавторстві з Наною Куликовою), «Все ясно» Джонатана Сафрана Фоера, монографії «Західний канон» Гарольда Блума (у співавторстві з Ольгою Радомською та іншими). Член Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з грудня 2016 року. Член Українського ПЕН.