Волею-неволею мені вдалося (довелося) нарешті скласти для себе соціологічний портрет фейсбук-українця (скорочено – фукраїнця).
Отже, середньостатистичний фукраїнець:
1. Не відрізняє журналу як вільної платформи думок від особистого блогу. Не поділяє свободи у критичності до всіх без виключення. На думку середньостатистичного фукраїнця – критичним можна бути тільки до "їхніх", а "наших нє трож". В цьому середньостатистичний фукраїнець нічим не відрізняється від футбольного фана і його політичний вибір є таким самим неосмисленим, як футбольний фанатизм поділений на регіони. Такий фанатизм притаманний найбільше "самим крайнім" лівим і правим. І ліві мають бути завжди праві, і праві мають бути завжди праві. Це і є одною із причин відсутності політичних течій (так – навіть такий примітивний поділ на лівих і правих, як неодноразово помічали різні експерти – це лише умовні позначки, що не відповідають дійсності), філософічних та ідеологічних дискусій і добрим ґрунтом для клановості, побутових політичних сварок і відсутності зовнішнього та внутрішнього курсу, а також будь-якого імпульсу до розвитку.
2. Середньостатистичного фукраїнця не цікавлять живі, сучасні досягнення, його не цікавлять освіта і культура, глибокий аналіз і гостра критика того, що всередині або світові тенденції. Його цікавлять мертві, замість досягнень – перемоги (УПА, над фашизмом, над сталінізмом, над совєтізмом, над українізмом), замість освіти і культури – спірні сторінки історії (але лише дві або три сторінки – не більше), шкільні насмішки і карикатури над "їхніми", пам'ятники козакам і кобзарям, що можна теж додати до підрозділу "мертві", фукраїнців ВЗАГАЛІ не цікавить те, що діється у світі, за одним-єдиним виключенням – те, що діється в російському болоті – це дуже і дуже цікаво середньостати(сти)чному фукраїнцю.
3. Фукраїнці дуже любять писати беззмістовні відкриті листи, звернення, "особисті прохання", підписуватись крилатими посадами і титулами, тобто іти нога в ногу із верховним дворянством – вони це роблять скрізь – в приватних повідомленнях, коментарях і "листах в редакцію". Так і хочеться одразу їх всіх коронувати і встелити мармуровим "Межигір'ям" їх стопи.
4. Фукраїнець завжди знає в чому "Головна проблема України або українців", але при цьому жодним чином її не вирішує, ділячись нею, головною проблемою, з громадськістю, яка, на його думку, має оцінити його ерудованість і сама рвануть у бій з нею, головною проблемою.
5. Ну і нарешті найголовніше – для мене. Це ситуація з культурою, яку мені вдається спостерігати одразу з двох сторін. І мушу сказати, що ситуація ця взагалі катастрофічна – культурні теми на сторінці Тижня не породжують жодної дискусії, на моїй пам'яті навіть кількох коментарів на статтю про мистецтво не назбиралось жодного разу. А сама культурна журналістика, залишаючись "безкоштовним додатком до журналу" (причому будь-якого українського тижневика, а не лише Тижня) – поступово скорочується і час-від-часу зливається з туризмом (як міністерство) або наукою – як додатками до додатків, найчастіше ще більш нецікавими для фукраїнців. Культурна журналістика через брак дискусійного поля віддаляється все далі від реалій і стає все більше вісником маргіналів або перекладною хронікою культурного життя США та Росії. Це я помітив і з іншого боку як менеджер культури – нові імена, відкриття і (або) загалом мистецтвознавство – це те, чого редактори видань бояться як окропу, навіть порівнюючи Україну із Польщею – я тут маю доступ до усіх найбільших видань і їх усіх цікавлять наші проекти (не зважаючи на те, що інтенсивність культурного життя тут і там – краще не порівнювати), тоді як в Києві допомогти поширити інформацію не можуть навіть друзі-редактори, по вуха занурені у справи українських "зірок" – і питання тут не до видання, а до його читачів. Наприклад – сварка у кількох укро-гуртах за останні роки зростила інтерес до власне цих гуртів у пресі до неймовірних масштабів, натомість їх творча праця ніколи не давала їм такої публічності. Це замкнене коло, з якого можна вийти, тільки подивившись на себе як на фукраїнця збоку і сказати – фу! шо я лайкаю? шо я читаю? на що я витрачаю свій дорогоцінний час? невже за 20 років мені не набридло пліткувати про те, хто з ким мутив, спав, сидів, дискутувати 14 лютого про 14 лютого, 8 березня про 8 березня, а 9 травня про 9 травня? Дайте мені нарешті шо читати!
ВИСНОВОК експертизи: в Україні не виникне якісного видання про культуру найближчим часом, і навіть гранти жодним чином не допоможуть, кілька більш-менш цікавих грантових видань навіть є, але і вони рідко виходять за рамки кола "знайомств" або "вісника зарубіжжя", а отже і вплив на аудиторію – залишається цілком примарний. Полярність (опозиційні-провладні) і поверхневість інших також зберігатиметься принаймні доти, доки поверхневі теми для беззмістових дискусій про паради, мову і "вибір без вибору" скидуються безстрашним народним масам. Ну а суспільно-політичні видання – що ж, це взагалі складна історія, мені щиро прикро здебільшого інтелігентних редакторів, які може і хотіли б писати про життя і успіх, але найчастіше змушені обмежуватись смертельністю і героїчністю.
Слід зауважити, що перелічені мною риси, на моє ще більш суб'єктивне переконання, притаманні селу, що вимирає, колгоспу, який доживає свої останні дні, але аж ніяк – успішній країні або рухливому мегаполісу. Страх на мене наводить і те, що "Тиждень.ua" – це цілком новий тижневик, його читає все ж переважно молодь, а його аудиторія на фейсбуці, як я вже писав вище – це на 2/3 активні користувачі за останні півроку. Тоді як польська Gazeta Wyborcza, за якою я слідкував впродовж своєї роботи, і яку часто мав як джерело натхнення – це значно страша аудиторія, яка часто ще не забула "перемоги" і вже мала б думати про смерть.
Чому появи масштабного проекту "нового покоління" в Україні не відбувається? Можливо туму, що їм немає чого читати, у кого і на чому вчитися. Вони досі здають ОБЖ в школі і університеті, кидають гранати на ДПЮ і вчаться не вчитися. Чому їм немає чого читати? Бо те, що могло дати поштовх до розвитку – "недоступне для прочитання у вашому регіоні". А ще точніше – українською. Некрологи – це будь-ласка. А тоді чому це недоступне? Бо це справді нікого не цікавить