Губернатор голландської фортеці лейтенант-адмірал Юстін ван Нассау 5 червня 1625 року після 11-місячної облоги віддає ключі від міста командувачу іспанського війська генерал-капітану Аброджо Спінолі. Ван Нассау схилився перед переможцем у позі покори, а Спінола з привітною усмішкою поклав руку на плече переможеному, намагаючись його втішити й підбадьорити. Лицарські часи!
Геніальний маляр трохи ідеалізував дійсність. Насправді іспанці залишили по собі в історії не такі зворушливі спогади. Повсякденна практика як до Вісімдесятирічної війни, так і після неї вичерпується латинським афоризмом vae victis — горе переможеним! На жаль, цей принцип діє досі без особливих трансформацій як у війні, так і в політиці. Партії, які ще кілька місяців тому визначали правила життя в країні, частково залишилися на узбіччі, частково присутні в Раді лише номінально. Їхній мінімальний вплив не лише через кількість голосів, неспівмірну з правлячою більшістю, а й через практичну відсутність у керівництві комітетів, комісій, тобто реальних інструментів просування інтересів, неминуче ставить питання: а чи потрібні вони взагалі у вищому законодавчому органі? У поточний момент простих відповідей і швидких рішень це питання бачиться не таким риторичним.
Читайте також: Опозиція: мала порція вінегрету
Перший тривожний дзвіночок пролунав одночасно з тріумфальним скасуванням депутатської недоторканності, хоча не факт, що його почули. Що з того, що законопроект висувався ще в минулій Раді, власне, Петром Порошенком? Нині теоретично цей документ загрожує передусім опозиції, як старій, так і новій, а практично вчорашній президент ходить на допити наразі з власної доброї волі, але з часом можуть і легку кавалерію додому відрядити. А враховуючи те, що президент нинішній, цілком імовірно, найближчим часом візьме під контроль НАБУ та ДБР (МВС уже), а також прецеденти, ні, навіть сталу традицію використання силовиків для помсти кривдникам із попередніх каденцій, під куполом завис відчутний запах смаженого, і цей запах не з парламентської їдальні. Ну а запевнення, що ніхто не переслідуватиме депутатів за їхні політичні висловлювання чи дії, можете взяти в рамочку й повісити в туалеті. Хто й коли в нас постраждав власне за політику? Запитайте Штепу. На інших знайдуть компромат у грошовому вимірі. Посадили ж Луценка за міліцейський корпоратив!
Дієва опозиція — необхідна складова демократії, запорука її здатності до змін. У Британії навіть є офіційний вираз «опозиція її величності» — йдеться про фракцію в палаті громад. Її функція — критикувати уряд і прем’єра, сіяти паніку, подобатися своєму виборцеві, але водночас і висувати альтернативний порядок денний, тримати весь час відмобілізованим «тіньовий уряд», одне слово, вдавати, але з високою ймовірністю бути готовою в будь-яку кризову мить взяти на себе кермо. Це в нормальних, успішних країнах.
У країнах неуспішних сам факт існування політичних опонентів — образа для влади, постійний подразник і привід для агресії. Ну, здавалося б, Московська міська дума, яка ніколи нічого не вирішувала й не вирішуватиме. Це суто декоративний орган із аж 45 депутатів. Утім, Кремль ужив надзвичайних заходів, щоб не пропустити туди на найближчих виборах жодного баламута, який не молиться на Путіна з його вірним нойоном Собяніним. Прямі фальсифікації, маніпуляції, кримінальне переслідування на очах усього світу, не кажучи про масове побиття протестувальників, — ось ціна існування опозиції в авторитарних режимах.
Читайте також: Різний фокус
Яка ймовірність того, що це так само й наше майбутнє? Не нульова, але виключати її не можна. Ситуація ускладнюється тим, що в українському політикумі є дві опозиції: класична, конструктивна, і деструктивна, яка, по суті, не визнає власної держави й робить усе заради її знищення. З погляду актуальної прагматики підривні сили під час війни мають бути позбавлені можливості шкодити, в ідеалі аж до ізоляції. З юридичного погляду наступ на опонентів, навіть якщо на них нема де ставити зірочки з триколорами, — пряма загроза демократії. За опозиціонерами-біофілами давно вже плаче Лук’янівка, але не схоже, що вони непокоять ментально споріднену їм владу.
Найбільша несподіванка, що головний офіс країни непідробно й панічно боїться європейців у Раді. Доказ цього — комічний фейк щодо ніби запланованого ними грудневого «путчу». Тим важливіше дбати, щоб над нашою політичною альтернативою не збиралися хмари.