А я от, прикиньте, знаю одного оригінала, в якого усе, до чого б він не торкнувся – перетворюється на лайно. Ну, геть усе. При чому, що цікаво, лайно настільки недбало закамуфльоване, що ще й, делікатно висловлюючись, пахне лайном.
Уявляєте? Він наймає на роботу фахівця, і тішиться, що ось нарешті настав такий блаженний час, коли взялися до діла фахівці. А в результаті – лайно.
Він думає: що за фігня? Чому лайно? Бере другого профі, але той теж лайно.
Він набирає цілу команду фахівців, які хором волають: „ми прафєсіанали!!!”, а відлуння приносить лише одне: „анали… анали!” І тепер запах лайна уже такий потужний, що забиває памороки. Слово „реформи” зникає з їхнього лексикону. Виникає тиха підозра, що воно взагалі заборонене. Його не можна вживати під страхом смерті.
Тобто реформи перетворюються на лайно. Як і „команда професіоналів”.
Головне пахло намагається врятувати ситуацію і переконати, що не все так зле: ВВП ж бо росте! І справді росте. Але тільки у ВФЯ, ОВЯ та інших наближених осіб. Тут закон перетворення чомусь не діє.
Але нашого царя мучить совість. Йому хочеться зробити щось приємне. Ну, справді, не одне ж тільки лайно продукувати! І тоді він вирішує написати книжку. Ну, що, блін, святі горщики ліплять? Але, уже навчений сумним досвідом, пише не сам. Доручає відповідальним особам і з обережності навіть не торкається книжки. Навіть не дихає на неї. І що? Книжку видають, а вона знову лайно. Про всяк випадок її хутенько ховають від народних очей. Однак стійкий запах лайна продовжує висіти у повітрі і чимало хто уже встиг його занюхати.
Як тут знову не згадати царя Мідаса, якого Аполлон оздобив віслючими вухами. Цар намагався це неподобство тримати в таємниці, але вість про те, що у царя Мідаса віслючі вуха, розлетілася по всіх усюдах. Як і вість про гівняну книжку.
Не знаю, як вам, а я вже починаю його шкодувати. Ну, він же ж щиро, від усієї душі обіцяє людям добро, а виходить лайно. Уявіть себе на його місці! Ось ви подаєте жебракові шматок хліба, а насправді – лайно! Що робить жебрак? Він шпурляє милостиню вам в обличчя.
Щось подібне відбувається і з нашим царем та його командою. Народ починає шпурляти їм в обличчя лайном. Але у відповідь чує: „Здається, дощ починається?”
Зацікавилися цим феноменом і за кордоном. Принюхалися. Відчули запах лайна. Тоді наш цар вирядив за кордон своїх емісарів, аби ті просвітили тупі європейські голови, що лайно продукує насправді не команда професіоналів, а внутрішні вороги. Емісари виїжджають, виходять на трибуни, але от лишенько – з вуст їм злітає саме лайно.
Він міняє міністрів, голів СБУ, МВС, Нацбанку в надії на те, що бодай хтось із них не буде лайном. Та марно. У розпачі створює навіть спецвідстійник для лайна – своєрідний клуб, але не за інтересами, а за запахом. Винятково задля національної безпеки. Але від цього лайна менше не стає.
„Команда професіоналів”, переїхавши з рідного кишлака у столицю, не забарилася перетворити і столицю на кишлак, точніше – на лайно. Відтак окремі рядки у „Київському вальсі” уже стануть незрозумілими майбутньому поколінню. „Знову цвітуть каштани”? А це де? А там, куди зараз „хвиля дніпровська б’є”, простому смертному зась.
Наш герой нічого не розуміє. Чому, коли він хоче сказати щось розумне, звучить лайно? Каже „Ахматова” – лайно, каже „Бабель” – лайно, хоче вимовити „увімкни”, а виходить лайно. Ціле щастя, що так і не довелося ні йому, ані Колєснікову згадати Спритка і Гарнюню.
Як врятувати ситуацію? Єдиний вихід – відвернути увагу, влаштувати теракт. Усе згідно вказівки: „територію нашої держави треба зробити небезпечною для життя наших громадян, а коли до нас поїдуть гості – тим паче”. Але духу не вистачає на масштабне дійство у стилі старшого брата. Терористів оперативно знайшли. Але чомусь запах лайна не розвіявся. Терористи якісь чудернацькі. Не типові. Маючи вищу освіту, не розуміти, що використання банківських пластикових карток – стовідсотковий провал? Досить було прочитати романи Роберта Чейза, аби вибрати куди ефективнішій спосіб для отримання готівки.
Одне слово, і терористи лайно.
Та найдивніше, що не тільки нашого царя спіткало це лихо. Його наближені теж намагаються бовкнути щось розумне, а виходить, як завжди. У кожному разі, кого конкретно мала на увазі Інна Бе в незабутньому образі «ухоженной коровы с огромным выменем», так ніхто й досі здогадатися не може, хоча „ухоженность” самої Інни Бе заперечень не викликає. Щодо вим’я думки розходяться. Бо усе залежить від того, чи торкалася його царська рука.
Отак і живемо. В країні суцільного лайна. А там, де лайном по суті є усе, то лайна, фактично, нема. Тому пропоную називати нашу вітчизну Країна Медових Барв.