А де програми, там мають бути і їхні проекти. Бо ж навіть проФФесіонали вже затямили, що перш, аніж виконувати програму, її слід підготувати, обговорити (бажано у своєму колі, без участі зайвих мудрагелів), а потім – приймати. Виконувати, ясна річ, не завжди випадає; якщо програма не дає можливості потрібним людям «розпиляти бабло» або зробити кар’єру, то завжди можна знайти об’єктивні обставини, що завадять виконанню. Їх-бо стільки, цих обставин, можна знайти – від холодної зими і спекотного літа до високих цін на газ і підступів опозиції. Але програми все одно мусять бути – бо ж яка солідна державна влада без державних програм?
Так от, серед проектів програм, які розробляються нинішньою владою, є один дуже цікавий і дуже прикметний. Зветься він просто і скромно: «Проект Концепції Загальнодержавної цільової соціальної програми патріотичного виховання населення на 2013-2017 роки». Із розписаними вельми детально проблемами, причинами їхнього виникнення, цілями, шляхами і способами розв’язання цих проблем, етапами та очікуваними результатами. Фінанси на програму (передбачено, ясна річ, і це) йтимуть із державного і місцевих бюджетів та інших джерел, як сказано в проекті, «не заборонених законодавством». Причому кошти для виконання програми включатимуться у Закон України про Державний бюджет України відповідного року окремим рядком, а щорічне фінансування складатиме не менше, ніж 40 млн. гривень.
Ті, кому за 40, безумовно, відразу впізнали стукіт знайомих копит. Аякже, щотижневі політінформації і щомісячні лекції «міжнародників», стіннівки до святкових дат, зустрічі з ветеранами війни та праці, суботники, художня самодіяльність з «правильним» репертуаром, патріотичні фільми, радіо- та телепередачі, військова гра «Зірниця» у школі й «персональні справи» тих, хто посмів тим чи іншим способом виявити свій недостатній патріотизм…
Утім, сьогодні у світі дещо інші часи, тому колишні ідеологічні стандарти не надто популярні, якщо, звісно, ви не збираєтеся будувати другу Північну Корею. Відтак у проекті бачимо чимало слів про демократичні цінності та про створення «системи переконань у тому, що бути патріотом своєї країни є життєво необхідним». А ще сказано, що «патріотизм в період становлення нації – це любов до Батьківщини, свого народу, турбота про своє та його благо, сприяння становленню й утвердженню України як суверенної і незалежної, правової, демократичної, соціальної держави, готовність відстояти її незалежність, служити і захищати її, розділити свою долю з її долею». Звісно, у когось може виникнути запитання – а що, в період зрілості нації любов до Батьківщини вже неактуальна? Чи усталена нація має якісь інші форми патріотизму? Втім, з іншого боку, проект навіть заохочує таку дискусію, бо відзначає необхідність забезпечити «розвиток критичного мислення, що забезпечує здатність усвідомлювати та відстоювати особисту позицію в тих чи інших питаннях, вміння знаходити нові ідеї та критично аналізувати проблеми, брати участь у дебатах, дебатах, вміння переосмислювати дії та аргументи, передбачати можливі наслідки дій та вчинків».
Але що цікаво: у проекті чимало (хоч і досить абстрактно) сказано про потребу підготовки теле- і радіопрограм патріотичного спрямування, про створення електронного фонду записів кращих творів на патріотичну тематику, про заохочення патріотичної тематики у ЗМІ, художній літературі, музиці, кінематографі тощо, але у ньому немає ані слова про забезпечення податкових та інших пільг книговидавцям (болюча проблема для України), про цільові фонди та гранти для фінансування тих чи інших мистецьких творів, і, нарешті, про доконечну необхідність в ім’я заявлених високих патріотичних цінностей довести рівень україномовної продукції у всіх тих сферах, які формують людський світогляд, хоча б до сакраментальних двох третин (нагадаю, що останній перепис населення зафіксував саме таке число громадян, які назвали українську своєю рідною мовою)…
І це, видається, зовсім не випадковість чи недогляд авторів проекту. У тексті відсутні згадки про Українську революцію 1917-21 років, про Голодомор, про збройну визвольну боротьбу у кінці 1930-х – на початку 1959-х, про «розстріляне відродження» та «понівечене заморозками шістдесятництво», власне, про всі драматичні і трагічні історичні сюжети, на яких і виховують патріотизм. Ідеться не про плач над поразками, зовсім ні, а про ту звитягу, яку змушені були визнавати навіть вороги української свободи, і про ту роль (і неабияку!), яку українці зіграли у світовій історії ХХ століття.
Так само не випадковим є й інше – згадка у проекті про «Велику Вітчизняну війну та героїзм українського народу». Мимоволі одразу починаєш думати – а яку таку неодноразово згадану «Вітчизну» мали на увазі автори документу, коли вони використовують сталінський термін, який повністю звучить так: «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу»? І як можна ділити вояків-українців на два сорти – «вищий», який брав участь у цій війні на боці СРСР, і «нижчий», який збройно боровся з тоталітаризмом у війська інших держав чи у лавах УПА й УНРА? До речі, українці у складі Війська Польського зустріли вогнем нацистські танки на світанку 1 вересня 1939 року, і воювали добре, що потім засвідчив такий компетентний експерт, як генерал Андерс у розмові зі Сталіним, коли восени 1941 року попросив дозволу набирати у польські дивізії галичан і волинян – мовляв, попри складні українсько-польські відносини, західні українці вірні присязі і б’ються самовіддано. А Червона армія у 1939 році, нагадаю, була союзником Вермахту…
Але що зробиш – чуємо цокіт знайомих копит, тому і війна «вітчизняна», тому й Українська революція за межами проекту, тому й про українську мову не сказано, і про пільги для української книги, і про те, яким же шляхом й у боротьбі з ким постала ця незалежна Patria, любити яку закликає програма.
Відтак уже не дивуєшся, зустрівши у документі згадки про заплановані числові показники реалізації програми патріотичного виховання населення, про прагнення домогтися неухильного зростання відсотків патріотично налаштованого населення та числа голосів за «партії патріотичного спрямування» (цікаво, хто це визначатиме серед проФФесіоналів і як він оцінить у цьому плані власну партію?). Я вже не кажу про план показників
«конструктивної критики недоліків у своїй країні» і «розмов на патріотичні теми». Ото ж бо роботи буде для СБУ та парткомів Партії регіонів!
Ні, воно, звичайно, тішить, що інтелектуальна обслуга проФФесіоналів не відкидає поняття патріотизму, а намагається – бодай на знайомому їй із часів компартійно-комсомольської молодості сленгу – щось викласти, описати й запланувати. От тільки патріотизм тут, схоже, зводиться передусім до тези про «сприяння єднанню українського народу, громадянському миру і злагоді в суспільстві» щонайменше до 2017 року – на період виконання програми під омофором, ясна річ, «керівної та спрямовуючої» партії та особисто її лідера. Очевидно, хто думає інакше – той не патріот, а його критика недоліків – вочевидь неконструктивна. У радянські часи, на відтворення ідеологічної роботи за яких орієнтований проект програми, за «антипатріотизм» та «критиканство» оцінки людям виставляли «компетентні органи». Хто ж наразі контролюватиме виконання «Загальнодержавної цільової соціальної програми патріотичного виховання населення на 2013-2017 роки» у разі її прийняття і що заплановано чинити з «неправильними патріотами»?