Тож вдається нам сказати щось абсолютно нове чи лише дещо інакше? Наскільки воно відмінне від сказаного тим, на кого ми покликаємося? І якою мірою (пере)осмислюється все, до чого ми звертаємося?
Відносно недавно німецький теоретик мистецтва Боріс Ґройс перевидав книжку «Про нове» (2015), вперше опубліковану в 1991 році, себто в часи популярності доктрини постмодерну. Як відомо, ця теорія суттєво підважує «великі наративи», що прагнуть запанувати як універсальні вчення. Тому з позицій постмодерну нове не може з’явитися, бо новизна ідеологічна й утопічна. Вона є радше комбінацією наявного. Мовляв, нема геть нічого справжнього, все витягається з того, що вже є.
Читайте також: Віщування чи прогнози
Справді, в античності та середньовіччі орієнтація на нове означала відданість забаганкам. Усе справжнє вже є в природі чи створене Богом. Ідея новизни розвернулася лише в модерні часи. Адже мусило виникнути щось таке, після чого новіше було б непотрібним. Просвітництво висувало ідею прогресу, марксизм — комунізму, націонал-соціалізм — арійської раси, модерністське мистецтво звістило про край творчих задумів тощо. Тобто в Новий час постає принука до новації: якщо не виробляєш нового, тебе не існує. Неспроста Ґройс порівнює нове з цінністю й прагненням істини. Крім того, новизна здобуває особливий статус у культурі, поза межами якої профанна чи природна, словом, інша дійсність. Оприявнювати нове означає видобувати приховане з теренів повсякдення. Проте це питання гостро не порушувалося, допоки не накопичився архів культурних об’єктів. Ще один штрих: раніше копіюванню надавали вагомого значення лише тоді, коли воно відтворювало оригінал — щось старе й достеменне. Сучасне копіювання, наполягає Ґройс, стає цікавим, тільки якщо піддається інтерпретації, а виявлені відмінності вказують на новизну. На додачу порівняння чогось із наявним в архіві культури передбачає дослідження, коментування, критику, роботу з контекстами, у процесі чого й утворюється щось ціннісно нове.
Тривалий час творчість пояснювалася наслідуванням вічних ідей або на підставі теологічної концепції «творення з ніщо». Тоді як Ґройс стверджує, покликаючись на теорії інтертекстуальності, що нове великою мірою залежить і від старого: цитат, традиції, модифікації, інтерпретації, тобто чогось відомого, одначе витісненого. Таким чином, воно береться не з архіву культури, а з буденності. Але запитаймо, де взявся той первісний матеріал, із якого потім робляться всі комбінації? Найімовірніше, ми не матимемо вичерпної відповіді на це. Хоча з позицій структуралізму можна сказати, що всі речі світу є лише знаками якихось прихованих систем, які виражаються через міфи, мову, ритуали тощо. Тому творці здатні лише на витворення своїх знакових форм або виявлення ще незримих. Тоді новизна — це те, що наразі не здобуло визнання.
Отже, пропонувати нове передовсім означає надавати смислу ще неозначеному. Нерідко нове виникає із заборон (табу). Тоді новизна стає порушенням колись установленого сакрального стану, даючи змогу людині самоствердитися. Врахувавши це, можна сказати, що нове виростає зі зміни контексту: достатньо взяти функціональний предмет і зробити з нього об’єкт спостереження. Саме так учиняв Марсель Дюшан, коли написав під пісуаром слово «Фонтан» або домалював Моні Лізі вуса, таким чином відкривши цілковито новий витвір мистецтва. Це стосується й Казимира Малевича, чий «Чорний квадрат» є своєрідною точкою хаосу, звідки може народитися будь-що. Інакше кажучи, нове народжується не з уже зрозумілого, визначеного чи розміреного, а з невідомого, абстрактного, неосвоєного та випадкового. Але між культурною та профанною сферами має виникнути інтелектуальна точка напруження, спровокована творцем, яка й народжує нове. Чому на зламі ХІХ і ХХ століть Ніцше заговорив про нігілізм як щось нове? Хіба до нього нігілізму не існувало? Аж ніяк! Нігілізм стає чимось новим, оскільки філософ пропонує цілковито нове його осмислення й перетворює на категорію культури.
Читайте також: Ринкова ідеологія: утопія чи розвиток
Одначе в сучасних умовах масовізації лінія між культурно цінним і повсякденним стирається, а кітч експлуатує зразки високої культури. Тому інновація часто-густо симулюється, створюється рекламними засобами: туроператори заманюють у подорожі до екзотичних країв незвіданого, нібито нового; виробники ґаджетів роблять наступні моделі дорожчими, хоча функціонально вони навряд чи кардинально відрізняються. До речі, саме технізація ще з ХІХ століття посприяла тотальності масової культури, допоки та остаточно не поглинула повсякденність (профанність). Але, може, тут криється й цікавий парадокс: у міру того як масова культура примножує виробництво симулякрів, розширюється нова маргінальна територія, яка, своєю чергою, ставатиме профанною зоною, звідки згодом черпатимуть матеріал для появи нового.
За великим рахунком, нам залишається мислення, яке годі звести до тотального синтезу. Якщо досягти вправності у використанні його підривного потенціалу, ми й надалі матимемо змогу породжувати щось кардинально інше, що буде шляхом до появи нового.