Авторами цих опусів (писаних, між іншим, здебільшого українською мовою) були так звані «ліві інтелектуали», вони ж «борці за справжню демократію», вони «бійці антиімперіалістичного фронту народів». Одне слово, ті, хто вдень і вночі переймається долею простолюду та докладає всіх зусиль, щоб ця доля стала кращою, щоби «маленькі люди» жили заможніше і щасливіше, ніж сьогодні. І саме в очах цієї публіки Михеїл Саакашвілі був страхітливим тираном, таким собі новітнім фюрером із «ліберально-капіталістичним» гестапо, очолюваним новітнім Берією на ймення Вано Мерабішвілі.
Уже тоді мені хотілося написати на адресу цієї публіки, яка зве себе лівою, але з усього Марксового «Капіталу» пам’ятає лише слова про «експропріацію експропріаторів», щось дуже в’їдливе й ущипливе. Бо ж для будь-яких відтінків лівого чи ліволіберального спектру має бути трагедією перемога на грузинських виборах блоку партій, очолюваного мільярдером, який сколотив чималі статки у Росії, став 25-м (станом на 2011 рік) у списку багатіїв у цій державі, бачить російський напрям як пріоритетний для свого бізнесу та, за словами британської газети The Guardian (до речі, також ліволіберальної), володіє значним пакетом акцій «Газпрому». Хіба не в Росії «кремлівські чекісти» міцно затиснули опозицію й нахабно розподіляють серед своїх величезні прибутки від експорту енергоносіїв та сировини?
Хіба не в Росії за ґратами і в минулі роки, і зараз один за одним опинялися – поміж інших – ліві діячі, як політики, так і культурники? Хіба не деспотична Росія вважала Саакашвілі ледь не головним своїм ворогом на світовій арені? І, зрештою, хіба не були тогорічні парламентські вибори у Грузії проведені цілком демократично – на відміну від більш ранніх за часом президентських виборів у Росії та більш пізніх виборів до Верховної Ради України (якими стануть ці вибори, було цілком зрозуміло вже 1 жовтня, коли голосували грузини, отож можна вже було порівнювати)?
Але я стримав себе – бо, можливо, щось із Києва неправильно видно, а ця публіка, очевидно, має контакти зі своїми грузинськими однодумцями, тому володіє більшою інформацією. Отож я просто обмежився постановкою проблеми, опублікувавши статтю «А чи й справді у Грузії перемогла демократія?». З тим, щоби минув певний час і розставив, якщо й не повністю, то значною мірою крапки над «і».
Так і сталося.
Причому якщо минулорічне рішення парламенту Грузії про амністію трьох тисяч в’язнів, і серед них – звинувачених у шпигунстві на користь Росії – ще могло сприйматися як емоційний крок переможців на виборах, то нові, вже цьогорічні кроки та жести уряду Іванішвілі такими не є.
От, скажімо, міністр з питань реінтеграції країни Паата Закарейшвілі називає абхазьких та південно-осетинських сепаратистів «сторонами», з якими слід підписувати угоди – потім коментує ці свої слова – мовляв, вони тільки «риторичні», не мають правового статусу. Міністр юстиції Теа Цулукіані заявляє – нам треба швиденько ухвалювати закони (в тому числі, до речі, і стосовно змін до Конституції), тому немає часу чекати щодо них висновків Венеціанської комісії…
А прем’єр іде далі за свого міністрів – заявляє, що найкращу модель зовнішньої політики на Кавказі вибудувала Вірменія – член промосковського військово-політичного блоку ОКДБ; Вірменія – це країна, де розташована єдина сьогодні в регіоні російська військова база; раніше такі бузи були й на території Грузії (не рахуючи Абхазії та Південної Осетії), але Саакашвілі домігся їхньої ліквідації. І, ясна річ, у війні з Росією у 2008 році вся провина главою уряду Грузії покладена на президента. А потім, приїхавши у Давос, у виступі на Всесвітньому економічному форумі перед солідною аудиторією Іванішвілі безапеляційно наголошує: мовляв, відзначена впродовж останніх років впливовими аналітичними агенціями світу легкість ведення бізнесу в Грузії перебільшена, рейтинги розходяться з дійсністю.
Але не бійтеся, ця сьогодні у Грузії погане бізнес-середовище, ми попрацюємо й у майбутньому (терміни не названі) все стане добре… Така собі антиреклама власної держави, якщо не більше. Хтось із експертів реагує на це так: мовляв, він же недосвідчена ще у політиці людина, минеться… Мільярдер, який зробив свої гроші у Росії, де бізнес от уже понад десятиліття контролюється чекістами – це новачок у політиці, необережна у словах людина?!
Натомість Іванішвілі удостоївся короткої розмови у Давосі із російським прем’єром Медвєдєвим, за підсумками якої обидві сторони висловили «тверду надію на плідне співробітництво». Чи відбулася б така зустріч і чи йшлося б про «тверду надію», якби уряд Грузії вже не відмовився, поки що неофіційно, від планів вступу до НАТО? Точно поки що невідомо, але дуже показовою є відставка заступника міністра закордонних справ Ніколоза Вачнадзе, котрий публічно заявив, що йде з посади на знак протесту проти зміни зовнішньополітичного курсу держави; не менш показовим є й те, що Іванішвілі відправив у відставку з посади віце-прем’єра Іраклія Аласанія, котрий вважається прозахідним політиком (іншим прозахідним політиком в уряді Грузії є сестра дружини Аласанія, міністр закордонних справ Мая Панджикідзе). Щоправда, Іраклій Аласанія залишився міністром оборони, але чи надовго? І чи не піде Аласанія сам у відставку у разі визнання урядом Абхазії як «сторони конфлікту» (а натяк на це Іванішвілі озвучив), оскільки його батько у 1993 році потрапив у полон до сепаратистів і був ними вбитий?
Ба більше: в останні дні у Грузії вибухнув гучний політичний скандал після того, як з’явилися повідомлення про те, що Москва і Тбілісі уже розпочали переговори про повернення кавказької держави до СНД. Згадана вже міністр закордонних справ Мая Панджикідзе заявила: «Наш напрям європейський. Єдиний союз, до якого приєднається Грузія, – Євросоюз, і єдиний військовий політичний альянс, до якого вступить Грузія – НАТО». А на запитання, «наскільки реально і чи можливо буде побачити Грузію в СНД», Панджикідзе відповіла емоційним вигуком: «Виключено!». Спікер Давид Усупашвілі, у свою чергу, заявив, що ніяких планів щодо СНД Грузія не будує, раптом же така ідея десь тихенько виношується, то її автори «можуть донесхочу думати і мріяти на цю тему без мене». Ту ж позицію підтвердив і перший заступник голови МЗС Грузії Давид Залкаліані: «Я офіційно заявляю, що жодні переговори з російською стороною з приводу повернення Грузії до СНД не точаться… Ми не раз підтверджували наш зовнішньополітичний курс – це Євросоюз і НАТО». Але водночас Залкаліані залишив без відповіді запитання журналістів, чи має намір МЗС Грузії подати російській стороні ноту протесту за поширення невірної інформації…
Утім, що це я все про Грузію та про Грузію, а треба ж – про вітчизняних лівих мудрагелів, для яких Саакашвілі був тираном, а виграш на виборах опонентів його партії – народною революцією; як там вони сьогодні?
А вони вже зо два місяці як мовчать… І це трохи тішить.
Нагадаю, колись Володимир Ілліч Ульянов-Ленін зронив знаменну фразу про «корисних ідіотів», поширених серед політиків й інтелектуалів європейських держав, – мовляв, ця публіка охоче нас підтримуватиме, що би ми не робили, і радо продасть нам мотузку, на якій ми їх повісимо. Йшлося саме про ліву (не збільшовизовану) й ліволіберальну публіку, зачаровану на Схід; про публіку, яка бачила в Москві майбутнє втілення ідеалів усепланетної мрії про досконале суспільство та гармонійну людину. Вистачало таких політиків та інтелектуалів і серед тодішніх українців – як на Наддніпрянщині, так і на Галичині. Здавалося б, відомі всім події ХХ століття мали незворотно вилікувати і вітчизняних, і західноєвропейських, і американських фанатів «золотоголової та червонопрапорної Москви». Але ні! На зміну минулим поколінням «корисних ідіотів» прийшли нові – на щастя, далеко не такі чисельні, як раніше, але галасливі та подекуди вельми впливові.
Для цієї публіки Міхеїл Саакашвілі, котрий посмів зробити вибір на користь «зажерливого капіталізму» і начхати на «братерство народів», і виглядав, і виглядає нині, переконаний, монстром. Але, з іншого боку, Іванішвілі вже наочно засвідчив невиконання своїх «соціалістичних зобов’язань», узятих на виборах – комунальні та інші пільги не запроваджені, «роздача слонів» у вигляді матеріальних цінностей, обіцяна народові, не відбулася, і власний мільярд доларів у розвиток сільського господарства (і про це ішлося!) чинний прем’єр Грузії чогось не поспішає вкладати… Та й масштабна амністія кримінальним злочинцям навряд чи когось із хоч трішечки притомних людей надихає – надворі не кінець 1920-х, коли гриміли Микитенкові «Вуркагани» і коли подібна публіка офіційно вважалася «соціально близькою»…
Можливо, навіть «золотосяйна Москва» в уяві лівої публіки трохи пригасла через дії російської влади впродовж останніх місяців…
Проте, боюся, що вмілі ляльководи з обслуги «кремлівських чекістів» ще не раз використають «корисних ідіотів» у своїх інтересах. Бо ж, на жаль, ліва та ліволіберальна публіка надто вже лінива і недопитлива. А тим часом, якби вона уважно читала свого улюбленого Маркса, то аплодувала б Саакашвілі, оскільки той розв’язував у межах Грузії історичну задачу капіталізму: по-перше, зробити так, щоби праця за межами абсолютно необхідного для життя стала «загальною потребою», по-друге, наблизити час, коли «всезагальне працелюбство розвинеться як всезагальне надбання нового покоління». Але, схоже, це (як і багато чого іншого) грузинам доведеться починати спочатку…