Ви вже здогадались, що я про Міністерство культури? Так, це воно. Але не тільки воно. При чому болотом було Міністерство у всі часи. Культура ніколи не відчувала на собі якоїсь благодатної ролі Міністерства. Скоріше навпаки. То був переважно відстійник для людей, які або були від культури далекі, або й близькі, але без менеджерського таланту.
Ну, що з того, що міністром культури стане якийсь гарний чоловік, може, навіть інтелектуал, коли це не його парафія? Це так само як український Пен-клуб. Ну, керував ним Євген Сверстюк – людина гарна, нічого не скажеш, але навіщо йому була ця посада? Український Пен-клуб захирів. Він, як раніше не відкривався для світу, так і зостався закритим. Такий собі равлик. Ані презентацій, ані участі у фестивалях, ані долучення до світових ґрантів і стипендій для українських письменників та видавців, ані самої видавничої діяльності.
Навіть якщо взяти Асоціацію Українських Письменників то її президент Тарас Федюк зумів видати пів сотні поетичних збірок членів АУПу. А це, завважте, не проста справа, коли поезія продається погано, а видавці носом крутять.
Є. Сверстюк тепер почесний президент Пен-клубу. За що така честь? За те, що пальцем об палець не вдарив?
Або візьмімо „Просвіту”. Теж між іншим культурницька організація. За якою стоїть велика історична традиція. Що дала сучасна „Просвіта”, очолена Павлом Мовчаном, українській культурі – невідомо. Чи була якась користь від її існування? Може, видані були кількатомні зібранні творів Винниченка, Куліша, Костомарова, Донцова, Липинського, Лепкого? Куди взагалі йшли гроші, які щороку отримувала „Просвіта”?
Валентина Стрілько, голова громадської організації Конгрес захисту української мови відкрито звинуватила „Просвіту” у розкраданні державних коштів. При „Просвіті” виросли різні комерційні структури, які відмивали ці кошти. „Дружина П.Мовчана Л.Голота є однією із засновників ТОВ «Видавничий центр «Просвіта». Вони займаються книговидавництвом. Книжки майже повністю передають на склад, і лежать там роками, замість того, щоб бути безкоштовно переданими в бібліотеки і школи”. Опісля ці книги списують і продають.
Загалом, куди не ступала нога Мовчана – всюди росли золоті верби. Зокрема, коли був членом журі Шевченківської премії, то й премію для своєї дружини витиснув. Особисто переконував у епохальності її роману. І що? Лежить той роман і досі в книгарнях, бо коли річ бездарна, то їй премія, як мертвому припарка.
А ще прославилася „Просвіта” тим, що виділені їй державою приміщення, поздавала в оренду розважальним закладам і ресторанам, а деякі взагалі продала, очевидно якраз у цьому і вбачаючи свою просвітянську роль.
Міський голова Львова Андрій Садовий недавно й сам обурився, що у приміщенні „Просвіти” виявився ресторан: «На яких підставах? А як з іншими приміщеннями «Просвіти»? Ми віддали «Просвіті» найкращі приміщення в місті, а сьогодні там кабаки з'являються. Отак ми займаємося просвітницькою діяльністю».
Що цікаво, просвітницькою діяльністю Мовчана займалися і прокуратура, і КРУ, але дуб цей не тоне. А чому не тоне? Бо завжди уміє відчути найменший подув вітру. Коли була помаранчева влада, його не рухали, бо „свій”. Так і пояснювали.
Влада змінилася. Але Павло Мовчан знову „свій”. Ну, правда, не вскочив у партію крадіїв, а делікатно вступив до депутатської групи «Реформи заради майбутнього». Після того, як його вигнали з БЮТу за те, що голосував з регіоналами. І так ото став Мовчан ще однією скрипкою в оркестрі заслуженого диригента Чечетова. А свій вчинок наш тушканчик пояснив необхідністю підтримати ініціативи коаліції, бо Україні потрібні реформи у багатьох галузях.
Цікаво було б зараз поцікавитися у Мовчана, як він оцінює реформаторську діяльність ПР і свою власну. Але не будемо про наболіле. Ми ж розуміємо, що кримінальна справа має властивість у нашій країні час від часу воскреснути. Тому і зараз, хоч не потрапив ренегат до парламенту, але висловлюється у руслі часу.
Можна було б і не осуджувати Мовчана за те, що став тушкою, якби ж ми побачили щось, що його виправдовувало б. От бігме, якби він вибив у регіоналів гроші на видання нашої літературної і фольклорної спадщини, велика частина якої й досі лежить у рукописах, я б скинув капелюха і ще б боронив честь цього великого мужа.
Бо коли є висока ціль, то вона може виправдати засоби. Але коли ціллю є лише власний добробут, то жодні цілування пантофлі Папи ніколи не знайдуть виправдання в наступних поколіннях.