Тиждень поспілкувався зі сходознавцем, викладачем УКУ та Києво-Могилянської бізнес-школи Романом Назаренком про підтримку киримли, українську політику щодо Криму й досвід зростання в Криму.
Ви народилися та жили в Криму, яким був ваш 2014 рік? Чи відбулася внутрішня трансформація?
— Востаннє я відвідував Крим ще до тимчасової окупації. Під час навчання в Українському католицькому університеті я завжди навідував батьків, які жили в Сімферополі, допоки не поїхав на навчання в Нідерланди восени 2013 року. Розумієте, для кримчан, особливо тих, хто з мого покоління, 2014-й не став чимось неочікуваним. Ніхто не знав, у який спосіб це відбудеться, у який період та за яких обставин, але те, що в Криму буде конфлікт, читалося скрізь. Мешканці півострова бачили проросійські наративи, сепаратизм, підбурюваний деякими політичними партіями і групами впливу за допомогою пропагандистської політики. І це дуже впливало на людей, особливо на тлі слабкої державної політики щодо Криму.
Що, окрім російської мови в спілкуванні, свідчило про наближення конфлікту?
— Це складно пояснити в одному реченні. От дивіться, у Криму була лише одна українська гімназія, яку відкрили, якщо не помиляюся, ще за часів президента Леоніда Кучми. Наприклад, у мене в школі російська мова та література були двічі на тиждень, а українська — тільки раз. Схожа ситуація була з підручниками з історії. Моя сестра мешкала на Львівщині, проте мала зовсім інші навчальні книжки з того самого предмета. І, як ви розумієте, з кардинально іншими сенсами та наративами. Тут вимальовується цікаве запитання: чому ми живемо в одній країні, але підручники з історії в нас різні?
Треба розуміти, що мовою спілкування всюди була російська. Так, можна було почути українську та кримськотатарську, але значно менше. Я пригадую, що бували роки, коли на офіційних урочистостях з нагоди початку навчального року в школі грав гімн України, гімн Криму та гімн кримськотатарську народу. Втім, якщо говорити без ілюзій, то Крим був типовим російськомовним регіоном.
Читайте також: Масові арешти та загострення насильницьких зникнень. В окупованому Криму частішають переслідування кримських татар та активістів.
Ще один гарний приклад — спорт. Я з дитинства захоплювався футболом, і футбольні матчі за участю «Динамо» (Київ) у Лізі чемпіонів було набагато важче знайти, ніж матчі того самого московського «Спартака», ЦСКА та інших. А 2013 року взагалі вели активні розмови про так званий об’єднаний чемпіонат України та Росії. Усе це було про політику, а не про спорт як такий. Ще більше це стосувалося сфери музики, кіно й того, що називають популярною культурою.
Люди чекають на повернення окупованих територій, у медійному просторі нині багато розмов про те, що нам потрібно робити. Я хочу поставити інше питання: чого нам робити не варто?
— Те, чого «люди чекають»,— це дуже цікавий момент. До 24 лютого основним гаслом, як мені видається, було «Крим наш». Утім, складалося враження, що люди почали «звикати» до втрати Криму. Однак після ударів по авіабазі в Новофедорівці багато людей ніби знову повірили в повернення Криму та усвідомили: так, півострів окупований, проте це тимчасово. Мені здається, що протягом цих восьми років Крим не наближався, а, навпаки, віддалявся. Усе це створює великий спектр проблем, які вкрай складно буде вирішити.
Уявіть восьмирічну дитину, яка вже навчається у другому класі, розмовляє російською, тримає в руці триколірну тканину на паличці, проте одного дня їй доведеться змінити її на синьо-жовтий прапорець. І вона справедливо запитає: «Дядя, а почему нам нужно на украинском говорить?». Тому наш основний крок: поряд із військовим компонентом готувати ще й компонент семантичний. Які сенси ми вкладемо в цей регіон, коли півострів буде звільнено?
Читайте також: Україна має повне право повернути Крим — голова Мюнхенської конференції з безпеки Гойсґен
Російська пропаганда описує тимчасову окупацію як повернення півострова додому. Крим з погляду окупантів — «споконвічно слов’янський регіон, у якому проживає невеличка меншина татар». І це те, чим часто, на жаль, оперують і в нас. Говорити так — велика небезпека, адже є шанс загубити український компонент за «внутрішньо-слов’янськими розборками». Росії такий наратив вигідний, бо, по-перше, вони зараховують до слов’янських народів і себе, і білорусів, тобто розмивають грань, нівелюючи український компонент, а по-друге, вони чітко дають зрозуміти, що кримські татари — це невеличка меншина, яка нічого не вирішуватиме й ні на що не впливатиме. Тому нам потрібно припинити відтворювати їхню пропаганду.
Ми торкнулися теми дітей і їхнього сприйняття, тому я пригадала інтерв’ю Нарімана Алієва, де він озвучив цікаву думку, що без сталої державної української мови ніхто не буде опікуватися якоюсь маленькою мовою маленького народу в Криму. Погоджуєтесь?
— Одна небезпека — це розчиняти українське в контексті слов’янського, а інша — говорити, буцімто Крим — це суто кримськотатарська історія. Важливо розуміти, що всі спроби виокремити півострів саме в такому світлі шкодять політиці України. Нам не потрібно протиставляти, нам просто треба пояснити, що Крим — це регіон, де спокійно жили люди різних релігій, етносів та національностей. Після тимчасової анексії ми бачимо, що з’являється типовий російський національний та культурний фаворитизм. Утім, я переконаний, що після законного повернення до складу України політика нашої держави допоможе зберегти й відновити все те, що було втрачено за ці роки. Наріман, можливо, хотів, щоб цей меседж почули кримські татари, але ми за нього не говоритимемо. Важливо усвідомити, що кримські татари й Україна — це неподільні питання. Саме про це, ймовірно, і каже Наріман: треба усвідомити, що Крим — це Україна, пізнати історію, культуру, а тоді в цій колисці свободи вільно досліджувати та зберігати власну культуру.
Багато людей остерігається того, що підтримка киримли сьогодні ситуативна, і вони просто вбачають Україну меншим злом. Наскільки високою є така ймовірність?
— Так, коли ми говоримо про повернення Криму, чомусь думаємо лише про тих людей, які цього хочуть. А що ми будемо робити з тими, хто чекав на цей «русский мир»? Адже були люди, які з моменту проголошення незалежності України чекали на приєднання до «русского мира». Я маю багато знайомих, однокласників, які миттєво міняли номерні знаки на автомобілях, вішали російські триколори та сприймали псевдореферендум як довгоочікуване свято. Уявляєте, що вони вісім років жили так, як прагнули, а тут усе повернеться? Це буде дуже складна політика, не можна просто завезти туди українськомовних людей і сказати: тепер усі говоримо українською. Звісно, ми не можемо зволікати через усіх незадоволених, але діяти методами окупанта, як Росія 2014-го, ми не будемо. Є сенс спершу дати можливість виїхати всім так званим москвофілам, паралельно притягувати до відповідальності колаборантів. А з тими, хто хоче жити там далі, уже проводити державну політику.
Чому для України важливо підтримати мешканців Криму? Якщо простіше, то яка нам вигода?
— Щонайменше це такі самі українці, як і ми. Важлива річ, яку я хотів би виділити: ми з вами підсвідомо стаємо на граблі пропаганди. Неусвідомлено, але ми асоціюємо Крим лише з кримськотатарським народом. Однак там були й залишилися численні етнічні українці, які не виїхали з території півострова з тих чи тих причин. Єтисячі людей, яким немає куди виїхати. Мої батьки, родичі, друзі, знайомі виїхали не одразу 2014 року. Тому тут варто показувати свою готовність підтримати людей, які перебували всі ці роки під окупацією, щоб вони розуміли, що їх тут чекають.
Читайте також: Від ігнорування до упокорення. Як Україна боролася за Крим сто років тому
Ми маємо усвідомити, що нині живемо в країні, яка трансформується. І ці зміни треба чітко окреслити, щоб після того, як ми зайдемо в Крим, не постало питання: а що далі? Якщо в нас не буде чіткої позиції і якщо ми її не покажемо — все це не спрацює. Що ми їм запропонуємо? Я точно можу сказати, що в Україні є структури, які працюють із цим питанням. Це Кримська платформа, представництво президента вКриму та багато інших інституцій.
Часто ми чуємо терміни «дерусифікація», «декомунізація», мені імпонує «десовєтизація». Чи доречно ці терміни вживати?
— Я особисто вважаю, що потрібно зосередитися на створенні, а не на руйнуванні. Я більше люблю термін «українізація», бо він говорить про пошанування минулого, рефлексію про теперішнє та створення нового, а не про позбавлення від чогось. Ми самі маємо зрозуміти, хто такі українці. А далі транслювати це світу.
Російські культурні продукти нашпиговані пропагандою, і вона працює, хоч і примітивна. Чим конкурувати нам?
— Мені насамперед на думку спадає мультиплікація та кіно. Також література, щоб ми працювали не лише з поколінням дітей, які виросли після анексії, а й із їхніми батьками. Потужною ідеєю є створення коміксів та мультфільмів, кіно, мультимедійних продуктів, за допомогою яких ми можемо розповідати про нас самих, зближуючи та підтримуючи одне одного. На жаль, багато сучасних діячів культури й досі ігнорують запит українців на українське. Постає запитання: що тоді робити з ними? Не можна ж паралельно транслювати протилежні за значенням ідеї. Приклад, який одразу спадає на думку,— це запровадження квот на українську музику на радіо. Щоб медійний простір сучасного громадянина був просякнутий якісним українським та українськомовним продуктом. Тут важливою є саме системність, а не хаотичність чи ситуативність.
—————
Роман Назаренко народився та жив у Криму до 16 років. Після випуску зі школи вступив на філософсько-богословський факультет УКУ у Львові. Паралельно вивчав видавничу справу та редагування в Кримському інституті інформаційно-поліграфічних технологій у Сімферополі. Після завершення навчання в УКУ розпочав студії на ліцензіатській програмі в Нідерландах. Нині Роман є докторантом Тілбурзького університету, де завершує писати дисертацію про іслам і християнство.
Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.