Політика

  ▪   Роман Малко

Опозиція: мала порція вінегрету

Фото: Станіслав Козлюк
Чи може об’єднатися строката парламентська меншість
Матеріал друкованого видання
№ 36 (616)
від 5 вересня

Історія українського парламентаризму сповнена багатьох драматичних моментів. Але ще ніколи не було такої безпрецедентної маргіналізації, як сьогодні. І причина тут не лише в тому, що парламент, який у начебто законний спосіб став інструментом у руках Володимира Зеленського, ризикує перетворитися із законодавчого органу на звичайний об’єкт «сфери послуг» для нового істеблішменту. На жаль, може йтися й про цілком неприйнятне явище — конституційний переворот. Унаслідок Україна перетвориться з парламентсько-президентської республіки на президентську, а згодом, можливо, і на оновлений варіант пострадянської диктатури. 


І перші дзвіночки уже тривожно б’ють на сполох. Президент не тільки вимагає для себе більше (через зміну законодавства), а й просто бере, ставить перед фактом, а почет уже вигадує, яким чином це узаконити. Власне, перші дні засідання парламенту XI скликання чудово продемонстрували, що така ймовірність можлива. Підпорядкована Зеленському фракція виявилася ще менш самостійною, ніж можна було підозрювати. А стиль поведінки її лідерів, які врешті очолили парламент, чомусь до болю нагадує більшовицький: безпардонність, нахабство та малоосвічена революційність. Ба більше. Уже з перших годин роботи стало очевидним, що при збереженні цього стилю будь-які творчі потуги всіх інших парламентських фракцій не матимуть жодного сенсу. Роль статиста, яку їм, схоже, вирішили відвести, навряд чи їх задовольнить, але вплинути на роботу більшості вони ніяк не можуть. Те, що ситуація загрожує втратою престижу депутатського статусу, якому вже добрячого удару завдало скасування депутатської недоторканності, найменша біда. Гірше, коли парламент, який завжди в критичні моменти ставав запобіжником від узурпації влади в країні та гарантом збереження державності, непомітно перетвориться на комічну подобу пленуму ЦК відомої партії.

 

Читайте також: Різний фокус

 

Нова модифікація грабель


Спокуси централізації та узурпації влади мучили не одного господаря Банкової, тому прецеденти в Україні вже були. Але принциповою відмінністю нинішньої ситуації є наявність у парламенті монокоаліції однієї політсили. Сьогодні чи не вперше глава держави має можливість втілювати в життя свої найсміливіші фантазії, опираючись на вірних і залежних від своєї волі (що він неодноразово підкреслював) депутатів власної фракції. А парламентська опозиція, яка є як ніколи слабкою та беззубою, хтозна чи зможе, навіть коли й дуже захоче, цьому завадити. Навіть якщо об’єднає свої зусилля, що, врешті, малоймовірно.

 

А втім, неважливо, чиї фантазії втілюватиме контро­льована й безлика більшість — президентські, його спонсорів чи сценаристів 95 кварталу. Небезпечно, що двері для постсеріального божевілля повністю розчахнуті. І зупинити цей процес немає кому. Адже жодних підстав вважати нечисленну меншість в парламенті справжньою опозицією наразі немає. Сподіватися на те, що вона зуміє хоч якось змобілізуватися та об’єднатися. Надто ж бо різна й часом навіть полярна публіка зібралася на гальорці Ради. Кілька груп більш-менш симпатичних гравців, яким українці віддали свої голоси, бо вважають їх за хоч якихось державників: «Батьківщина», «Голос» та «Європейська Солідарність». Є група пройдисвітів, яких обрала все ще жива, хоч і схудла, п’ята колона... Вважати їх частиною українського парламенту просто алогічно, це такий собі філіал Держдуми РФ в українській Верховній Раді. Є ще ватага анархічних мажоритарників, яка мріє стати золотою картою Ради та може хитатися в будь-який бік залежно від кон’юнктури. Усе. Навіть влаштувати пристойний парламентський мордобій, як це було заведено в часи попередніх скликань, цього разу немає кому.

жодних підстав вважати нечисленну меншість в парламенті справжньою опозицією наразі немає. важко повірити, що вона зуміє хоч якось змобілізуватися та об’єднатися. Надто ж бо різна й часом навіть полярна публіка зібралася на гальорці Ради

 

Ні в тих, ні в сих


І звісно ж, не є таємницею, що деякі з тих, хто опинився на задвірках Ради, були зовсім не проти увійти в коаліцію зі слугами президента й нині глибоко стурбовані, що їх туди не запросили. Таку психологічну травму, схоже, отримали нардепи з фракції «Батьківщина». Це чути не лише із їхніх заяв, а й видно із синхронного голосування за законопроекти, запропоновані монокоаліцією. У «Голосі» ж навпаки, здається, навіть раді, що так сталося, і всі розмови про можливу співпрацю між ними та «слугами» виявилися неправдивими. Тепер ця формальність не зашкодить їхньому іміджу, і це плюс. Однак і перші, і другі вже заявили, що готові співпрацювати з президентською фракцією в ситуативному форматі та намагатимуться позитивно впливати на законотворчість. Хоч і залишають за собою право не підтримувати ті її кроки, які видаватимуться неприйнятними. У будь-якому разі така вибіркова співпраця, що всіх оптимально влаштує, зовсім не означатиме якоїсь опозиційності, від якої, до речі, в «Батьківщині» та «Голосі» відхрещуються, бо не бачать себе поруч ані з опозиційною «Європейською Солідарністю», ані, тим паче, з Опозиційною платформою Медведчука.

 

Читайте також: «Слуга» проти регламенту. Як депутати недоторканність скасовували


Звісно, можна припустити, що за певних обставин, коли ситуація наближатиметься до абсурду й запахне смаленим, обидві політсили таки будуть змушені остаточно відректися від більшості й зануритися в опозиційні води. Дещо схожий прецедент був у парламенті минулого скликання. «Батьківщина» — одна із сил, що має такий досвід, і для неї це елемент звичної поведінки. Але навіть якщо ситуація повториться (імовірність такого варіанту доволі висока), це аж ніяк не означатиме автоматичного об’єднання колег по нещастю в єдину потужну антипрезидентську коаліцію. Уявити собі «Батьківщину» — ветерана вітчизняного парламентаризму, партію вождистського типу з незмінним харизматичним та амбіційним лідером — пліч-о-пліч із колишньою партією влади, лідером якої є давній недруг вождині, неможливо. Немає таких державних та національних інтересів, які цей союз освятять. Куди легше нафантазувати собі співпрацю, і то ситуативну, між «Батьківщиною» та «Голосом», або ж «Голосом» та «Європейською Солідарністю». Але й у цих комбінаціях теж усе не так просто. Під час виборчої кампанії останні серйозно конфліктували між собою, і накопичену з тих пір гору негативу та образ буде непросто розгребти. Урешті, поміж усіма трьома політсилами надто багато принципових відмінностей. Починаючи з бачення свого майбутнього, програм і принципів та закінчуючи бойовим складом і спонсорами.

 

Різниця «зарядів» 


«Голос» намагається переконати, що зможе дати бій системі й отримати над нею, хоч і не без зусиль, але перемогу. Представники цієї фракції чимось схожі на конкурентів із монобільшості: теж похапцем зібрані в одну команду, мало знайомі між собою й мало спиті, але розумніші, більш поінформовані, досвідчені та, головне, самостійніші. Навіть з іменами, за якими стоять хоч малі, але реальні справи. Ці люди бачать Україну дещо по-іншому, ніж їхні колеги з «Батьківщини» чи «Європейської Солідарності». Хоч є й чимало такого, що могло б їх об’єднати, щоправда, переважно на рівні програм. Вступ України до НАТО та ЄС, повернення та реінтеграція окупованого Донбасу й Криму, підтримка та розбудова війська, підвищення престижу української освіти, зокрема професійної, деолігархізація, боротьба з корупцією тощо. Але коли вдатися до конкретики, то виявиться, що за загальними популістськими фразами ховається геть кардинально інше бачення способів вирішення проблем. Не кажучи вже про розбіжності щодо деяких ключових питань. Скажімо, «Голос» виступає за створення прозорого земельного ринку, який функціонуватиме через відкритий електронний аукціон. «Батьківщина» обіцяє продовжити мораторій на продаж сільськогосподарських земель, але вважає, що фермерам, малим та середнім сільгоспвиробникам, які живуть і працюють на землі, можна дозволити викупляти свою землю без аукціонів коштом пільгових кредитів. А в людей, які захочуть продати свої паї, держава повинна їх викуповувати за ринковою вартістю. «Європейська Солідарність» у своїй програмі взагалі уникнула відповідей на ці важливі питання, тож чи планують вони знімати мораторій на продаж землі, чи ні, невідомо.

 

Читайте також: Без гальм і правил. Як стартувала нова Рада


Схожа ситуація і з медичною реформою. «Голос» та «Європейська Солідарність» бачать потребу довести до логічного завершення ті починання, які вже зроблені та заплановані МОЗ під керівництвом Уляни Супрун. Натомість «Батьківщина» відома як критик запущених у галузі перетворень, а тому обіцяє їх перегляд, а в деяких моментах і повернення до старих схем надання медичних послуг. Обіцяє запровадити обов’язкове медичне страхування коштом роботодавців з одночасним зменшенням удвічі податкового навантаження на їхні підприємства. І це, на переконання політиків, має повністю забезпечити кожного громадянина безоплатними медичними послугами всіх рівнів найвищої якості, безплатними медикаментами, які пропише лікар, та профілактикою захворювань. Програма «Батьківщини» доволі популістська. Загалом популізм — основна фішка Юлії Тимошенко, якою вона користається вже чимало років. А зниження тарифів на газ удвічі давно сприймається як мем. Обіцянки підняти пенсії вище прожиткового мінімуму, досягти рівня зарплат, як у сусідів із Європи, повернути диференційовану допомогу на дитину (50 тис. грн — при народженні першої дитини, 100 тис. грн — другої, 150 тис. грн — третьої та всіх наступних дітей), іпотечний кредит під 3% річних і так далі — у цьому вся Тимошенко. На цьому тлі ідея «Голосу» зробити адекватні комунальні витрати (не завдяки популізму, а за умови розумного використання державних і приватних ресурсів) звучить реалістичніше, однак менш привабливо. Як і твердження, що соціальна політика формуватиметься, виходячи з реальних потреб і можливостей бюджету, а процедури отримання допомоги нарешті стануть прозорими й зручними.

 

«Європейська Солідарність», до речі, теж порівняно відповідально ставиться до своїх соціальних обіцянок і намагається обґрунтувати витрати реальними можливостями. На відміну від «Батьківщини» тут не пропонують суттєвого зниження податків, бо розуміють, що відразу виникне значний дефіцит бюджету і якісь сфери недоотримають фінансування. Це саме той випадок, коли досвід стає в пригоді і зникає бажання маніпулювати там, де немає особливої потреби. Тому програма «Європейської Солідарності» фокусується переважно на описі попередніх досягнень команди Порошенка, а вже бачення майбутнього проектуватиметься відповідно до здобутих результатів і не доведених до реалізації ініціатив.


Це чітко видно не лише з програми. Політсила, схоже, переживає значні фантомні болі за владою й провідною роллю в парламентській більшості. Їй іще треба навчитися бути в опозиції, але не просто бути, а з користю. Поки що простежується не зовсім здорова поведінка ображених та недооцінених добродіїв, яка точно не спрацює в нинішній ситуації. Монобільшості взагалі начхати на будь-яку альтернативну думку, тим паче попередників, до яких вони ставляться з неприкритим презирством. Це теж зі сфери комплексів, але нічого не вдієш. Тому в «Європейської Солідарності», мабуть, найгірша ситуація серед фракційної меншості та найсуттєвіший брак можливостей для співпраці з більшістю. До «Голосу» та «Батьківщини» в нинішній партії влади налаштовані більш-менш позитивно. Медведчуківці в принципі непридатні до партнерства, від них сахаються. Сприймати їх як опозицію ніхто не буде, бо це токсично та стовідсотковий мінус до карми. Хоча, теоретично, певні їхні пропозиції можуть бути сприйняті. А ось «Європейська Солідарність» для «слуг народу» від початку погана, бо вона «попередник». Тому чи є сенс екс-президентській фракції налагоджувати співпрацю з президентською, це ще під великим питанням. Контролювати ситуацію, вказувати на помилки та порушення, попереджати про неприємності — можливо. Але йти миритися — навряд чи.

 

Символи, від яких не відкрутишся


Обов’язково будуть ситуації, коли доведеться проявляти гнучкість. Не без цього. Якщо розглядатимуться якісь євроінтеграційні закони, опозиції доведеться їх підтримати. І підтримка законопроекту про скасування депутатської недоторканності тому приклад. Тим паче, що цей документ і справді авторства Петра Порошенка. Та й головування депутата від «Європейської Солідарності» Іванни Климпуш-Цинцадзе в Комітеті з питань інтеграції України з ЄС — це теж певний реверанс від команди «слуг» попередникам. Екс-президент Петро Порошенко, до речі, теж є членом цього комітету. Звісно, це хитрий хід, зроблений із правильним розрахунком: він дасть змогу не обнулити всі зусилля й здобутки України в цій сфері. Досі вся євроінтеграційна політика трималася не в останню чергу на Климпуш-Цинцадзе. Її знають у світі, вона вхожа в кабінети, тож адекватно замінити її не так уже й легко. Та й особливо немає на кого із тієї численної ЗеКоманди в парламенті. Тому, з одного боку, попередники нібито й погані, але з іншого — нова влада може бути трохи спокійнішою за цю ділянку роботи.

 

Читайте також: За партійними лаштунками


Варто відзначити, що партія Порошенка після президентських виборів пережила істотну трансформацію, що позначилося не лише на зміні назви. Це вже не «іменний» блок, який формувався як партія влади й був, природно, напханий під зав’язку всілякими не дуже привабливими обличчями. Більшості з них уже позбулися, деякі самі покинули партію і їхні місця зайняли достойні й хороші люди. Тепер на них і сподівань більше. До «Батьківщини» звикли в тому форматі, в якому вона є. Громадяни, які голосують за неї, ковтають із задоволенням все, що вона їм смажить. У неї стабільний електорат і стабільна кількість ненависників. Відповідно, і в поведінці та стратегії немає потреби щось особливо змінювати. «Голос» — маленький, новенький, симпатичний. Йому для початку багато пробачатимуть, бо щойно ж прийшли в парламент, тільки вчаться, мають чимало ідей, але ще не знають, як їх втілити. Та й важко їм тягатися з таким монстром, як «Слуга народу». Але «Європейська Солідарність», хоч і ветеран, який помолодшав та оновився, усе ж став уособленням надій тих 25%, які проголосували за Петра Порошенка як президента. У її бік спрямовані їхні погляди, і саме на неї покладаються надії втримати країну й усі ті здобутки, яких вдалося досягти.

 

Врешті, екс-президент не раз казав, що його сила йде в парламент, щоб захистити зроблене й не дати зруйнувати державу. Можливості для захисту в нього, звісно, невеликі, але виконувати обіцянку доведеться. Чи знайде він серед колег по меншості союзників, стане зрозуміло вже під час першого серйозного протистояння. Не за бюджетні кошти чи посади, а за принципові державницькі інтереси. Поки що режисерам монобільшості вдається талановито маніпулювати ситуацією й тримати ініціативу в своїх руках, не лише вдаючись до дешевих трюків, а й уникаючи болючих та непопулярних питань. Але рано чи пізно домашні заготовки у гравців КВН скінчаться й доведеться імпровізувати. Ось тоді й з’ясується, хто чим насправді дихає й хто кому опозиція. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.