Антиподом її була і є компрадорська буржуазія, тісно пов’язана з ринком метрополії на правах молодшого партнера, що має вивозити туди сировину та продукцію низького рівня обробки. Статки компрадорів залежать від колоніальної та постколоніальної метрополії. Не випадково більша частина нинішньої так званої еліти України склалася навколо експортно-імпортних операцій із російським газом і нафтою.
Українські олігархи функціонують як підсистема російської соціально-економічної системи. А відтак засвоюють решту елементів «російського світу»: уявлення про політичну норму, про відносини між владою та суспільством, про припустиме і неприпустиме в бізнесі та політиці тощо. Тому, навіть коли вони мають палаци в Лондоні й Женеві, столицею світу для них усе одно залишається Москва, що постає в їхній уяві законодавцем моди (на все) і камертоном смаків. Через те все українське для них – «неформат», бо чуже й незрозуміле. Олігархи України, колишні пересічні радянські люди, виховані комуністичною імперією, досі не можуть стати незалежними від радянських символів, артефактів совкового телебачення, радянської псевдоісторичної попси. Вони дотепер є носіями комплексу провінціала. Звідси походять мрії Ріната Ахметова про спільний із Росією футбольний чемпіонат, щоб на рівних спілкуватися з московськими тренерами і власниками клубів, навіть змагатися з ними, про що бідний хлопчик із брудного донецького передмістя не міг навіть думати за часів «союзу непорушного».
З цього самого ряду і меценатство в московських театрах багатющого зятя Леоніда Кучми. Їм хочеться визнання не в Нью-Йорку чи Парижі, бо то для них абстракція, а саме в Москві, адже в душі вони невиліковні совки (незважаючи на всі їхні діаманти), а для таких «…вся советская земля начинается с Кремля». Це реалізація задавнених, ще підліткових комплексів і бажань «хлопця з нашого двору», який зробив кар’єру в самій Білокам’яній…
Українське для них є другорядним і неповноцінним (як було і в СРСР). Україна є для них об’єктом визиску, такою собі внутрішньою колонією, з якою вони не пов’язані нічим, окрім заробітчанства й політичного інтриганства, що має забезпечувати економічний успіх. Якщо олігархів ізолювати від найвищої влади (а це доступ до бюджету, ресурсів, пільг і привілеїв), то вони збанкрутують, бо мало хто з них здатен успішно працювати в умовах реальної ринкової конкуренції.
Допоки панує олігархат, жодної демократії та громадянського суспільства в Україні не буде, бо олігархи не можуть існувати без корупції найвищих урядовців, без економічного і політичного монополізму, без ексклюзивних прав для обраних («друзям – усе, ворогам – закон»), без клановості й кастовості. Такою є природа олігархії, що не сприймає конкуренції і змагальності в будь-якій сфері.
Доволі цікавим дзеркалом світогляду олігархів є телеканали, якими вони володіють. Ці телеканали – провінційна копія ТБ сильніших і багатших російських товстосумів та Кремля. Саме олігархи є найвпертішою «Вандеєю», центром опору будь-якій українізації (а отже, і деколонізації, і дерадянізації) України. Маючи колоніальні смаки, виховані в СРСР, вони нав’язують їх країні через контрольовані ними ЗМІ та шоу-бізнес. Це сприяє постійному відтворенню російсько-радянської ментальної матриці й блокуванню повноцінного розвитку української духовно-культурної сфери. Олігархи є потужним і вирішальним чинником (разом із державним апаратом, що дістався у спадок від імперії) увічнення неоколоніального стану масової свідомості нашого суспільства. Ось чому їхні телеканали справляють враження чогось чужого Україні. Найбільш неукраїнським є «Інтер», який здається філією російського ТБ у нашій країні. Свого часу його тепер уже попередній власник Валерій Хорошковський, не потрапивши до уряду й почавши демонструвати дуже обережну фронду щодо нинішнього режиму, пообіцяв якісь суттєві зміни на каналі й під ці аванси сформував там Громадську раду, запросивши до її складу деяких авторитетних в українському суспільстві людей. Відома медіа-діячка Вікторія Сюмар розповідає про якесь «поліпшення вже сьогодні» на «Інтері», однак, якщо не рахувати критику на адресу Азарова у новинах, телеканал працює в його звичайному режимі, а члени Громадської ради ризикують своєю репутацією. Колись на уламках великого Риму філософ Северин Боецій намагався окультурити варварських вождів, що закінчилося для нього стратою. Чи не закінчиться моральною загибеллю для деяких українських інтелектуалів спроба «відбілювання» олігархічного «Інтера»? Не відрізняється в кращий бік від нього й олігархічний телеканал ICTV, де тривають російська мілітарна пропаганда, оспівування ФСБ та інших спецслужб Російської Федерації, її Збройних сил та «антитерористичної» операції на Кавказі. Жодних ознак України немає на олігархічному каналі з такою самою назвою. І це дуже показово. Олігархи не є в Україні національною буржуазією, вони є буржуазією компрадорською, а отже, антинаціональною, що становить головну перешкоду для нормального розвитку держави та суспільства.