Знайомимося з бійцем із позивним «Ден» після виходу його першої інтернаціональної роти спеціального призначення з-під Бахмуту – одного із найлютіших відтинків фронту. Цього знайомства могло б ніколи не трапитись, якби не любов до рибалки, батьків та Батьківщини. «Ден» від 2014-го жив у Франції, шукав себе та робив кар’єру. Міг отримати французьке громадянство, але напередоні великого вторгнення опинився в Україні і вирішив боротися. Далі переказ його історії від першої особи.
Про життя за кордоном та повернення
Я виріс у Сєверодонецьку й до 2014 року там жив. Але в 2014-му ми з жінкою виїхали з України. Коли місто захопили сепаратисти, то мною стали цікавитись, домагались співпраці. Справа в тому, що я займався аудитом, працював з великими компаніями, був регіональним представником по Донецькій та Луганській області. У мене були зв’язки, а їм було цікаво отримати інформацію – з кого можна «віджати» значні кошти, техніку тощо. Таке рейдерство тоді було в тренді. Вони приходили до нас на фірму, директор ховався, а мені, як виконуючому обов’язки директора, доводилось викручуватися. Було багато неприємного і тому я поїхав.
Вісім років ми з дружиною жили у Франції, намагалися там себе знайти. Все було непогано і я вважаю ми досягали своїх цілей. Моя дружина професійна волейболістка – чемпіонка України, Франції, Греції, вигравала кубки. Я також колишній спортсмен, займався баскетболом, але сьогодні це вже більше любительський рівень. Упродовж цих вісьмох років я завжди повертався в Україну і громадянство не змінював, хоча була така можливість. Для мене це принципово, бо в душі я залишаюсь українцем і Батьківщина моя тут.
У гості до батьків у Сєверодонецьк приїхав 19 лютого. Мріяв порибалити на Осколі, на водосховищі під Чугуєвом, але 24 числа зранку прилетіла перша ракета. Впала в районі аеропорту, недалеко від міста. Друга приземлилася за 500 метрів від мого дому в Чисте озеро. Того дня ми якось ще не відчули всього масштабу вторгнення, як в Києві, чи інших великих містах. Не було ДРГ, ближнього контакту. Але наступного дня вже почались масивні обстріли, обстріляли мій квартал і довелося ночувати в бункері. Хоча, бункером це складно назвати – звичайне не обладнане підвальне приміщення школи. Єдиний його плюс – наявність вентиляції. Майже одразу не стало електрики та газу. Тоді сильні бої йшли за Щастя. Наші хлопці зайняли оборону ТЕЦ і їх намагалися звідти вибити. Про це все я прекрасно знав, там було багато знайомих, які служили ще з часів АТО.
Читайте також: «Потім уже наші їх добили». Як був окупований і звільнений Великий Бурлук
25 лютого я вирішив займатися волонтерською діяльністю. Підключив всіх своїх можливих друзів у Франції й завдяки їм в Україну пішли фури з медикаментами та іншою допомогою. У мене був мікроавтобус і я почав потихеньку вивозити з міста людей, які хотіли евакуюватись. В якийсь момент в Сєверодонецьку виникла досить критична ситуація з продуктами. Плюс постійні обстріли, люди боялись кудись ходити. Ми з другом привозили з розбитих складів напівфабрикати, але приготувати їх часто просто не було де. Поки був газ ми варили їх у нього на кухні, щоб нагодувати дітей. Це все не передати словами. Спочатку ці підвальні діти бігають усміхаються, а коли починається обстріл – істерика, вони кричать, тому що не розуміють, що відбувається. Їхні батьки також шоковані.
Я намагався пояснювати людям, що не варто терпіти й треба виїздити. Багатьох переконав їхати в Європу, давав контакти. Вам там допоможуть. Спортивна діаспора велика і завдяки їй, я, як волонтер, багато речей вирішував миттєво. Дякую хлопцям, які завжди йшли на зустріч. Українці закордоном і ті спортсмени з якими зіштовхувався, розуміли всю складність нашої ситуації. Спортсмени завжди перебувають у стані виживання. Незважаючи на рівень свого заробітку, вони часто змушені починати із чистого листка. Змінюється місце дислокації, переїзди з міста в місто з двома сумками й усе наново, наново та наново. Таким людям все це дуже близьке та зрозуміле і вони швидко реагували.
Через якийсь час я виїхав в Дніпро й вивіз батьків. Намагався знайти себе там, навіть через знайомих знайшов роботу. Мені запропонували посаду начальника складу, гарну зарплату, але ситуація нагніталась, волонтерський фонд має здатність закінчуватися й поповнювати його ставало все складніше. Батькам теж було важко психологічно, бо не просто пережити втрату всього, що наживалось за життя. Вирішив їхати з ними далі у Житомир.
Про шлях до війська
Якось телефонує брат, який вже був у ЗСУ, й каже, що потрібна допомога, треба перегнати машину з Києва в Житомир. Приїхав, поговорили. Він спитався, що думаю робити? Сказав, що треба йти захищати Батьківщину, бо краще робити, що ти можеш, і тоді з цього буде якась користь. Я взагалі не військова людина, ніколи не мав до цього стосунку. Хіба рази три Калашникова тримав на допризовній юнацькій підготовці, але практики користування ним звичайно не було. Брат питається: «Будеш водієм? Будеш працювати в тилу займатися забезпеченням». Я кажу – звичайно, але якщо ще й якийсь військовий вишкіл буде, то я за.
Читайте також: Генерал Мішель Яковлефф: «У 2014 році я казав колегам зі свого штабу в НАТО: “Це початок Третьої світової війни”»
Попри всі мої спортивні травми, військкомат пройшов за 15 хвилин й одержав військовий квиток. Третього червня вже був у частині, отримав машину і завдання займатися оформленням документів для добровольців інтернаціональної роти. 22 червня виїхав з ротою на Луганщину. В мене була задача супроводити її, погодити все з підрозділами, з якими вона мала співпрацювати, й через два дні повернутися в розпорядження у Житомир. Але в Лисичанську я зрозумів, що буду там більш корисним. Особливо, коли в штабі став свідком планування переміщення відділів. Я місцевий, прекрасно знаю цей регіон, плюс рибак, трохи мисливець – знаю всі стежки і де, що знаходиться. До того ж, я знав вулиці та підприємства як торговий представник. Тому вирішив не покидати роту, хоча у принципі навіть нікого достеменно ще не знав.
Про обкатку або перше бойове хрещення
Дружина була в шоці, але мене підтримала. Досі дуже переживає. Я її трохи обманув. Та й себе я, мабуть, обманув. Не збирався брати участь в бойових діях, але так склалася ситуація. Коли ми зайняли нашу позицію на «РТІ» (завод гумовотехнічних виробів, раніше випускав шини на трактори, човни та надувні матраци) – я займався логістикою, ротацією і зв’язком. Все це проходило через мене, бо я був місцевим. Моя перша бойова обкатка – це мінометні прильоти і танкові обстріли, коли нас завели на позиції. Ми ще не знали ситуації, не налагодили зв’язку та взаємодії з сусідніми підрозділами.
Отже, я сиджу біля машини, воєнний (як вже вважається) і зі мною три ящики з БК. Як потім виявилось, це були фугасні з РПГ, і я сидів, м’яко кажучи, на них. Хлопцям треба було зайняти позиції, а кинути це не можна. А оці всі прильоти лягають в 30, 15 метрах. Як на них реагувати – не знаю. В мене в Лисичанську не було страху – було нерозуміння. Після 25 лютого у мене, як у звичайної цивільної людини, у якої немає «броніка», був страх. Коли воно прилітає, а ти бігаєш то з каструлею, то ще з чимось, то в магазин, то по місту, намагаєшся щось купити, чи зготувати поїсти – отоді був страх. А коли приїхали в Лисичанськ – страху не було, але як діяти було незрозуміло.
Цієї ночі був дуже сильний обстріл і ми втратили одну машину. Спочатку світлова ракета вилітала, а слідому за нею лягали снаряди. Але я якось це все пересидів – перестав на це звертати увагу. Поставив машину під деревом, щоб коли летітиме дрон, то не було не видно. Машина в мене не камуфляжна, а звичайна цивільна. Єдине, що її відрізняє, це чорні номера. РТІ – це околиця Лисичанська, завод вже закритий, старі цехи розбиті, а кругом гори будівельного лому. Ранком, коли хлопці виходили, я ще в машині дрімав, бо всю ніч не спав. Вони такі: «А ти що тут?» «Ну так», – кажу. «Нічого собі, нас же всю ніч накривали». Прильоти, дійсно, в основному були за позиції, якраз де машини стояли. Ну якось пережив, весело пройшло бойове хрещення.
Про іноземців
Я знаю французьку мову, тому з франкомовними мені простіше спілкуватися. А з англійською у мене так собі. Дрібні фрази можу сказати, але якщо співрозмовник починає багато говорити, то не дуже розумію.
Іноземці з Заходу, які до нас приїхали, думали, що війна буде простішою, що артилерія їх реально буде прикривати. Але її не вистарчає, тому виходить, що ми беремо весь удар на себе, їм це важко прийняти. Деякі з них просто не готові до цього. У нас був француз, який працював на пошті, ніколи зброї в руках не тримав. Десь швидко пройшов якусь там підготовку постріляв на стрільбищі і все. Він був не готовий до такої війни. Так, був на позиціях. Але він не воїн. Я і про себе не можу сказати, що я воїн. Я не вважаю, що я солдат спецреагування. Воїн це людина, котра чітко знає, що робити в критичній ситуації. Наприклад, у нас був випадок, коли ми залишились з другим батальйоном – було багато двохсотих і трьохсотих. Не кожен може нормально реагувати на крики, не кожен може працювати з двохсотим, діставати з завалів убитих, чи збирати тіла і запаковувати їх. Іноді, запакувати тіло в мішок, як годиться, буває критично неможливо. І все це робиться під обстрілами. Але це треба комусь робити. І я не знаю де в мене тоді з’явилось таке холоднокров’я. Раз я сюди прийшов, то мушу це робити. Так я це сприймаю. Одних евакуюєш, інших ротуєш, стараєшся їм ще продуктів привезти і воду, такий треш. А є такі солдати, які на це навіть глянути не можуть. Грузини розуміють цю війну трохи краще. Їх також постійно обстрілювали, вони під час своєї війни щось схоже бачили.
Розказувати про інтернаціональну роту можна довго, бо кожен наш виїзд – це щось. Колоритна компанія, багато цікавих людей. Оскільки в нас мобільна рота спеціального призначення, то ми працюємо як протитанкові мобільні бойові групи. В окопах сидимо рідко. Були в деяких місцях, де потрібно було тримати позиції, але в основному – вискочив відпрацював і пішов.
Про майбутнє в армії
У війську залишатися не буду. Тут дуже багато дір і не хочу витратити життя на систему, яку неможливо відрегулювати. Мене не влаштовує така система – незрозумілі накази, фрази на кшталт- «так має бути». Я не кажу, що відмовлявся виконувати накази чи команди, але виконував їх по-своєму, щоб було якомога ефективніше, як це завжди робив в цивільному житті. Тобто, найперше потрібно вижити і виконати задачу, а не просто виконати задачу за будь-яку ціну й неважливо, як це закінчиться.
Читайте також: Андрій Потічний: «Якби я зараз купував собі бронежилет, то брав би українського виробництва»
Армія змінюється там, де люди хочуть щось змінити. Де не хочуть – нічого не змінюється. Після Сіверська ми були в Чернігівській області, займались відновленням, доукомплектуванням та взаємодією. В батальйоні є три роти. Наша помітно відрізняється, бо інтернаціонал підготовлений. Тому з’явилась пропозиція на основі людей, які пройшли реальний військовий вишкіл в інших країнах, запустити в батальйоні внутрішній мінікурс. Спочатку всі це підтримали, але потім почали сміятись, розказувати що це нереально, неможливо. І це все виходить від командного складу. Але курс все ж був. На стрільбищах ми проводили протитанкові навчання, люди дізнавалися, що таке NLAW, всілякі ручні гранатомети. Я займався пристрілкою і наладкою персональної зброї, хлопці які мали кращий вишкіл займалися тактичною підготовкою, «дронщик» проводив навчання з безпілотниками.
Звісно, копати потрібно і займати позиції також, але водночас треба знаходити час, щоб вчити людей. Коли я бачив як працює ССО, чи як діють хлопці, котрі пройшли американську, або британську армію, іноземці, які реально багато вміють, то розумію, що з радістю би віддав два тижні свого життя для того, щоб це пройти. Побачити на свої очі, як правильно пересуватись, як тримати зброю, як прикрити свого товариша, як працюють двійки, трійки і все що можна. Це головне. І коли цього немає, а над іноземцями ще й насміхаються, то бракує слів. Я постійно їх захищаю.
Про рідне місто
Що відбувається в Сєверодонецьку я знаю. Там є контакти, але зараз я стараюся з ними не спілкуватися. Є навіть знайомі, які їздили туди за речами, тому ситуація в місті мені відома. Нічого хорошого там немає. Будинки зруйновані, 70% з них не підлягають відновленню. Так само Рубіжне і Лисичанськ. Лисичанськ горів в мене на очах, я виїздив звідти зі сльозами. Рідні місця важко покидати. Повертатись вже немає куди. Але це не та проблема. Так це твоє побите місто, місця твого життя, де ти виріс, але проблема не в тому. Вже багато років намагаються зруйнувати країну та розділити націю. Оце найстрашніше.