Ні, не те, що він раптом прозрів і побачив, що його однопартійці і земляки запустили механізм переслідування. І не те, що йому розповіли, ніби «автозак мотається вулицями Києва й інших міст і завжди переповнений». І не те, що до нього дійшло, наче всі ці факти не вписуються у поняття «будівництво громадянського суспільства». Виявляється, він знає такі правильні слова. І не те, що прокуратура тисне на суддів, щоб ті ухвалили потрібні рішення. Цілком природно, що йому стало страшно за себе, родину і очолювану ним федерацію профспілок. Але сенсація в іншому.
Сенсаційною є його заява про те, що все це пахне йому 1937 роком. Тобто вусатим Сталіним, який свого часу покращив життя вже сьогодні мільйонам наших із вами співвітчизників. «Що тут особливого? – запитаєте ви. – Адже такі аналогії виникають не у самого лише Хари». Сенсація полягає в тому, що Василь Хара всім серцем свого часу підтримав встановлення пам'ятника Сталіну в Запоріжжі, того самого, якого незаконно встановили комуністи. Хара не лише підтримав таке діяння комуністів, а зробив це з такою аргументацією, яка ніколи і на думку не спаде адекватній людині.
Він розповів, що його батько сам постраждав від сталінізму, а половина його грецького – на території України – села була заарештована і розстріляна. За логікою, Хара мав би бути в першому рядку протестувальників проти зведення монумента вбивці своїх односельців. Але він підтримав цю ідею. І пояснив це… своєю ненавистю до Бандери і Шухевича. Сказав, що вважає їх «ворогами нашого народу, падлюками і зрадниками, які знищували народ. То чому тоді цим падлюкам ставили пам’ятники, а Сталіну не можна?»
Насправді він видає такі дивні аргументи тому, що суті дискусії він не надає жодного значення. Вона для нього є своєрідним безглуздим ритуалом, як у радянські часи були політінформації. Радянські люди мусили відбувати такі заходи, присягати на вірність партії та вождям, а відтак, забувши про ці присяги, жити далі своїм життям. Так і для Хари все це форма, якої чомусь треба дотримуватися. Він ніяк не пов’язує лояльне ставлення керівництва своєї партії до пам’ятника тирану із утисками власної особи. Він не усвідомлює, що це може бути суттю філософії його ж однопартійців, здатних застосувати репресії проти тих, хто їм чимось не догодив.
Ось вам ще приклад, здається, зовсім з іншої сфери, але принцип його такий самий. Наш красномовний голова уряду Микола Азаров пішов побалакати з блогерами. Більш кумедної сцени неможливо собі уявити. Старий шахраюватий совок прийшов до блогерів і почав плести нісенітниці на кшталт того, що блогери лише критикують, а не пропонують нічого конструктивного. Якось незручно голові уряду, що рядові громадяни не зобов'язані пропонувати реформи, оскільки аж ніяк не кожен є фахівцем. Думаю, що тут працював все той самий ритуал. Тепер модним стали контакти політиків із активістами соціальних мереж. Так Путін із Мєдвєдєвим роблять. То й Азаров вирішив спробувати. Відбув ритуал та й годі. Зовсім не замислювався, навіщо воно йому треба? Мабуть, потім думав собі: лише час згаяв.
Ну і найяскравіший приклад – наш шановний президент, який регулярно відбуває ритуал вихваляння демократичних цінностей. Він правицею демонструє всім любов до свободи і демократичних цінностей, а лівицею тупо запроторив за ґрати свою головну політичну суперницю, а заразом іще до сорока людей. І ніяк не може второпати, чого їх називають політичними в'язнями.
Мабуть, лише його однопартієць Василь Хара зможе йому пояснити. Адже на власній шкурі відчув не лише форму, а і суть партійних ритуалів.