Ставлення до минулого було, і досі є (і далі буде) одним з найпринциповіших пунктів публічної риторики та найпалкіших політичних дискусій. У цих справах, ми усі знаємо, історія у нас йде другою після державної мови. Після призначення новим міністром освіти та низки інших другорядних галузей Дмитра Табачника та кількох його інаугураційних гучних заяв суспільне напруження в країні відверто зросло. Уся соціально активна патріотична громадськість у бойовій готовності чекала на перетворення викладу історії України школярам та студентам на урочисту ходу «Русского міра». Минуло три роки, і ми можемо вже з меншим хвилюванням (але не втрачаючи пильності) простежити за втіленням у життя нових доленосних історично-освітніх концепцій. І цей поверхневий аналіз дозволить нам осягнути деякі смисли не лише вітчизняної освітньої процедури, але й самої української держави. І ми зайвий раз впевнімося, що «політика – це мистецтво можливого». А що є неможливим – те не вийде.
Проміжні підсумки
Ключові сюжети «нового історичного курсу» ми пам’ятаємо: апологія «спільної історії» з Росією, боротьба проти «колаборантів» з ОУН і УПА і решта інших тем, відомих громадськості. Отже, задля заспіву звернемося до документу, який був альфою і омегою випускників та абітурієнтів цього року: «Програми зовнішнього незалежного оцінювання з історії України» (від 6.11. 2012). Чому я не чіпаю, наприклад, програму для 10 класу чи вимоги Державної підсумкової атестації (ДПА)? Тому, що кожен, хто цього року закінчує школу і поступає у виш, знає, що ДПА – нікому не потрібна і лише забирає час, а от ЗНО – це пропуск на новий етап життя.
Більшість з нас, сподіваюсь, – реалісти, і тому не варто обговорювати те, що нікого не цікавить. Я сам – викладач, і для нашого цеху знайомство з якимось там різними міністерськими «програмами» – дуже рідкісна штука. За вітчизняної практики університетський викладач сам мусить укладати програму зі свого предмету. Він теоретично мусить спиратися на якісь стандарти і вимоги, але окрім оформлення цієї програми, решта його не цікавить. В школі, звісно, трохи інакше, але вчитель спирається на наявний підручник, а не на програми, на які той зорієнтований. Кожен з нас, освітян, знає, що у міністерстві сидить хтось з 9 до 17 і мусить писати комусь якісь нормативи. Але ті «комусь» зовсім не зобов’язані з ними знайомитися, вони просто викладають свій предмет так, як самі вважають за потрібне. Кожному – своє. Тому поширена у суспільстві думка, що якісь «страшні» зміни у навчальних програмах з історії підуть «у маси» далі поодиноких фахових методистів, які самі не викладають, є відвертою переоцінкою нашої системи освіти. Це стосується і шкіл, і університетів. Тому разом з батьками, які переживають за дітей-абітурієнтів, звернемося усе-таки до єдиної «реальної» програми – програми ЗНО.
Що ми там прочитаємо? Беремо одразу, наприклад, дражливу тему 26: «Україна під час Другої світової та Великої Вітчизняної війн (1939-1945)». Відповідно, той, хто складає ЗНО, мусить серед «фактів» знати про «Діяльність ОУН» та «Утворення УПА», розпізнавати на картосхемі «території поширення та активних дій різних течій руху Опору», вміти характеризувати «діяльність радянських партизан та українського визвольного руху», «основні результати та наслідки війни для України й українського народу». Серед персоналій необхідно знати 4 радянських воєначальників (Семен Тимошенко, Михайло Кирпонос, Родіон Маліновський, Іван Черняховський), 3 партизанських командирів (Сидір Ковпак, Олексій Федоров, Олександр Сабуров) та на додаток О.Телігу (ОУН). З наступної теми «Повоєнна відбудова та розвиток України у 1946 – на початку 1950-х років» знову треба знати про «Боротьбу ОУН та УПА» та «процеси радянізації західних областей України». З діячів тепер треба знати Дмитра Мануїльського (очолював нововідтворене зовнішньополітичне відомство УРСР), Микити Хрущова, Олеся Гончара та Йосипа Сліпого.
Що ж ми можемо винести з цієї короткої інформації? Що треба знати про діяльність та боротьбу ОУН та УПА. Треба. Програма дуже мудро не вказує на те, проти кого велася ця боротьба, і як саме треба характеризувати «діяльність українського визвольного руху», який жодного разу не згадується як «колабораціоністський». Цікаво також пересвідчитися, що в цілому радянська армія «визволяла», але діяльність радянських партизанів до «визвольного руху» не відноситься. Але це було б дріб’язковим чіплянням до слів, які насправді мало що важать.
Ця програма викликала щодо себе критику через те, що з числа окремо виділених персоналій чомусь випали Степан Бандера та Роман Шухевич, натомість був вписаний більшовицький діяч Георгій П’ятаков і ще хтось такого-ж штибу. Але, загалом, радянська ж Україна існувала? Можливо, варто знати й про П’ятакова… При тому у програмі (тема 25: «Західноукраїнські землі у 1921-1939») чомусь збереглися такі «помітні» оунівці, як Євген Коновалець та Андрій Мельник. З персоналій наявні ще дві – Августин Волошин (зрозуміло) та В’ячеслав Липинський, який у цей час відверто не перебував на західноукраїнських землях (бо був в еміграції в Австрії та Німеччині). Але можливо, що він відноситься до «різних течій національного руху», які усі гуртом просто записані на «західноукраїнські землі». Якби знову закортіло погратися словами і цю програму «підтримати», то я б міг сказати: ну викреслили Шухевича, – але ж сама УПА є? Є. Якщо мусиш знати про УПА, то мусиш знати й про Шухевича, навіть якщо він не вказаний у необхідних персоналіях. В усій цій програмі, яка є банальним компендіумом загальної інформації про історію України, так як вона сформувалася протягом останніх 20 років, «ідеологію» (а ми скажемо точніше – просто поточну кон’юнктуру) тут можна розшукати хіба що саме у відсутності Степана Бандери і Романа Шухевича як окремих позицій. Ну може ще слів десять. Решта – те ж саме, що було за Ющенка.
Але таке вишукування бліх було б зайвим з тої простої причини, що усі програми – сьогоднішні та минулі – це все одно нікому непотрібні папірці. І буде там Шухевич, або ж лише члени Політбюро та російські царі-визволителі, це не матиме жодного значення, окрім символічного – як свідчення наявності якоїсь офіційної освітньої чи історичної політики. Наявності якихось там гасел і декларацій, які озвучуватиме відповідний міністр. Поки що «Програма» своєю обтічністю та невизначеністю понять і оцінок втішає майже всіх. Її автори на усю можливу критику зможуть відповісти у тому дусі, як я вище: бо вона допускає будь-які тлумачення. І через це є взірцевим втіленням загальних результатів «переписування історії» останніх трьох років. Його просто не відбулося, бо не могло відбутися – трошки подалі від майданчиків політичних телешоу та свіжих випусків новин. Але спочатку простежимо, як у дійсності намагалися нашу історію «переписати».
Етапи «великого шляху»
Намагаючись відстежити ретроспективу «переписування історії» я, окрім щорічних звітних урочистих висловів міністра освіти про його доленосні вчинки, не знайшов жодного практичного кроку, який би реально впливав на освітній процес. І я з полегшенням розумію: це ж саботаж! Таки працює українська держава, а основною функцією наших державних інститутів є саботувати будь-яку діяльність, окрім енергійного освоєння бюджету.
А на початку, нагадаю, було таке: «По словам Дмитрия Табачника, "учитель обязан выполнять учебную программу, но в ней нужно четко прописать, что Голодомор 1933 года – это общая трагедия народов Украины, России, Беларуси, Казахстана (…). Тогда, уверен министр, учитель не сможет "промывать головы школьникам в соответствии со своими субъективными взглядами".(28.05.2010) Зараз у Програмі ЗНО ми читаємо про те, що «треба знати», що таке Голодомор і «характеризувати». Але на всяк випадок немає пояснення, що ж це воно таке і як саме його «характеризувати». І тому у нас досі вчителі історії промивають мозок учням «своїми суб’єктивними поглядами». Що не може не тішити. Хоча… Було таки два доленосних звершення, які ми можемо безперечно зарахувати до найбільших освітніх здобутків нової чи-то політики, чи-то ідеології.
2010. Влітку були поспіхом, як «перша ластівка» «нового курсу», народжені «Нариси історії України» – російськомовний посібник для студентів під редакцією П.Толочка, який був рекомендований Міносвітою, але так і залишився бібліографічною рідкістю. За змістом він вочевидь є спробою історію переписати, але в лексиці десь так року 1950. І ще… Справа у тому, що для вишів немає обов’язкових посібників/підручників, є різні «рекомендовані» – а надалі вже справа викладача історії, на що саме орієнтувати студентів. Лишається таємницею, чому майже ніхто так і не побачив на власні очі цієї книги – через байдужість до її подальшої долі міністра-натхненника, чи через те, що її зміст важко второпати навіть людині з радянським минулим. А може не надто і збиралися кинути її в маси… Бюджет «освоїли» й усе…
2012. Було повідомлено про те, що відбулося те, чого усі патріотичні сили найбільше боялися: Україна і Росія завершили роботу над спільним підручником з історії – «Росія та Україна на перехрестях історії». Він складається лише з чотирьох тем: «Культура Древньої Русі», «Російське дворянство та українська шляхта у повсякденні та соціально-політичному житті ХV-XVII ст.», «Повсякдення радянської людини у другій половині ХХ ст.», «Значення Києво-Могилянської академії в розвиткові українського та російського просвітництва». Як ми бачимо зі змісту, це – просто цікава історично-культурологічна книжка, яка жодним чином не шкодить ані чиїй історії, але з огляду на той самий зміст, не може бути підручником в Україні – бо є механічною збіркою чотирьох непов’язаних між собою текстів, і (що приємно) не відповідає наявним програмам Міносвіти. І не може виконувати функцію «переписування історії», оскільки присвячена суто нейтральним, безконфліктним побутовим темам. Ніяких там «націоналістів», «колабораціоністів» і тому подібного. Але для політичної звітності міністра – це явно є довгоочікуваним «спільним підручником з історії». «Виконано!» Але ніхто не приховує, що «посібник призначений лише для вчителів і не є обов’язковим». Бюджет «освоїли» та й усе… Тому не знаю, що тут робити «Русскому міру» – тішитися чи плакати. Ну – видали за казенні гроші дві книжки, – а далі що? Ні, хлопці, так ми «Русскій мір» не збудуємо в Україні…
А, стоп, забув! Були ще певні зміни у початковому викладі історії України для шкіл. Але як виявило уважне прочитання колег, характер змін мало чим відрізняється від тих, які до того ж підручника були внесені за каденції В.Ющенка: скорочення викладу конфліктних тем, які докладніше розглядаються у наступних класах. Отже, усі ці «історичні зміни» є банальними відписками.
Джерела нездоланності «попередньої історії»
Колись за часів перебування в опозиції майбутній міністр освіти пророчо зауважив: «Сучасна українська держава за (…) перспективами виживання порівняна з Польщею 1939 року». Прикметно, що ця характеристика цілком дотична і до сучасних умов «покращення» в його галузі. Давайте просто підемо «від зворотного», і не будемо шукати відповіді на те, що зробило Міносвіти в царині історії (майже нічого), а спробуємо собі уявити, що б воно мало зробити, аби досягти реалізації амбітних планів міністра щодо «спільної історії», «відтворення історичної справедливості» та «боротьби з фальсифікаціями». Джерелом історичних знань для учня є підручник та учитель. Відповідно вони обидва мусять стати провідниками та інструментами реалізації «нової політики».
Отже, є по два-три різного авторства підручники для кожного класу – від 7 до 11. Якщо вони не відповідають «новим уявленням», то їх треба переробити і перевидати, принаймні одну «офіційну» «авторську серію» (аби надалі нав’язати адмінресурсом саме її); але якщо змінюється програма, то відповідно до неї треба замінити усі підручники. За чинним законодавством не можна залишити лише одну «серію», бо мусять бути альтернативи для вибору шкіл. Уявіть собі, скільки коштів треба, щоб цілковито замінити комплект підручників з одного предмету для всіх шкіл України? При тому, що держава ледве здатна впоратися з поточною, а не екстраординарною заміною підручників по мірі їх «зношення». І це для середньої школи. А щодо вищої, то у тому ж державному спеціалізованому видавництві «Либідь» роками лежить більше півсотні підручників для вишів, рекомендованих міністерством, – але кошти на їх друк відсутні. І знову ж таки, навіть якщо їх видати, вони не будуть обов’язковими для використання.
Тепер звернемося до особи учителя. Навіть сьогодні цілком звичайною у школі є практика, коли учитель говорить, що підручники – недосконалі, і треба вчитися за його конспектами. Перевірити це і заборонити – неможливо. Український учитель – це втомлена затюкана людина з ганебно низькою зарплатнею, і відходити від звичного роками викладу історії його жодна якась там хитро задумана міністерством «програма» не зможе. Є звісно, методичні вказівки для вчителів, але вони знову ж таки (коли взагалі бувають) мають рекомендаційний характер. І поки що єдине, що зможе міністерство, це надіслати якогось «методичного листа» по всяким райвідділам освіти, де було б вказано, що такі-то сторінки в таких-то наявних підручниках «вважати брехнею», але поки їх не можна чимось замінити, ніхто такого не напише. Звісно, що можна якусь «методичну лінію» запровадити при обов’язковому підвищенні кваліфікації вчителів (в обласних інститутах післядипломної освіти), але таке з учителями відбувається лише раз на п’ять років, і поки до всіх дійде черга, так та політика вже три рази зміниться… Тим більше, що в Міносвіти просто бракує коштів на утримання цих структур, через що вони активно «мігрують» у місцеву комунальну власність. А хто платить гроші, той і замовляє музику. А хто не платить…
Потім, з огляду на специфічну освіту вчителів історії, вони непогано в цій історії орієнтуються, і через це аж ніяк (за окремими в виключеннями) не стануть ентузіастами ідеологічної накачки дітей всупереч усьому, що вони знають. Або ж за це їм треба спеціально доплачувати як «ідеологічним працівникам». Але у освітян – єдина тарифна сітка, а підвищення життєвого рівня вчителів поки що не пріоритетом політики «покращення». Саме з цієї причини неможливо підготувати за кілька років навіть якісь свіжі кадри, належним чином «ідеологічно підготовлені», – бо на шкільну зарплату мало хто з молоді піде, через що у нас середній вік вчителів наближається до пенсійного.
Тому, резюмуємо: для здійснення нової історичної політики, вигідної нинішній владі, в галузі освіти просто не існує фінансового та людського ресурсу, а надолужити це його за наявного стану «покращення» тої ж освіти – неможливо. А адміністративний ресурс, він у нас безпосередньо «сіянням розумного, доброго і вічного» не займається. Не панська ця справа. Тому, як не дивно, для того, аби впровадити будь-яку «нову історію» в душі прийдешніх поколінь, треба радикально реформувати всю систему середньої освіти і надати їй такого рівня і якості, яких сучасний стан української держави просто неспроможний забезпечити. Краще треба працювати владі, краще…
Можна було б, звісно, ще змінити увесь науковий «фон» історичної освіти, запровадивши лише одну, єдино-вірну інтерпретацію минулого, але це неможливо з огляду на відсутність в Україні «офіційної науки». Урядовий Інститут національної пам’яті на науковий процес не впливає; високочолі фахівці державного Інституту історії України НАНУ в оцінці минулого зазвичай перебувають десь поміж «позитивізмом», «постмодернізмом», «постструктуралізмом» та «синергетикою», що (як ми здогадуємося) взагалі незастосовне до викладання історії в школі. Тому… Очевидною перешкодою для «історичних змін» в освіті є банальна вихідна неефективність українських державних інститутів (зокрема системи освіти), і тому якщо комусь хочеться, щоб щось «запрацювало», то тут, дорогенькі, треба змінювати усю систему, що її очільникам відверто непотрібно. Тому «історія» яка була, така за інерцією і залишиться, а її разючі зміни будуть відбуватися лише у буйній уяві освітнього міністра та його сміливих заявах. Але небайдужій громадськості, звісно, не варто губити пильність, бо і полишати увагою шановного освітнього міністра не варто, і не забувати, що суспільну історичну свідомість у нас набагато ефективніше змінюють не підручники, а звичайні мас-медіа, стан, спрямованість і свобода яких і повинні нас турбувати якнайбільше.